Стала рейтарiя все густішим падати трупом, і центр, в якому воював і сам пан Кміциц, настільки порідів, що будь-якої миті міг стрій розпастися. Заклики офіцерів, котрі скликали в ослаблене місце жовнірів, гинув у гаморі та диких вересках, ряд не змикався достатньо швидко, а пан Анджей напирав усе наполегливіше. Сам одягнений у сталеву кольчугу, яку від пана Сапєги одержав у подарунок, воював, як простий жовнір, маючи за собою молодих Кемличів і Сороку. Вони своєму панові спину мали прикривати, і щоразу то один, то другий оберталися праворуч і ліворуч, завдаючи жахливого удару, а полковник кидався на своєму карому коні в найбільшу гущавину бою. І всі таємниці пана Володийовськогo освоївши, і силу маючи велетенську, гасив людські життя, як свічки. Часом цілою шаблею вдарить, інколи ледве кінцем досягне, іноді заледве малопомітного руху, як блискавка, швидкого завдасть і рейтар летить сторчголов під коня, немовби його грім вибив із сідла. Інші ж відступали перед цим страшним чоловіком.

Нарешті рубонув полковник у скроню хорунжого, і той прокукурікав лише, як підрізаний півень, і прапор із рук випустив. Тієї ж миті фронт розірвався, а фланги перемішалися у дві безладні й утікаючі зграйки, які, як шалені, неслися в бік дальших ліній прусського війська.

Пан Кміциц зазирнув у розірваний простір усередині поля й одразу ж побачив реґімент червоних драгунів, що летить, як вихор, на допомогу розпорошеній рейтарiї.

«Дурниці! – подумав він. – За хвилину пан Володийовський цим бродом прийде мені на виручку».

Аж раптом пролунав гуркіт гармат, такий навальний, що земля затряслася на місці. Мушкети влаштували тріскотню від шанців аж до найбільш висунутих ворожих рядів. Усе поле вкрилося димом і в тій завісі добровольці пана Анджея разом із татарами зчепилися з драгунами.

Але з боку річки ніхто на допомогу не прибував.

Виявилося, що ворог навмисно пустив ватагу пана Кміцица через брід, а потім узявся його поливати так люто з гармат і мушкетів, що навіть одна жива нога пройти не могла.

Перші підішли до броду люди пана Корсакa і повернулися в безладі. Другі, пана Войнилловичa, дійшли до самого броду і відступили, щоправда повільно, бо це був королівський полк, один із найбоєздатніших в усьому війську, але втративши двадцятьох товаришів знаменитої шляхти і дев’яносто шеренгових.

Вода з галькою на дні, що була єдиним переходом через річку, хлюпотіла так сильно під ударами куль, як під важким проливним дощем. Гарматні ядра перелітали на інший бік, розкидаючи навколо гори піску.

Сам пан підскарбій проїхався ступом і все огледівши, визнав, що не схоже, аби якась жива людина змогла пробратися на протилежний берег.

А це могло б вирішити долю битви. Тому чоло гетьманa миттю спохмурніло. Впродовж хвилини дивився він через підзорну трубу на всю лінію ворожого війська і гукнув ординарця:

– Їдь до Гассун-бея, нехай орда, якщо може, переправиться через глибину на берег і на табір вдарить. Що в підводах знайдуть, це їхнє! Гармат там немає, вони за річкою мають роботу.

Офіцер поскакав, скільки було кінських сил. А гетьман посунув далі, де під верболозом на лузі стояла ляуданська хоругва, і зупинився ненадовго біля неї.

Пан Володийовський стояв на її чолі, понурий, але мовчазний, лише в гетьманські очі зазирав і вусами ворушив.

– Як гадаєте? – спитав гетьман. – Переправляться татари?

– Татари переправляться, але пан Кміциц загине! – відказав пан Міхал.

– Заради бога! – вигукнув спересердя гетьман. – Той пан Кміциц, якби лише мав голову на карку, міг би битву виграти, а не загинути!

Пан Володийовський промовчав, однак подумав у душі: «Не треба було або жодної хоругви за річку відпускати, або п’ять за раз кинути».

Якийсь час гетьман знову спостерігав через підзорну трубу далеке бойовисько, яке за річкою влаштував пан Анджей. Аж тут низькорослий лицар, не змігши довше встояти, наблизився і, тримаючи шаблю вістрям догори, вимовив:

– Ваша гідносте! Віддайте наказ, то я б цього броду спробував.

– Стояти! – доволі різко звелів пан підскарбій. – Досить того, що тамті загинуть.

– Вони вже гинуть! – зауважив пан Міхал.

І справді, гамір зчинився ще дужчий і далі посилювався. Вочевидь, пан Кміциц відступав до річки.

– На Бога! Цього я й хотів! – вигукнув раптом пан гетьман і поскакав, як блискавка, до хоругви пана Войнилловича.

Пан Анджей і справді відступав. Після удару на червоних драгунів його люди стялися з ними, останніх сил докладаючи. Але вже духу їм бракувало в грудях, натомлені руки мліли, труп падав усе густіше і лише надія, що допомога з-за річки прийде будь-якої миті, підтримувала в них іще запал.

Тим часом спливло півгодини, а вигуків «бий» не було чутно. Натомість червоним драгунам поспішив на допомогу полк важкої кавалерії Богуслава.

«Смерть іде!» – подумав пан Кміциц, побачивши їх, коли заходили збоку.

Але це був воїн, котрий до останньої миті не сумнівався не лише у своєму житті, а й у перемозі. Обов’язок і постійна практика дали йому також глибоке знання війни. Тому не так швидко вечірня блискавка спалахує та гасне, як вмент у пана Анджея промайнула в голові така думка: «Либонь, через брід до ворога перебратися не можуть, а якщо не можуть, то я їм ворога підведу».

Полк Богуслава не був уже далі ніж за сто кроків, а йдучи в бойовому шикуванні, міг будь-якої миті вдарити та знищити його татар. Тому пан Анджей підняв свищик до рота і свиснув так пронизливо, що аж найближчі драгунські коні здибилися.

Свист повторили негайно інші свищики татарських старшин, і не так хутко вихор загортає піском, як миттєво весь загін татарський повернув коней навтьоки. Залишки рейтарiї, червоні драгуни і полк князя Богуслава кинулися за ними.

Крики офіцерів «Уперед» і Gott mit uns56 загриміли, як буря, і погляду відкрилося дивовижне видовище. На розлогій ділянці мчав безладно й уперемішку татарський загін просто до броду, який засипали ядрами, і рвався, наче його крила несли. Кожен ординець припав до коня, розпластався, сховався в гриві на шиї, так, що якби не хмара стріл, що летіла в рейтарів, можна було б сказати, що коні самі без вершників скачуть. За ними з тріскотнею, вигуками і тупотінням нісся велетенський люд, мигочучи піднятими у правій руці мечами.

Брід уже наближався: проскакали стаю, ще половину, вочевидь, татарські коні видобували зі себе вже останні сили, бо відстань між ними та рейтарами стрімко зменшувалася.

За кілька хвилин перші рейтарські ряди стали вже сікти мечами татарів, котрі втікали щодуху, але брід був уже ось-ось. Здавалося, що за кілька стрибків коні його досягнуть.

Аж раптом сталося щось дивне. Коли татарський загін дістався броду, різкий свист свищиків пролунав знову на флангах загону татарів і вся ватага, замість того, щоб кинутися в ріку, аби на тому березі шукати порятунку, розділилася на дві частини і зі швидкістю зграї ластівок розбіглася праворуч і ліворуч, уздовж течії.

А важкі полки, що вже настигали супротивника, коні яких набрали дуже сильного розгону, з того ж розгону влетіли в брід, і лише у воді стали вершники гальмувати своїх ошалілих коней.

Артилерія, яка до цього часу засипала переправу дощем залізяччя, замовкла враз, щоб своїх не вразити. Саме цієї миті й чекав, як порятунку, гетьман Ґосєвський.

Ще рейтари не встигли торкнутися води, як страшна королівська хоругва пана Войнилловичa накинулася на них, як ураган, а за нею й ляуданці, наступний пан Корсак, за ним дві гетьманські, а за ними й волонтерська, а останньою – панцерна князя підчашого Міхалa Радзивіллa.

Страшні вигуки «бий, убий» загриміли в повітрі і не встигли прусські полки осадити коней, зупинитися, затулитися мечами, як уже загін пана Войнилловичa розкидав його так, як смерч розвіює листя. Зім’яли червоних драгунів, натиснули на полк Богуслава, розбили його на дві частини і помчали в поле в бік головної армії пруссаків.