Понура ця нарада недовго тривала, бо не було двох шляхів на вибір. Дух війська впав, солдат не мав що їсти, а ворог тільки міцнів.

Шведський Александр, котрий обіцяв по всьому світу гнатися, хоч би й до татарських степів, за польським Дарієм, не про подальшу гонитву, а вже про власний порятунок був змушений тепер думати.

– Сяном можна повернутися до Сандомирa, звідтіля Віслою до Варшави та до Пруссії, – радив Віттемберґ. – Таким чином знищення уникнемо.

Дуґлас аж за голову схопився:

– Стільки перемог, стільки зусиль, така велетенська підкорена країна, і повертатися з порожніми руками нам доводиться!

Віттемберґ на це зауважив:

– Має ваша гідність якусь пораду?

– Не маю! – розвів руками Дуґлас.

Король, котрий до того часу мовчав, підвівся, даючи зрозуміти, що засідання закінчилося, і промовив:

– Наказую відступати!

Більше того дня від нього не почули жодного слова.

Барабани загуркотіли і сурми заграли у шведському таборі. Звістка, що наказано відступати, поширилася в одну мить із кінця в кінець. Сприйняли її вигуками радощів. Адже замки та фортеці ще були в руках шведів, у них чекали на воїнів відпочинок, їжа та безпека.

Генерали та жовніри взялися настільки ретельно готувати відступ, що така старанність, як зауважив Дуґлас, із ганьбою межувала.

Самого Дуґласa послав король в авангарді, щоб важкі переправи лагодив та ліси проріджував. Незабаром за ним рушило й усе військо, вишикуване, як до бою. Фронт гармати заслоняли, всередині підводи обозу, по флангах ішла піхота. Військова амуніція та намети пливли рікою на човнах.

Усі ці заходи не були зайвими, бо як тільки табір вирушив, в ар’єргарді побачили, що переслідують їх польські вершники і з того часу майже ніколи не втрачали їх із своїх очей. Пан Чарнецький постягав усі хоругви, всі навколишні партії, попросив підмогу в короля і йшов назирці. Перший нічліг у Пшеворську був водночас і першою тривогою. Польські загони підійшли настільки близько, що кілька тисяч піхоти разом із гарматами були змушені проти них повернути. Спочатку король навіть подумав, що пан Чарнецький справді наступає, але той, за своїм звичаєм, посилав лише загони за загонами. Ті ж нападали, вчиняли рейвах і негайно відступали. Аж до ранку відбувалися такі вибрики, галас збурював ніч, для шведів безсонну.

І весь похід, усі наступні ночі та дні були на неї схожі.

Тим часом пану Чарнецькому прислав король дві кавалерійські хоругви, повністю споряджені, і водночас листа, що незабаром гетьмани з основним військом прибудуть, а він сам із рештою піхоти й ордою швидко за ними поквапиться. Бо затримали його лише перемови з ханом, Ракочі й імператором. Пан Чарнецький втішився незмірно цією звісткою, і коли вранці наступного дня шведи вирушили далі, в клин між Віслою та Сяном, промовив пан каштелян до полковника Поляновськогo:

– Розставлені сіті, риба в матню йде.

– А ми вчинимо, як той рибалка, – запропонував пан Заглобa, – котрий їм на сопілці грав, аби танцювали, якщо не хочуть працювати, і витягнув вершу на берег. Ті лише скакали, а він узявся їх києм періщити і примовляти: «Ось так, донечки! Треба було танцювати, поки я просив».

На це пан Чарнецький зауважив:

– Будуть вони танцювати, хай лише пан маршалок Любомирський підійде зі своїм військом, яке п’ять тисяч налічує.

– Та щось його не видно, – зронив пан Володийовський.

– Приїхало сьогодні трохи підгірської шляхти, – озвався пан Заглобa. – Вони запевняють, що великими та швидкими дорогами він іде, але чи захоче з нами з’єднатися, чи на свою руку воювати, то вже інша річ!

– А це чому ж? – поцікавився пан Чарнецький, кидаючи на пана Заглобу швидкий погляд.

– Бо це чоловік надзвичайно амбіційний і слави спраглий. Я знаю його багато років і був його довіреною особою. Познайомився з ним, коли ще був молодим паничем, при дворі краківського каштеляна Станіслава. Фехтування у французів та італійців навчався і дуже вже на мене розсердився, коли я йому сказав, що це телепні і жоден із них мені не рівня. Ми заклались, і я їх сімох одного за одним розбив. Надалі він у мене вчився не лише фехтування, а й воєнного мистецтва. Почуття гумору йому від природи бракує, він тупуватий трохи, але все, що вміє, то це від мене.

– То ви такий майстер? – не повірив пан Поляновський.

– Exemplum: пан Володийовський, другий мій учень. З цього я маю справжню втіху.

– А це правда, що ви Свено зарубали?

– Свено? Отакої. Якби таке комусь із вас трапилося, то мав би все життя, що патякати, ще б сусідів запрошував, щоб їм за нагоди все розповісти, але мені про таке байдуже, бо якби я хотів прославитися, то міг би такими свенaми дорогу до самого Сандомирa вимостити. Гадаєте, не зміг би? Хай скажуть ті, хто мене знає.

– Дядько зміг би! – підтвердив Рох Ковальський.

Пан Чарнецький не чув закінчення цієї балачки, бо дуже над словами пана Заглоби замислився. Знав і він про амбіції пана Любомирського, тому не сумнівався, що той або захоче йому свою волю накинути, або самостійно діятиме, хоч би це навіть шкоду Речі Посполитій завдало б.

Тому суворе його обличчя спохмурніло, і став воєначальник бороду свою скубати.

– Ого! – шепнув Янові Скшетуському пан Заглобa. – Щось там пан Чарнецький гірке гризе, бо його обличчя схожим на орлине зробилося, зараз так когось і клюне.

Утім пан Чарнецький озвався:

– Треба, щоб хтось із вас із листом від мене до пана Любомирського поїхав.

– Я його знайомий, тому викликаюся, – запропонував Ян Скшетуський.

– Гаразд, – погодився вождь, – чим знаменитіший, тим краще.

Пан Заглобa звернувся до пана Володийовськогo і знову прошепотів:

– Вже і крізь ніс промовляє, це ознака великого збудження. Пан Чарнецький насправді мав срібне піднебіння, бо його власне куля багато років тому під Бушею вибила. Тому коли він був зворушений, розгніваний і неспокійний, то завжди промовляв різким і деренчливим голосом.

Тепер він звернувся до пана Заглоби:

– А може, й ви з паном Скшетуським поїхали б?

– Охоче, – погодився пан Заглобa. – Якщо я чогось не доб’юся, то ніхто не доб’ється. Врешті до такого великородного шляхтича вдвох буде солідніше.

Пан Чарнецький стулив губи, скубонув бороду і промовив немовби сам до себе:

– Великородний! Великородний!

– Цього ніхто панові Любомирському не забере, – зауважив пан Заглобa.

А пан Чарнецький брови насупив:

– Річ Посполита й сама велика, а родів відповідно до неї немає великих, малі лише, і бодай би земля поглинула тих, хто про це забуває!

Замовкли всі на таку сильну промову, після якої пан Заглобa помовчав і сказав:

– Відповідно до всієї Речі Посполитої, звісно!

– Я також не із солі виріс, і не з ріллі, лише з того, що мені болить, – oзвaвся пан Чарнецький. – А біль цей залишили мені козаки, котрі ось рота прострелили. А тепер болить мені швед, і тепер або я цю болячку здолаю, або вона мене, в чому допоможи мені, Боже!

– І ми допоможемо кров’ю нашою! – підтримав пан Поляновський.

Пан Чарнецький ще пережовував якийсь час гіркоту, яка піднялася йому в серці від думки, що амбіції пана маршалка можуть йому в порятунку вітчизни нашкодити, врешті-решт заспокоївся і промовив:

– Треба листа писати. Прошу, панове, за мною.

Ян Скшетуський і пан Заглобa пішли за ним, а через півгодини сіли на коней і поїхали зворотною дорогою до Радимна, бо були звістки, що саме там зупинився пан маршалок із військом.

– Янe, – озвався пан Заглобa, мацаючи калитку, в якій віз лист пана Чарнецькогo, – зроби мені милість і дозволь мені самому балакати з маршалком.

– А батько справді його знав і фехтування навчав?

– Та… так лише говорилося, щоб пара в роті зігрілася і щоб язик не розм’як, що від тривалого мовчання статися може. Ні я його не знав, ні фехтування не навчав. Бо я що – не мав нічого кращого до роботи, ніж бути інструктором і навчати пана маршалка, як на задніх лапках ходити? Але це байдуже. Я й так знаю те, що люди про нього балакають, і вмію його замісити, як куховарка галушки. Лише про одне тебе ще прошу: не кажи, що я маю листа від пана Чарнецькогo, і не згадуй навіть про нього, поки я сам його не віддам.