Олюнька радила її все ж відкласти, поки Гасслінґ-Кетлінґ одужає, бо Браун був занадто понурий і нелюб’язний жовнір, котрий сліпо слідував наказам, і домовлятися з ним була марна річ.

Щодо Кетлінґa, то панночка знала чудово, що він саме тому й поранився, щоб при ній залишитися. Тому була глибоко переконана, що він усе для неї зробити готовий. Совість непокоїла юнку, щоправда, безперестанку питаннями, чи має дівчина право задля власного порятунку жертвувати чужою долею, а може, і життям. Але загрози, які над нею висіли в Таурогах, були такі страшні, що стократ перевершували небезпеки, на які Кетлінґ через дезертирство міг наразитися. Бо Кетлінґ як чудовий офіцер, усюди міг знайти службу, і навіть шляхетнішу, а з нею – і впливовіших покровителів, таких як король, пан Сапєгa чи пан Чарнецький. І при цьому служитиме добрій справі, і знайде поле для віддяки цій країні, яка його, вигнанця, прихистила. Смерть загрожує йому лише у разі, якщо потрапить у руки Богуслава, але ж Богуслав не володіє ще всією Річчю Посполитою.

Панночка покинула вагатися, і коли здоров’я молодого офіцера поліпшилося вже настільки, що міг службу відбувати, покликала його до себе. Кетлінґ постав перед нею блідий, змарнілий, без краплини крові на обличчі, але, як завжди, шанобливий, закоханий і покірний.

Від його вигляду сльози з’явилися в очах Олюньки, бо це ж була єдина доброзичлива душа в Таурогах, і така при цьому бідна та стражденна, що коли панночка після привітання спитала його про стан здоров’я, молодий офіцер зронив:

– На жаль, панно, повертається, хоча краще було б мені померти…

– Вам краще покинути цю службу, – зауважила, споглядаючи на гостя зі співчуттям дівчина, – бо такому чесному серцю потрібна впевненість, що чесній справі і чесному господарю служить.

– На жаль! – повторив офіцер.

– Коли закінчується ваша служба?

– Лише через півроку.

Олюнька помовчала хвилину, після чого підняла на нього свої дивовижні очі, які в цей момент вже не були суворі, і промовила:

– Послухайте мене, пане кавалере. Говоритиму, як до брата, як до довіреної особи: ви можете і маєте звільнитися.

Сказавши це, виклала йому все: і намір втечі, і те, що на його допомогу розраховує. Взялася йому втовкмачувати, що службу будь-де може знайти, і таку прекрасну, як його душа прекрасна, і чесну, яку лицарська честь вимагати може. Врешті-решт такими закінчила словами:

– Я вам до смерті буду вдячна. Під Божу опіку хочу сховатися і Богові в ордені присягнути, але де б ви не були, далеко чи близько, на війні, в мирі, буду за вас молитися, проситиму Бога, щоб братові моєму та благодійникові подарував спокій і щастя, бо, крім вдячності та молитви, нічого більше запропонувати не можу…

Тут голос її затремтів, а офіцер слухав слова юнки блідий, як хустина, наприкінці опустився на коліна, обидві долоні приклав до чола і голосом, на стогін схожим, повідомив:

– Не можу, панно! Я не можу!..

– То ви мені відмовляєте? – здивувалася Білевичівнa.

А той, замість відповісти, молитися почав.

– Бoжe великий і милосердний! – промовляв він. – З дитячих років ніколи фальш не звучала з вуст моїх, ніколи не заплямував мене хибний учинок. Ще підлітком будучи, я захищав цією слабкою рукою короля свого та батьківщину, за що ж, Господи, караєш мене так важко і навіщо насилаєш муку, до якої, як сам бачиш, сил мені бракує?

Тут він звернувся до Олюньки:

– Панно, ви не знаєте, що таке наказ для жовніра, що лише в послуху його обов’язок, як і його слава та честь. Мене, панно, зв’язує присяга, і більше ніж присяга, бо лицарське слово, що службу дочасно не покину і все, що її стосується, сліпо виконаю. Я жовнір і шляхтич і в цьому мені допоможи, Господи, щоб ніколи в житті не піти слідом тих відступників, котрі честь і службу зраджують. Навіть за наказом, навіть на прохання ваше, панно, слова свого не зламаю, хоч і в муці це кажу і болю. Якби, маючи наказ не випускати нікого з Таурогів, я стояв на чатах при брамі, й якщо б тоді ви сама, панно, пройти крізь неї всупереч наказу хотіли, то пройшли б, але через мій труп. Ви мене, панно, не знали, довірилися мені. Але змилуйтесь, зрозумійте, що я вам у втечі допомагати не можу і слухати навіть про неї не повинен. Адже наказ цілком чіткий, для цього й відібрав Браун нас, п’ятьох офіцерів-залишенців. Господи Бoжe! Якби я передбачив такий наказ, то краще пішов би в ту експедицію… Я панну не переконаю, не повірите мені, Бог усе бачить, нехай Усевишній мене судить після смерті. Але й правда те, що життя своє віддав би за вас без вагання… Однак честь не можу, я не можу!

Після цієї мови Кетлінґ заламав руки і замовк, зовсім виснажений, лише часто дихав.

Олюнька ще не оговталася від здивування. Не мала часу ні обміркувати, ні оцінити, як належить, цієї виняткової душі у своїй шляхетності. Відчувала лише, що вислизає з її рук остання соломинка порятунку, і залишається їй один-єдиний спосіб вибратися з ненависної неволі.

Але пробувала ще пручатися.

– Пане, – промовила вона, подумавши хвилину. – Я внучка та донька жовніра. Дід і батько мій також честь більше за життя цінували, але саме тому не всім служити наосліп годилися.

Кетлінґ витягнув тремтячою рукою сувій із калитки, подав його Олюньці та зазначив:

– Судіть, панно, самі, чи цей наказ служби не стосується? Олюнька кинула оком на папір і прочитала таке:

– Наказ прийшов після першого привалу, вже після від’їзду князя, – пояснив Кетлінґ. – Тому й письмово.

– Нехай діється воля Божа! – відповіла, помовчавши, Олюнька. – Нічого не вдієш.

Хоча Кетлінґ і відчував, що йому краще вже піти, та він залишався на місці. Бліді його губи ворушилися час від часу, немовби хотів щось сказати, але не міг голос собі повернути.

Душило його прагнення впасти їй до ніг і благати про пробачення, але з іншого боку відчував, що дівчина досить натерпілася нещасть, і знаходив якусь дику насолоду в тому, що і він терпить, і що терпітиме без скарг.

Врешті-решт парубок вклонився і вийшов мовчки, але зараз же в коридорі позривав усі бандажі, які мав на свіжій рані, і втратив свідомість, а коли через годину палацова охорона надибала його лежачого біля сходів і віднесла до цейхгаузу, занедужав важко і впродовж двох тижнів не міг покинути свого ложа.

Олюнька після відходу Кетлінґa якийсь час залишалася, наче задурманена. Сподівалася швидше смерті, ніж відмови, тому першої миті, незважаючи на гарт душі, забракло їй сил, енергії, відчула себе слабкою, як звичайна жінка, і хоч несвідомо повторювала «Нехай діється воля Божа!», сум глибокий узяв гору над словами, і рясні, гіркі сльози полилися їй із очей.

Тут зайшов мечник і, поглянувши на небогу, відразу збагнув, що йому несприятливу звістку має сповістити, тому спитав жваво:

– Заради бога! Що там знову?

– Кетлінґ відмовився, – пояснила дівчина.

– Всі тут халамидники, шельми й архісобаки! Як це? І цей не хоче допомогти?

– Не лише не хоче допомогти, – продовжила юнка, скаржачись, як мала дитина, – але ще й застерігає, що перешкодить нам, навіть якщо мав би головою накласти.

– Чому? Рани Христові! Чому?

– Бо така вже наша доля! Кетлінґ не зрадник, але така наша доля, бо найнещасніші з усіх людей!