– Телепень! – промовив рвучко князь Богуслав. – Бовдур несусвітній! Знайшли час для балачок про духів!

Запанувала мовчанка.

– В Англії кажуть, – озвався князь, – якщо якийсь дух є в світлиці, то кожна свічка тобі горітиме блакитним, а ці, дивіться, горять жовтим, як зазвичай.

– Звична річ! – почав було Сакович. – У Москві є люди…

– Ану цить!.. – обірвав його Богуслав. – Мечник іде… Ні! Це вітер стукає віконницею. Чорти прислали цю тітку дівчини… Кульвець-Гіпокентаврівна! Чули про щось схоже? Та й виглядає, як Химера.

– Якщо хочете, ваша світлосте, то я з нею одружуся. Не заважатиме. Пляска поєднає нас мимохідь.

– Гаразд. Я дам їй яворову лопату як шлюбний дарунок, а вам ліхтар, щоб її було чим підсвітити.

– Але я тоді буду вашим дядечком… Богуславчику…

– Пам’ятайте про Кaстoрa! – нагадав князь.

– Не гладьте Кастора, мій Полуксe44, проти шерсті, бо може вкусити!

Дальшу розмову перервало прибуття пана мечника та панни Кульвецівни. Князь підійшов до них жваво, спираючись на свій топірець. Пан Сакович підвівся.

– А що? Можна вже до Олюньки? – спитав князь.

Але мечник лише руки розвів і голову опустив на груди.

– Шановний князю! Моя небога повідомила, що їй заповіт полковника Білевичa забороняє долею своєю розпоряджатися, але якби навіть не забороняв, то й тоді за вашу світлість не пішла б, бо серце їй не лежить.

– Саковичу! Ви чуєте? – заревів страшним голосом Богуслав.

– Про цей заповіт я знав, – продовжив мечник, – aлe не вважав, що це нездоланний impedimentum45.

– Чхати я хотів на ваші шляхетські заповіти! – біснувався князь. – Я плюю на ваші шляхетські заповіти! Второпали?..

– А ми їх шануємо! – роздратувався пан Томаш. – За заповітом панночка має два варіанти на вибір: або в монастир, або за пана Кміцицa.

– За кого, голодранцю? За Кміцицa?.. Я покажу вам Кміцица!.. Я вас навчу!..

– Кого це ви, шановний князю, голодранцем називаєте! Білевичa?

І мечник за бік вхопився лютуючи, але Богуслав в одну мить ударив його обушком у груди, аж шляхтич легко звалився на землю, князь штовхнув лежачого ногою, щоб із дороги до дверей відсунути, і вибіг без капелюха з кімнати.

– Ісусе! Маріє! Йосифе! – заламала руки панна Кульвецівнa.

Але пан Сакович вхопив її за плечі і, приклавши стилет до грудей, зашипів:

– Тихо, кохана, тихо, горлице наймиліша, бо вам ваше солодке горло підріжу, як кульгавій качечці. Сидіть тут спокійно і не ходіть нагору, бо там весілля вашої небоги відбувається.

Але в панні Кульвецівнi також пливла лицарська кров, тому як почула вона слова пана Саковичa, миттю переляк її перетворився на розпач і піднесення.

– Негіднику! Розбійнику! Язичнику! – заверещала вона. – Можете мене різати, бо я кричатиму на всю Річ Посполиту. Брата вбили, родичку зганьбили, і я не хочу жити! Вбивайте, гультіпако, ріжте! Люди! Біжіть сюди! Дивіться!..

Більше пан Сакович не дав їй сказати, поклавши на її вуста свою могутню долоню.

– Тихо, крива куделе! Тихо, зів’яла руто! – шипів він до неї. – Навіщо мені різати, навіщо чортові віддавати те, що і так його, але щоб ви не могли, як павич, верещати, перш ніж заспокоїтесь, ваше гарне личко вашою ж хустиною зав’яжу, а сам лютню візьму і «Зітхання» вам зіграю. Не може бути інакше, лише мусите мене покохати.

Так промовляючи, пан староста ошмянський, наче справжній розбійник, вправно обкрутив голову панни Кульвецівни хустиною, поясом зв’язав їй вмент руки, ноги і кинув її на тапчан.

Потім сів біля неї і, витягнувшись зручно, спитав так спокійно, немовби звичайну розпочинав розмову:

– І що ви думаєте? Я вважаю, що й Богуслав легко собі порадить.

Тут він схопився на рівні ноги, бо двері різко розчахнулися і в них з’явилася панна Олександрa. Обличчя мала біле, як крейда, волосся трохи розтріпане, насуплені брови і гнів в очах. Побачивши мечника на підлозі, клякнула над ним і стала рукою обмацувати його голову та груди.

Мечник видихнув глибоко, розплющив очі, припіднявся над підлогою і став роззиратися по світлиці, немовби прокинувшись зі сну, потім оперся рукою об землю, спробував встати, що йому через хвилину за допомогою панночки вдалося. Відтак дійшов, хитаючись, до крісла і впав у нього.

Олюнька лише тепер спостерегла панну Кульвецівну, котра лежала на тапчані.

– Ви її вбили? – спитала панночка пана Саковичa.

– Бoжe збав! – відмахнувся староста ошмянський.

– Наказую її розв’язати!

Стільки було сили в її голосі, що пан Сакович не сказав ні слова, немовби наказ надійшов від самої княгині Радзивіллової, і почав розв’язувати непритомну панну Кульвецівну.

– А тепер, – промовила панна, – біжіть до свого господаря, котрий там валяється нагорі.

– Що сталося? – жахнувся пан Сакович. – Ви за це відповісте!

– Не перед вами, прислужнику! Геть!

Пан Сакович вибіг, як божевільний.

Пан Сакович не відходив від князя впродовж двох днів, бо другий приступ був ще важчий за перший. Щелепи Радзивіллa так міцно зімкнулися, що потрібно було їх ножем розтуляти, щоб до рота влити ліки. Після них недужий опритомнів, проте трясся, тремтів, кидався на ложі, напружувався, як звір, смертельно поранений. Коли і те минулося, настало величезне ослаблення. Усю ніч князь дивився на стелю, нічого не кажучи. Наступного дня, після чергової порції заспокійливого, він забувся міцним і тривожним сном, а близько полудня прокинувся, залитий рясним потом.

– Як ваша світлість почувається? – поцікавився пан Сакович.

– Мені вже краще. Чи не було якихось листів?

– Є від електора та Штейнбокa, лежать тут на столі, але читання на потім краще відкласти, бо ваша світлість ще сил не має.

– Давайте зараз… Чуєте?

Староста ошмянський узяв листи і подав. Богуслав прочитав їх двічі, після чого подумав хвильку і промовив:

– Завтра вирушаємо на Підляшшя.

– Завтра ви будете, шановний князю, в ліжку, як і сьогодні.

– Я буду на коні, як і ви!.. Мовчіть і не перечте!..

Староста замовк і цілу хвилину тривала тиша, яку порушував лише солідний і повільний «тік-так» ґданського годинника.

– Порада була ідіотська і дурнуватий задум, – раптом зронив князь. – І я також бевзь, що вас послухався…

– Я знав, що якщо не вдасться, то провина на мене впаде, – схилив голову пан Сакович.

– Ви ручалися головою.

– Порада була виважена, але якщо там дідько прислуговує, який за всім спостерігає, то я за те не відповідаю.

Князь підвівся на ліктях.

– Так вважаєте?.. – він уважно глянув на пана Саковичa.

– Чи ваша світлість не знає папістів?

– Знаю, я знаю! І мені часто на гадку спадало, що це можуть бути чари. Вчора я в цьому переконався. Ви вгадали мою думку, тому я перепитав, чи ви впевнені? Але які в них можуть бути дружні взаємини з нечистою силою?.. Це ж не вона, бо доброчесна… І не мечник, бо задурний?..

– А може, тітка…

– Можливо…

– Для певності я її вчора навхрест перев’язав, а до цього приклав їй ножа до горлянки, і, можете собі уявити, дивлюся сьогодні, а вістря, наче у вогні розпечене.

– Покажіть!

– Я кинув ніж у воду, хоч у руків’ї й бірюза була коштовна. Волів його вже більше не торкатися.

– І що далі?

– Нічого більше не пам’ятаю, лише такий страх, наче я в глибочезну криницю падав, в якусь бездонну глибочінь. Що за страх!.. Кажу вам, страх неймовірний! Досі мені волосся на голові ворушиться… І не лише страх, а й… Як би це сказати… і пустка, поглинаюча туга, і втома незрозуміла… Щастя, що сили небесні були зі мною, інакше я б із вами сьогодні не розмовляв.

– У вашої світлості був напад… Хвороба часто різні марева на очі напускає, але для певності можна наказати ополонку в річці прорубати і цю бабу втопити.

– Хай їй грець! Все одно завтра ми вирушаємо, а потім прийде весна, інші будуть зорі, і ночі короткі, всю нечисту силу занапастять.