– Оскільки ми маємо завтра вирушати, то вже краще, ваша світлосте, від цієї дівулі відчепіться.

– Хоч би й не хотів, а мушу… Зовсім уже жага сьогодні мене покинула.

– Відпустіть їх, нехай забираються до дідька!

– Не можу!

– Чому?

– Бо той шляхтич зізнався, що шалені гроші має, в Білевичaх закопані. Якщо їх відпущу, то скарб відкопають і подадуться в ліси. Краще я їх тут потримаю, а гроші реквізую… Зараз війна, тому можна! Зрештою, він сам жертвував. Ми накажемо сади в Білевичaх скопати п’ядь за п’яддю. Мусимо їх знайти. А мечник, сидячи тут, принаймні галасу і криків на всю Литву не здійме, що його пограбували. Злість мене бере, коли подумаю, скільки тут грошей надаремно витратив на ті втіхи та турніри, а все пішло за водою! Скапарилося!..

– Мене вже давно на цю дівулю злість брала. Але скажу вашій княжій світлості, що коли вона вчора прийшла, наказала, наче останньому невільнику: «Біжіть, прислужнику, нагору, бо там ваш господар валяється», то я мало їй карк не скрутив, як шпакові, бо вирішив, що вона заколола вашу світлість ножем або застрелила з кроциці.

– Ви знаєте, що я не люблю, щоб у мене хтось правив, як сіра гуска… Добре, що цього не зробили, бо я був би змушений до вас застосувати ті кліщі, які для Пляски були приготовані… Зась вам до неї…

– Пляску я відправив додому. Дуже він був здивований, не знаючи, навіщо його привезли і чому кажуть забиратися геть. Хотів бушувати, мовляв, були накладні витрати, але я йому сказав, що в нагороду шкуру цілою вивозить!.. То ми справді вже завтра маємо вирушати на Підляшшя?

– Як Бог на небі. Військо вже споряджене за моїм наказом?

– Рейтари вийшли до Кейдан, звідки мають на Ковно вирушати і там чекати… Наші польські хоругви ще тут, не хотів їх уперед відправляти. Люди ніби певні, але й вони можуть із конфедератами знюхатися. Пан Ґловбич поїде з нами. Семени пана Вротинського також, Карлстрьом із Швеції йде з передньою вартою… Має наказ дорогою бунтівників, особливо селян, винищувати.

– Гаразд.

– Кіріц із піхотою має тягнутися повільно, щоб у крайньому випадку було на кого опертися. Якщо маємо йти вперед, як блискавка, і весь розрахунок наш на швидкості базується, то не знаю, чи прусські та шведські рейтари такий темп витримають. Шкода, що бракує польських хоругв, бо, між нами кажучи, немає нічого кращого за нашу кінноту.

– А артилерія вже вийшла?

– Вийшла.

– Як же? І Патерсон?

– Ні! Патерсон тут, стежить за Кетлінґом, котрий власною шпагою поранився доволі відчутно. Він його дуже любить. Якби я не знав Кетлінґa як хороброго офіцера, то подумав би, що він навмисно порізався, щоб у похід не йти.

– Треба буде тут яку сотню людей залишити, як і в Расейняї, так і в Кейданaх. Шведські залоги хирляві, а Делаґарді і так щодня від Левенгауптa людей вимагає. Якщо і ми підемо, то заколотники забудуть про Шавельську поразку і знову голови підіймуть.

– Вони і так підіймають. Знову я чув, що шведів у Тельшах вирізали.

– Шляхта? Селяни?

– Селяни під керівництвом священика, але є й шляхетські партії, особливо в околицях Ляуди.

– Ляуданці ж із паном Володийовським пішли…

– Багато підлітків і людей похилого віку залишилося. То вони за зброю беруться, бо військового роду.

– Без грошей нічого заколот не досягне.

– А ми в Білевичaх покопаємося. Потрібно бути генієм, як ваша світлість, щоб у всьому вміти зарадити.

Богуслав гірко усміхнувся.

– Краще в цій країні цінять тих, хто королеві та шляхті годити вміє. Геній як чеснота нічого не коштує. Щастя, що я князь Священної Римської імперії, тому за ногу мене до сосни не прив’яжуть. Лише б мені податки з маєтків, тут розташованих, регулярно доходили, а про Річ Посполиту мені байдуже.

– Щоб тільки конфіскувати не захотіли?

– Спершу ми конфіскуємо Підляшшя, якщо не всю Литву. Тим часом покличте мені Патерсонa.

Пан Сакович вийшов і за мить повернувся з Патерсоном. Розпочалася при княжому ложі нарада, наслідком якої наступного дня був наказ вирушати і раптовими рейдами тягнутися на Підляшшя. Князь Богуслав увечері почувався вже настільки краще, що бенкетував разом з офіцерами і жартами допізна розважався, слухаючи з приємністю іржання коней і брязкіт зброї хоругв, що готуються до походу.

Інколи магнат зітхав глибоко і потягувався в кріслі.

– Бачу, що ця експедиція здоров’я мені поверне, – казав він офіцерам, – бо поміж усіх цих перемов і забав значно вже поле занедбав. Але на Бога уповаю, що відчують руку мою конфедерати і наш екс-кардинал у Короні.

На це Патерсон насмілився відповісти:

– Щастя, що Далілa ще не обрізала волосся Самсону.

Богуслав кинув на нього дивний погляд, від якого шотландець почувався не в своїй тарілці, але за хвилину княже обличчя просвітліло страшною посмішкою.

– Якщо стовпом є пан Сапєгa, – зронив він, – то я ним так потрясу, що вся Річ Посполита сторчголов полетить.

Розмова відбувалася німецькою, тому всі чужоземні офіцери все зрозуміли чудово і тому відповіли хором:

– Амінь!

Наступного дня ще вдосвіта вирушили в похід із князем на чолі. А шляхта прусська, яку лише блискучий двір вабив, стала повертатися додому. За ними подалися в Тельші й ті, хто в Таурогах шукав порятунку від війни, бо Тельші тепер здавалися безпечнішими. Залишилися лише пан мечник, панна Кульвецівнa й Олюнька, не рахуючи Кетлінґa і старого офіцера Браунa, котрий мізерним гарнізоном командував.

Мечник після того удару обушком пролежав кільканадцять днів, кров’ю час від часу харкаючи, однак жодна кістка не була зламана, тому почав повільно оговтуватися й утечу планувати.

Тим часом приїхав земський урядник із Білевич із листом від самого Богуслава. Мечник не хотів спочатку його читати, але незабаром змінив свою думку, послухавшись поради панночки, котра вважала, що краще бути обізнаними в усіх намірах ворога.

Тут мечник покинув читати, вдарив п’ястуком об стіл і вигукнув:

– Спершу мене на ношах побачить, ніж шеляг із моєї скрині!..

– Читайте, дядьку, далі, – попросила Олюнька.

Чоловік знову підняв послання до своїх очей.

«Особистим відкопуванням готівки не бажаючи вас стомлювати і здоров’я своє у теперішні буремні часи на шкоду виставляти, я наказав сам усе здобути і полічити».

У цьому місці забракло панові мечнику духу і лист випав йому з рук на підлогу. Якусь хвильку здавалося, що мову шляхтичеві відняло, бо він лише рукою скуйовдив чуба і смикав за нього щодуху:

– Бий, хто в Бога вірує! – вигукнув він нарешті.

Але Олюнька відреагувала спокійно:

– Одною кривдою більше, Божа кара ближча, бо чаша незабаром переповниться…

Відчай мечника був такий великий, що панночка була змушена його втішати та запевняти, що цих грошей втраченими вважати не варто, бо цього листа як документа достатньо, а в Радзивіллa стільки майна в Литві й Україні, що буде чим відшкодувати.

Натомість важко було передбачити, що їх ще обох чекає, особливо якщо князь Богуслав повернеться переможцем у Тауроги, тому ще старанніше взялися обмірковувати втечу.