Але найбільше лютував серед поляків низькорослий лицар, котрий сидів на своєму буланому коні, що кружляв як сокіл. Зауважило його врешті-решт усе військо, бо за ким він погнався, кого перестрів, гинув хтозна-як і хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав він найкремезніших рейтарів на землю. Аж тут спостеріг він самого Канненберґa, котрого кільканадцятеро товаришів переслідували. Пан Міхал гукнув до них, наказом погоню зупинив і сам на полковника вдарив.

Шведи з іншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега підсунувшись, споглядав із тривогою і надією в серці, бо Канненберґ як великий воїн і королівський родич, із дитинства був тренований до фехтувальних вивертів італійськими майстрами, у володінні холодною зброєю не мав собі рівних у шведській армії. Тому очі тепер на нього всі звернули і ледве сміли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня відстала, і жадаючи після поразки війська хоча б славу свою на очах королівських врятувати, промовив до своєї понурої душі: «Горе мені, якщо військо спершу втративши, власною кров’ю тепер ганьби не змию або життя не збережу, якщо цього страшного чоловіка не скину. Інакше, хоч би мене рука Бога на той бік перенесла, жодному шведові у вічі поглянути не посмію!» Зронивши це, повернув коня й атакував жовтого лицаря.

А що ті вершники, котрі його переслідували від ріки, тепер відстали, тому мав Канненберґ надію, що коли здолає суперника, домчить до берега й у воду стрибне, а далі – що буде, те й буде. Якщо не зможе розбурхані хвилі переплисти, то принаймні течія його разом із конем далеко понесе, а там уже якийсь порятунок брати для нього вигадають.

Тому наскочив, як блискавиця, на субтильного лицаря, а той на нього. Хотів швед на льоту встромити свою рапіру аж по гарду під пахву супротивника, але тут же второпав, що сам майстром будучи, на ще більшого майстра натрапив, бо шпага лише зісковзнула уздовж вістря польської шаблі та захиталася якось дивно в його руці, немовби йому раптом плече стерпло. Заледве спромігся відбити удар, який йому польський лицар завдав. На щастя, цієї миті рознесли їх коні у два протилежні боки.

Описавши тоді коло, обидва розвернулися одночасно, але повільніше їхали вже один на одного, прагнучи більше для сутички мати часу і хоч кілька разів крицю схрестити. Канненберґ зібрався тепер із силами, так що став схожим на птаха, який лише дзьоба виставив міцного з настовбурченого пір’я. Знав він один безвідмовний випад, якого його один флорентієць навчив, страшний, бо оманливий, який відбити майже неможливо. Він полягав у тому, що вістря було спрямоване наче в груди, минаючи боком корпус, прошивало горло і виходило позаду потилиці. Цей прийом вирішив полковник використати тепер.

І, впевнений у собі, наближався, пригальмовуючи щораз більше коня, а пан Володийовський під’їжджав до нього дрібними стрибками. Цілу хвилину він міркував, чи аккерманівським робом не зникнути враз під конем, але що з лише одним чоловіком, причому на очах обох військ мав здибатися, то хоч і розумів, що чекає його якийсь несподіваний удар, сором йому було по-татарськи, а не по-лицарськи захищатися.

«Ти хочеш мене, як чапля сокола, лезом прохромити, – подумав собі пан Міхал, – але я тебе таким вітрячком зустріну, який ще в Лубнах натренував».

Ця думка здалася йому поки що найкращою, тому молодик випростався в сідлі, підняв шаблю і став нею махати, подібно до руху по колу вітряка, але так швидко, що повітря засвистіло вражаюче.

А що призахідне сонце вигравало на його шаблі, то оточив себе, наче променистим щитом мерехтливим. Тоді вдарив острогами бахмата і кинувся на Канненберґa.

Той згрупувався ще більше і майже притиснувся до коня, в одну мить схрестив рапіру з шаблею, раптово висунув голову, як вуж, і завдав свого жахливого удару.

Але в цю мить зашумів жахливий млинок, рапіра затряслася шведові в руці, вістря поцілило в порожнечу, натомість вигнутий кінець шаблі малого лицаря з блискавичною швидкістю встромився в обличчя Канненберґa, розтяв йому частину носа, рот, підборіддя, досягнув ключиці, розтрощив її і зупинився лише на перев’язі, що висіла через плече.

Рапіра випала з рук нещасного і ніч заполонила його голову, але перш ніж той упав із коня, пан Володийовський відпустив шаблю на ремінь і вхопив опонента за плечі.

Заверещали в унісон з того берега шведи, а пан Заглобa підскакав до невисокого лицаря і зрадів:

– Пане Міхале, я знав, що так буде, але був готовий за вас помститися!

– Це був майстер, – відповів пан Володийовський. – Беріть коня за вуздечку, бо він хороший!

– Га! Якби не ріка, можна було б і тих полоскотати! Я б першим…

Подальші його слова зупинив свист куль, тому, не закінчивши думку, пан Заглоба вигукнув:

– Утікаймо, пане Міхале, бо ці зрадники підстрелити нас готові!

– Не мають ці кулі достатньої стрімкості, – зауважив пан Володийовський, – бо вони задалеко.

Тим часом оточили їх інші польські вершники, вітаючи пана Міхала і дивлячись на нього із захопленням, а той тільки вусами раз по раз ворушив, бо також був задоволений собою.

А на іншому березі, між шведами, кипіло, як у вулику. Артилеристи викочували зі зусиллям гармати, тому у ближніх польських лавах озвалися сурми до відступу. На їхній відголос кожен подався до своєї хоругви, і вмить усі вишикувалися справно. Відступили під ліс і зупинилися, немовби місце ворогові залишаючи та запрошуючи його за річку. Тут до лави людей і коней під’їхав на тарантовому скакуні чоловік, одягнений у бурку і шапку з чаплиним пером, із позолоченим буздиганом у руці.

Видно його було чудово, бо спадали на нього червоні промені сонця, що заходило, і вершник їхав перед полками, немов на параді. Впізнали його відразу ж усі шведи і стали кричати:

– Чарнецький! Чарнецький!

А той балакав щось із полковниками. Бачили, як на довше зупинився біля лицаря, котрий Канненберґa здолав, і руку поклав на його плече, після чого підняв буздиган і хоругви взялися повільно, одна за одною, завертати до борів.

А тут і сонце зайшло. В Ярославі дзвони oзвaлися по костелах, то й усі полки, від’їжджаючи, заспівали одним голосом «Янгол Господній благовістив Пречистій Діві Марії». І з цією молитвою зникли шведам з очей.

Того дня полягали шведи спати, й ріски в роті не маючи і без надії, що завтра буде чим поживитися. Тому в голодних муках спати не могли. Ще до того, як другі півні проспівали, потомлені солдати взялися вислизати з табору поодинці та зграями на розбій у прилеглі до Ярослава села. Йшли вони, на нічних грабіжників схожі, в Радимно, Каньчугу, Тичин – куди могли і де сподівалися знайти хоча б щось їстівне. Сміливості додавало їм те, що пан Чарнецький був на тому боці річки, а хоч би він навіть переправитися встиг, воліли смерть, ніж голод. Либонь, великий уже запанував розлад у таборі, бо по околицях розповзлися десь із півтори тисячі люду, всупереч найсуворішим королівським наказам.

Почали вони нишпорити по закутках, палити, грабувати, різати, але майже нікому з них уже не судилося повернутися до табору. Пан Чарнецький був, щоправда, по той бік Сяну, але й по цей нишпорили різні шляхетські та селянські загони. Найпотужніший, пана Стшалковського, складався з хоробрих шляхетських горян і тої ночі втрапив, як на нещастя, у Прухнік. Побачивши заграву й учувши постріли, пішов пан Стшалковський, наче хто серпом кинув, прямо на гомін і напав на грабіжників. Ті захищалися запекло за тинами, але пан Стшалковський їх звідти повитягав, порубав, нікого в живих не залишив. По інших селах інші партії робили те саме, після чого в гонитві за втікачами підсунулися аж під сам шведський табір, навіюючи тривогу та метушню, лементуючи по-татарськи, по-волоськи, по-угорськи та по-польськи, так що шведи вирішили, що якісь потужні допоміжні війська на них наступають, може, навіть і хан із цілою ордою.

Розпочався безлад і – небувала річ досі – паніка, яку з надзвичайними зусиллями вдалося офіцерам загасити. Але король, котрий до ранку просидів на коні, бачив, що діється, второпав, що з цього може виникнути, і зараз же вранці скликав військову раду.