Тут перервав пан Міхал оповідання, бо пан Анджей п’ястуками очі затулив і заголосив:

– Матінко Бoжa! Хоча б раз таке побачити і полягти!

– Такої атаки не побачать вже мої очі, – продовжив низькорослий лицар. – Нам також атакувати наказали… Більше я їх не бачив, але розкажу те, що почув із вуст шведського офіцера, котрий при боці Карла тоді був і власними очима на ті події споглядав. Коли вже гусари все зім’яли по дорозі, той Форґель, котрий пізніше під Равою нам попався, кинувся до Карла: «Ваша величносте, рятуйте Швецію! Рятуйте себе! – вигукнув він. – Відступайте, відступайте! Ніщо їх не зупинить!» А Карл на це: «Нізащо не буду відступати, потрібно опір вчинити або загинути!» Підбігають інші генерали, благають, просять. Не хоче. Рушив уперед, зіткнулися, і зламалися шведи швидше, ніж до десяти полічити. Хтось поліг, когось розтоптали. Інші розвалилися, як горох. Стомлювалися їх різати. Король зміг відбитися. Наїхав на нього пан Ковальський і впізнав, бо його вже двічі бачив. Кинувся на нього!.. Рейтар затулив короля… Але розповідають ті, хто це бачив, що навіть блискавка швидше не вбиває, як Рох розрубав його надвоє. Тоді сам король кинувся на нього…

Пан Володийовський перевів подих і глибоко зітхнув, але пан Кміциц зараз же став благати:

– Закінчуйте вже, бо душа з мене вийде!

– Стялися, отже, в середині поля, кінські груди вдарилися грудьми. Завирувало! «Як погляну, – розповідав нам офіцер, – а король разом із конем уже на землі!» Вибрався, потягнув спусковий гачок кроциці, але схибив. Рох його за голову, бо йому капелюх впав. Вже меч підіймав, вже шведи заклякли від жаху, бо запізно було вже йти на порятунок, як тут Богуслав наче з-під землі виріс і в саме вухо панові Ковальському вистрелив, аж йому голову разом із шоломом розвалило.

– Заради бога! Забракло часу меча опустити?! – зойкнув пан Анджей, вхопившись за чуба.

– Не дав йому Бог такої ласки, – похитав головою пан Міхал. – Ми з паном Заглобою відразу ж збагнули, що сталося. Ось служив хлоп Радзивіллам із юних років, панами своїми вважав, тож, побачивши Радзивіллa, мабуть, збентежився. Може, йому ніколи навіть думка в голові не виникала, що на Радзивіллa можна руку підняти. Буває так, буває! Га! Життям за це поплатився. Дивний чоловік той пан Заглобa, бо він йому ні дядьком, ні навіть родичем не був. Але хтось інший би навіть за сином так не тужив… Правду кажучи, не було чого, бо в такій славетній смерті заздрити саме панові Ковальському можна. Tаж шляхтич і жовнір для того й родиться, щоб якщо не сьогодні, то завтра життя віддати, а про пана Ковальського в хроніках писати будуть і нащадки його ім’я прославлятимуть.

Замовк пан Володийовський, але за хвилину перехрестився і промовив:

– Вічний спочинок дай йому, Господи, й віковічне світло хай йому світить…

– Навіки-віків! – закінчив пан Кміциц.

Ще якийсь час шепотіли молитви, може, схожої смерті для себе просячи, тільки б не від руки Богуслава, аж нарешті пан Міхал зауважив:

– Ксьондз Пекарський нам пообіцяв, що він прямо до раю пішов.

– Певна річ, то йому навіть молитви наші не потрібні.

– Молитви завжди потрібні, бо на реєстр інших будуть вписані, а може, і наш власний.

Пан Кміциц зітхнув.

– На Боже милосердя надія, – промовив він. – Тішуся також тим, що я в Пруссії вчинив, бо за це хоч кілька років чистилища буде мені відпущено.

– Все там фіксується. Що тут людина шаблею вирубає, то там секретарі небесні записують.

– І я служив у Радзивіллa, – згадав пан Анджей. – Але вигляд Богуслава мене не збентежить. Господи Бoжe! Таж Простки зовсім недалеко! Пам’ятаєте, пане, що він і ваш ворог, бо єретик, котрий не раз справжню віру паплюжив!

– І вітчизни ворог! – додав пан Міхал. – Маймо надію, що його час наближається. Пан Заглобa після тієї атаки гусарам пророкував, але промовляв у печалі, в сльозах, наче блаженний. І проклинав Богуслава так, що аж слухачам волосся дибки здіймалося. Князь Казимир-Міхал, котрий із нами проти них виступає, бачив також уві сні дві золоті сурми, які Радзивілли на щиті носять, погризені ведмедем, і зараз же на другий день розповідав: «Або мене, або когось із Радзивіллів нещастя спіткає».

– Ведмедем? – спитав, бліднучи, пан Кміциц.

– Саме так.

Обличчя пана Анджея просвітліло, немовби на неї блиск уранішньої зорі впав, очі закотив угору, руки до неба простягнув і урочистим голосом заявив:

– Та я ж у гербі ведмедя маю. Хвала Тобі, Діво Маріє, на небі! Хвала Тобі, Матінко Божа!.. Пані, Пані! Не гідний я такої милості!

Почувши це, пан Володийовський також дуже зворушився, бо зараз же збагнув, що в цьому є прикмета небесна.

– Єндрею! – заволав він. – Торкніться для певності перед битвою ніг Христових, а я віддати мені Саковичa Його попрошу.

– Простки! Простки! – повторював, немов у гарячці, пан Кміциц. – Коли вирушаємо?

– Вдосвіта, а вже незабаром світати почне.

Пан Анджей наблизився до прочиненого віконця халупи, глянув у небо і видихнув:

– Бліднуть уже зірки, бліднуть. Ave Maria…

Раптом почулося далеке кукурікання півня, водночас пролунав тихий голос сурми через мундштук. Кількома молитвами пізніше рух почався по всьому селі. Чути було брязкіт заліза та фиркання коней. Темні маси кінноти збиралися на дорозі.

Повітря стало насичуватися світлом. Блідий відблиск посріблив наконечники списів, мерехтіли оголені шаблі, вихоплювалися з тіней вусаті, грізні обличчя, шоломи, ковпаки, каптурі, татарські баранячі шапки, тулуби, сагайдаки. Нарешті похід із паном Кміцицем в авангарді вирушив на Простки.

Військо розтягнулося довгим вужем по дорозі й енергійно марширувало. Коні фиркали голосно у перших лавах, за ними інші на добру для жовнірів ворожбу. Білі тумани накривали ще луги та поля. Навколо була тиша, лише деркачі деренчали в зарошених травах.

Дня 6 вересня дійшли польські війська до Вонсоші і стали на спочинок, щоб перед битвою коні і люди могли сил набратися. Вирішив пан підскарбій на чотири чи п’ять днів там зупинитися, але випадок змішав усі його плани. Пана Бабиничa, як доброго знавця прикордонної зони, вислали у роз’їзд, давши йому дві легкі литовські хоругви і свіжий чамбул орди, бо його власні татари занадто були зморені.

Пан підскарбій дуже йому перед дорогою радив, щоб язика схопив і з порожніми руками не повертався. А пан Бабинич лише всміхнувся, міркуючи, що не потрібні йому ніякі заохочення і що військовополонених приведе, хоч би їх за шанцями в Простках мав шукати. Повернувся він через дві доби, привівши кільканадцятьох пруссаків і шведів, а між ними й старшого офіцера фон Ресселя, ротмістра прусського реґіменту Богуслава.

Прийняли роз’їзд у таборі з великим схваленням. Капітана не довелося допитувати, бо пан Бабинич уже дорогою, приставивши йому лезо до горла, все зробив. Із зізнань фон Ресселя виявилося, що не лише прусські полки графа Вальдекa стоять у Простках, а й шість шведських реґіментів під командуванням генерал-майорa Ізраеля, з цих чотири кавалерійські – Петерса, Фритьофсона, Таубена, Аммерштайна і два піхотні братів Енґелів. З прусських полків, добре озброєних, крім особистого графа Вальдекa, були ще князя Вісмара, Брунцеля, Коннаберґa, генерала Вальратa, а також чотири хоругви з команди Богуслава: дві прусської шляхти і дві його власні.

Головнокомандувачем начебто був граф Вальдек, але реально він слухався в усьому князя Богуслава, під впливом котрого перебував також і шведський генерал Ізраель.

Найважливішою, однак, інформацією, яку фон Рессель надав, була та, що з Елка поспішає на допомогу під Простки дві тисячі добірної поморської піхоти, а граф Вальдек, остерігаючись, щоб загони ті не захопила орда, має намір вийти з укріпленого табору і після з’єднання з ними, вдруге окопатися. Богуслав, за версією фон Ресселя, раніше запекло опирався виходу з Простків, але останніми днями вдалося його таки переконати.

Почувши це, пан Ґосєвський дуже втішився, бо вже був упевнений, що його перемога не мине. Ворог довго умів би захищатися в шанцях, але ні шведська, ні прусська кавалерія не могла протистояти литовській у чистому полі.