– Бодай цих усіх єретиків блискавки випалили! – вигукнув спересердя мечник. – На честь посягають, грабують, крадуть, утримують у буцегарні… Бодай би все вже пропало! Не життя це для чесних людей у такі часи!
Тут він став міряти кроками покій і п’ястуками погрожувати, а наприкінці заскреготів зубами:
– Я бажав би віленського воєводу, волію тисячу разів навіть пана Кміцицa, ніж цих напарфумованих шельм без пошани та совісті!
А коли Олюнька не сказала нічого, тільки ще гірше заридала, пан мечник відтанув і за хвилину так сказав:
– Не плач. Пан Кміциц мені на гадку спав лише тому, що той би нас принаймні висмикнути з цієї вавилонської неволі зумів. Дав би він чортів усім тим браунам, кетлінґам, патерсонам і самому Богуславoвi! Але, зрештою, всі зрадники однакові! Не ридай! Плачем нічого не доб’єшся, а тут радити потрібно. Не хоче Кетлінґ допомагати… Щоб його скривило!.. То без нього обійдемося… Ніби й силу маєш духовну, а у скрутні часи лише ридати вмієш… Що сказав Кетлінґ?
– Що князь наказав нас як військовополонених стерегти, остерігаючись, щоб дядько якусь партію не зібрав і до конфедератів не подався.
Пан мечник взявся в боки:
– Ага! Боїться, шельма!.. І має рацію, бо я так і зроблю, як Бог на небі!
– Маючи наказ, який до служби змушує, Кетлінґ під слово честі мусить його виконати.
– Гаразд!.. Oбiйдемося без допомоги єретиків!
Олюнька втерла сльози.
– І дядько думає, що таке можливо?
– Гадаю, що потрібно. А якщо потрібно, то і можна, хоч би ми мали по линвах спускатися з цих вікон.
Панночка оживилася:
– Моя провина, що я плакала… Радьмося якнайскоріше! Сльози її вже зовсім висохли і брови насупилися знову від задуми, з давньою рішучістю й енергійністю.
Та виявилося, що мечник не може вихід знайти і що уява панночки набагато бурхливіша. Але важко і їй ішло, бо було зрозуміло, що їх мусять стерегти дуже пильно.
Тому вирішили зачекати, аж перші звістки від Богуслава прийдуть до Таурогів. На це мали всю надію, сподіваючись Божої кари на голову зрадника вітчизни та безчесного чоловіка. Міг він, наприклад, загинути, міг важко занедужати, його міг розбити пан Сапєга, а тоді безумовно зчинився б в усіх Таурогах переполох і не стали б уже так ретельно за воротами наглядати.
– Знаю я пана Сапєгу, – розповідав, підбадьорюючи себе й Олюньку, мечник. – Воїн він повільний, але акуратний, і на диво затятий. Exemplum його вірність монарху та вітчизні. Заставив, розпродав усе, і таку силу зібрав, порівняно з якою Богуславoвa – мізер. Він серйозний сенатор, а той фертик, цей справжній католик, а той єретик, цей сама розсудливість, а той паливода! То на чиєму боці може бути вікторія і благословення Господнє? Поступиться радзивіллівськa ніч перед сапєжинським днем, розсіється! Хіба б кари та справедливості в цьому світі не було!.. Чекаймо тому звістки і молімося за успіх зброї пана Сапєги.
Тому стали вони вичікувати, але аж місяць минув, довгий, важкий для засмучених сердець, перш ніж перший кур’єр прибув, і то був посланий не до Таурогів, а до Штейнбокa, в Королівську Пруссію.
Кетлінґ, котрий із часу їхньої останньої розмови не смів стати перед очі Олюньці, прислав їй записку з таким повідомленням:
«Князь Богуслав розбив пана Кшиштофа Сапєгу біля Бранськa, кілька кавалерійських і піхотних хоругв до ноги вирізав. Іде на Тикоцин, під яким стоїть Гороткевич».
Для Олюньки це було, як грім серед ясного неба. Масштаб вождя та лицарська честь означали для її дівочого розуму те саме, бо бачила, як Богуслав у Таурогах розбивав із легкістю наймогутніших лицарів. Тому, особливо після цього повідомлення, уявила його собі як лиху, але непереможну силу, з якою ніхто не впорається.
Надія, що Богуслав може бути переможений, згасла в ній до решти. Даремно мечник заспокоював небогу й утішав тим, що молодий князь не помірявся силами ще зі старим паном Сапєгою, безуспішно їй торочив, що вже сама гетьманська гідність, якою король тільки-но пана Сапєгу нагородив, мусить дати останньому рішучу над Богуславом перевагу. Все одно не вірила, не наважувалася вірити.
– Хто його переможе? Хто з ним упорається?.. – питала раз по раз.
Подальші звістки лише підтвердили її побоювання.
Кількома днями пізніше Кетлінґ знову надіслав записку з повідомленням про перемогу над паном Гороткевичем і падіння Тикоцинa.
«Усе Підляшшя, – писав він, – вже в руках князя, котрий не чекаючи на пана Сапєгу, сам великими переходами проти нього виступив».
«І пан Сапєгa буде розбитий!» – подумала дівчина.
Тим часом прилетіла, ніби ластівка, вістунка весни, інформація з інших сторін. На ці приморські береги Речі Посполитої прилетіла вона пізно, зате зодягнена в усі веселкові барви, як чудесна легенда з перших віків християнства, коли ще святі ходили по світу, засвідчуючи правду та справедливість.
– Ченстоховa! Ченстоховa! – повторювали кожні вуста. Із сердець лід відтанув і зацвіли, як квіти в підігрітій весняним сонцем землі. «Ченстоховa захистилася, бачили її саму, королеву Польщі, котра вкривала мури голубим плащем. Убивчі гранати припадали до її святих стіп, лащилися, як домашні цуценята. Шведам руки всихали, мушкети приростали до довбешок, аж відступили з соромом і страхом».
Чужі люди, як тільки почули цю звістку, падали один одному в обійми, ридаючи від радощів. Інші нарікали, що прийшла занадто пізно.
– А ми тут плачучи, – торочили вони, – а ми в болі, ми в муці стільки часу жили, замість того, щоб веселитися!..
Після цього пішов поголос по всій Речі Посполитій і пронеслися ці грізні громи від Понту Евксинського до Балтики, аж хвилі обох морів затремтіли. Це вірний люд, народ побожний здіймався, як буря, на захист своєї королеви. Всі серця обійняв дух, всі зіниці запалали вогнем. Те, що здавалося раніше страшним і нездоланним, маліло на очах.
– Хто його подолає? – питав тепер дівчину пан мечник. – Хто з ним упорається? Тепер ти знаєш хто? Сама найсвятіша Богородиця!
Обоє з Олюнькою хрестом цілими днями лежали, дякуючи Богові за милосердя до Речі Посполитої. Водночас покинули сумніватися й у власному порятунку.
Про Богуслава довгий час не було жодної інформації, немовби він сам разом з усією своєю силою у воду канув. Офіцери-залишенці в Таурогах стали непокоїтися про своє майбутнє, впевненість втрачаючи. Вважали за краще вісті про поразку, ніж цю глуху тишу. Але жодна звістка не могла надійти, бо саме тоді жахливий пан Бабинич висунувся з татарами на князя й усіх кур’єрів перехоплював.
Розділ XX
Та якось одного дня прибула в Тауроги з конвоєм кількадесятьох жовнірів панна Ганна Борзобагатa-Красенськa.
Браун прийняв її дуже ввічливо, бо мусив, адже йому так наказував лист пана Саковичa, особисто підписаний Богуславом, що рекомендував ставитися з повагою до панночки, котра вихованкою княгині Ґризельди Вишневецької була. Дівчина також не була позбавлена уяви. З першої ж миті приїзду взялася Брауна свердлити очками, аж понурий німець відтанув, наче його хто вогнем припік. Почала також командувати іншими офіцерами, словом, розпоряджатися в Таурогах, як у власному домі. Того самого дня увечері вона познайомилася з Олюнькою, котра зиркала, щоправда, на неї з недовірою, але приймала гостю ввічливо, в надії, що новини від неї дізнається.
А Ганнуся мала їх удосталь. Розмова почалася з Ченстохови, бо цих звісток найбільше прагнули бранці в Таурогах. Мечник особливо уважно нашорошував вуха, щоб жодного слова не пропустити, перериваючи лише час від часу оповідку Ганнусі вигуками:
– Хвала Всевишньому!
– Дивно мені те, – зауважила нарешті приїжджа панянка, – що до вас лише недавно звістка про ці дива Матінки Божої дійшла, бо це вже давня історія. Я була тоді в Замості, і пан Бабинич ще по мене не приїхав. Гей! Скільки ж то тижнів тому було… Потім уже стали всюди шведів мотлошити, й у Великій Польщі, і в нас, а найгірше пан Чарнецький, від самого імені котрого втікають.
