– Аби тільки пан Сакович захотів сироті прийти на допомогу…

– А ви лише будьте з ним милі, то він для вас усе зробить, бо йому ваші принади глибоко в серце запали. Вже він там ходить і зітхає…

– І де б я могла йому впасти в око?

«Шельма, а не дівчина!» – подумав князь, а вголос додав:

– Нехай пан Сакович пояснить, де це сталося, а ви з ним якось ласкавіше, бо це порядний чоловік і знаменитого роду, таким краще не легковажити.

Наступного ранку князь отримав виклик від електора, щоб якнайшвидше прибути до Крулевця, і прийняти командування над свіжосформованими військами, які мали вирушати під Мальборк або під Ґданськ. Лист також містив відомості про сміливу експедицію Карлa-Ґуставa Річчю Посполитою аж до руських країв. Електор передбачав поганий вислід такого рейду, і саме тому прагнув стати на чолі якнайбільших сил, щоб у разі потреби одній або другій стороні стати у пригоді, дорого продатися і долю війни переважити. За цих обставин рекомендував молодому князеві поквапитись, і настільки йому це було пильно, що за першим кур’єром послав і другого, котрий прибув дванадцятьма годинами пізніше.

Отже, князь не мав жодної зайвої хвилини і зовсім мало часу на відпочинок, хоча лихоманка повернулася з давньою силою. Однак потрібно було їхати. Здавши владу панові Саковичу, магнат виголосив напутнє слово:

– Можливо, доведеться мечника та дівчину перевезти до Крулевця. Там буде легше потихеньку з упертим чоловіком упоратись. А дівчину заберу, тільки б я був здоровий, із собою до табору, бо досить мені уже цих церемоній.

– Гаразд, тоді й забезпечення війська зможе збільшитися, – відповів на прощання пан Сакович.

Годиною пізніше вже не було князя в Таурогах. Залишився Сакович як повновладний пан, визнаючи над собою лише одну владу – Ганнусі Борзобагатої. Порошинки перед її стопами здував, як колись сам князь перед стопами Олюньки. Гальмуючи дику свою природу, був галантним, випереджаючи бажання, вгадуючи думки, і водночас тримався здаля, з усією повагою, з якою мав світський кавалер поводитись із панночкою, руки і серця котрої домагається.

Їй, потрібно визнати, сподобалося таке панування в Таурогах. Приємно їй було подумати, що коли вечір надходить, у нижніх залах, у коридорах, у цейхгаузі, в саду, ще зимовою памороззю вкритому, лунають зітхання старших і молодших офіцерів, і навіть астролог зітхає, дивлячись на зорі зі своєї самотньої вежі, і навіть старий мечник своїми зітханнями порушує вечірню молитву.

Найкращою будучи дівчиною, була, однак, рада, що не Олюньці призначені ті полум’яні стріли, а їй. Була рада і з огляду на пана Бабиничa, бо відчувала свою силу та спадало їй на гадку, що якщо ніхто ніколи їй не зміг опиратися, то і в його серці своїми очима певно залишила зарубку.

«Ту іншу забуде, ніяк не інакше, бо невдячністю його там годують, а коли це станеться, знає, де мене шукати, і пошукає… Справжній розбишака!» І погрожувала йому подумки: «Чекай! Відплачу я тобі, перш ніж утішу».

Пана Саковичa тим часом, хоча й недолюблювала, радо приймала. Щоправда, виправдовувався в її очах від звинувачень у зраді в такий самий спосіб, в який мечникoвi тлумачився Богуслав. Казав, що зі шведом уже був укладений мир, вже Річ Посполита відітхнути і зацвісти мала, як тут пан Сапєгa через особисті амбіції все зіпсував.

Ганнуся, не дуже у цих справах петраючи, пропускала ці слова мимо вух. Натомість неприємно вразило її дещо інше в оповіданнях пана старости ошмянськогo.

– Білевичі, – торочив він, – лементують на повний голос про свою кривду та неволю, а тут нічого їм лихого не сталося і не станеться. Не випускав їх князь із Таурогів, щира правда, але це для їхнього ж добра, бо вже за воротами загинути від гультяїв або лісових опришків могли. Не випускав їх і тому, що панну Білевичівну покохав, і це правда! Хто ж його за це не виправдає? Хто, чутливе серце маючи і зітханнями обтяжені груди, інакше б учинив? Якби мав не такі чесні наміри, то точно б, як пан, настільки могутній, міг би віжки собі попустити, але він хотів одружитися, хотів піднести цю вперту панночку до свого княжого стану, щастям її осипати, корону Радзивіллів на її голову одягти, а за це обрáзи на нього невдячні люди накидають, славу йому і честь применшуючи.

Ганнуся не дуже в це вірила, тому спитала того ж дня Олюньку, чи правда те, що князь хотів із нею побратися? Олюнька заперечити не змогла, а що були вже між собою дуже близькі, то подала свої аргументи. Здалися вони правильними і достатніми для Ганнусі, але подумала собі, що Білевичам не було аж так важко в Таурогах, а князь із паном Саковичeм не були такими вже злочинцями, якими їх пан мечник расейняйський оголосив.

Тому, коли прийшли звістки, що пан Сапєгa з паном Бабиничeм не лише не наближаються до Таурогів, а й посунули великим походом на шведського короля аж ген до Львова, Ганнуся спочатку розізлилася, але потім стала міркувати, що якщо їх немає, то немає й потреби утікати з Таурогів, бо можна життя втратити або, у кращому разі, спокійне перебування перетворити на повну небезпек неволю.

Дійшло з цього приводу до суперечок між нею й Олюнькою та мечником. Але навіть вони були змушені визнати, що віддалення пана Сапєги серйозно втечу утруднює, якщо взагалі не робить її неможливою. Тим більше, що у країні закипало щораз сильніше і ніхто з мешканців у своєму майбутньому не міг бути впевненим. Зрештою, навіть якщо й не визнавали рації Ганнусі, втеча без її допомоги, під наглядом пана Саковичa й інших офіцерів, була нереальною. Лише Кетлінґ був їм відданий, але ні до чого, що суперечило б службі, втягнути себе не давав, до того ж часто бував відсутнім, бо його пан Сакович як досвідченого жовніра та здібного офіцера радо використовував проти озброєних загонів конфедератів і розбійників, і з цією метою часто з Таурогів його відряджав.

А Ганнусі було в них щораз краще.

Пан Сакович освідчився їй через місяць після від’їзду князя, але вертихвістка дала йому хитру відповідь, що його не знає, що різне про нього подейкують, що не мала часу ще його покохати, що без дозволу княгині Ґризельди виходити заміж не може, а наприкінці заявила, що хоче йому рік випробування призначити.

Староста шаленів, наказав того дня відміряти одному рейтарoвi за незначну провину три тисячі різок, після яких бідного жовніра поховали, але мусив на Ганнусині умови пристати. Вона ж оголосила зазіхальнику, що якщо служитиме ще вірніше, пильніше та сумирніше, то через рік одержить лише стільки, на скільки буде її милість.

Таким чином гралася з ведмедем, але настільки вже встигла його приборкати, що навіть не буркнув, лише промовив:

– За винятком зради князя, всього панна може від мене вимагати, хоч би й того, щоб на колінах ходив…

Якби Ганнуся знала, які страшні через нетерплячку пана Саковича наслідки спадають на всю околицю, може, його так не дражнила б. Жовніри та міщани в Таурогах тремтіли перед ним, бо карав важко цілком без провини, понад усіляку міру. Військовополонені вмирали в ланцюгах від голоду або припечені залізом.

Не раз здавалося, що дикий староста хоче остудити схвильовану та спечену жаром кохання душу в людській крові, бо зривався раз по раз і сам робив вилазки. І перемога ходила найчастіше його слідом. Вирізав до ноги зграї розбишак. А захопленим у неволю селянам наказував для наочності відрубувати праву руку та відпускати їх такими додому.

Жах від його імені відмежовував, немов муром, Тауроги, навіть більші загони патріотів не насмілювалися заходити далі за Расейняй.

Тиша зробилася всюди, а він із німецьких непосид і місцевого селянства формував за гроші, відібрані в тутешніх міщан і шляхти, щораз нові полки і зростав у силі, щоб їх своєму князеві у разі важкої потреби доправити.

Вірнішого та страхітливішого слугу не зміг би Богуслав знайти.

На Ганнусю зате споглядав пан Сакович щораз тужливіше своїми страшними блідо-блакитними очима і на лютні їй грав.