– Але тріщав би ти на сапєжинській решітці… Все шельмівське сало з тебе витопили б. Ma foi! Хотів би я це побачити!

– А я хотів би побачити вас у руках пана Кміцицa, вашого милого родича. Обличчя у вас різні, але за характером ви один на одного схожі і ногу маєте однієї мірки, і за тією ж дівулею сохнете, тільки що вона через брак даних лише здогадується, що ваш суперник здоровіший і кращий жовнір.

– Він із двома такими, як ти, впорався б, і лише я проїхався йому по животу… А якби мав ще дві хвилини зайвого часу, то слово даю, був би мій кузен уже мертвий. Завжди ти був недалекий, тому й тебе полюбив, але останнім часом твоя дотепність згіркла, як редька.

– А ваша дотепність опинилася в п’ятах і тому й від Сапєги драпали, що я вас розлюбив і сам до Сапєги готовий податися.

– На аркан!

– На той, яким Радзивіллa пов’яжуть.

– Годі!

– Слуга вашої світлості!

– Вартувало б кількох із тих рейтарів розстріляти, котрі найбільше галасують, і лад навести.

– Я наказав сьогодні вранці шістьох повісити. Вже й остигли, а все ще танцюють на мотузках завзято, бо сильний вітер надворі.

– Добре зробили. Але ось що скажіть! Хочете залишитися в гарнізоні Таурогів, бо мушу тут когось залишити?

– І хочу, і прошу цю посаду. Ніхто інший тут краще не впорається. Жовніри бояться мене більше, ніж інших, бо знають, що жарти зі мною кепські. З огляду на Левенгауптa буде краще, якщо залишиться тут хтось, серйозніший за Патерсонa.

– Зумієш з бунтівниками впоратися?

– Запевняю вашу світлість, що жемайтійські сосни будуть родити цього року важчі за шишки плоди. З селянства два реґіменти піхоти зроблю і по-своєму їх вишколю. За волостями наглядатиму, а якщо розбійники нападуть, кину підозру на котрогось багатшого шляхтича і вичавлю його, як сир у мішку. На початок потрібно мені б тільки трохи грошей, аби заборгованість з оплати найманцям зменшити і піхоту набрати.

– Що я зможу, те й залишу.

– З посагу?

– Тобто?

– Тобто Білевича, чиїми грішми придане наперед собі оплатили.

– Якби ти зміг якось делікатно зламати карк цьому мечникoвi, добре було б, бо легко сказати, але шляхтич документ має.

– Постараюся. Лише одне мене турбує: чи документ деінде не послав або його панночка в сорочку не зашила. Ваша світлість не хотіла б перевірити?..

– Дійде і до того, але тепер мушу їхати, хоча сил ще бракує, а та клята пропасниця мене вже зовсім заїла.

– То заздріть мені, ваша світлосте, що я у Таурогах залишаюся.

– Якесь маєш дивне бажання. Хіба… Ти зумисне?.. Гаками наказав би тебе розірвати.. Чому на цій посаді наполягаєш?

– Бо хочу одружитися.

– З ким? – князь аж сів на ліжку.

– З панною Борзобагатою-Красенською.

– Хороша ідея, знаменита думка! – погодився, помовчавши, Богуслав. – Я чув про якийсь спадок…

– Саме так, після пана Лонґіна Підбийп’яти. Ваша світлість знає, який це впливовий рід, а маєтки того шляхтича в кількох повітах лежать. Щоправда, деякі з них якісь родичі – дев’ята вода на киселі – захопили, а в інших московські війська стоять. Будуть процеси, бійки та сварки, і перемов безліч, але я дам собі раду і жодного шматка нікому не відступлю. При цьому дівуля дуже мені в око впала, бо гладка та приваблива. Я відразу ж зауважив, коли ми її захопили, що лише вдавала страх, а очима в мене стріляла. Хай лише тут комендантом залишуся, то вже від неробства почнуться амури…

– Ось тоді мій наказ. Побратися не буду тобі забороняти, але прошу, чувай добре, жодних ексцесів, тямиш?! Бо ця панночка – Вишневецьких, самої княгині Ґризельди довірена особа, а я княгиню не хочу ображати з поваги, і пана старосту калуського також.

– Немає потреби застерігати, – відповів на це пан Сакович. – Бо позаяк хочу одружитися офіційно, то й діяти змушений відповідно.

– Хотів би я краще, щоб вона тебе відбрила.

– Я знаю одного, котрий гарбуза отримав, хоч він і князь, але так собі думаю, що мене таким не пригостять. Дивна та стрілянина очима мені наснаги додає.

– Краще не розповідай тому, кого відбрили, щоб тобі роги не прилаштував. Я накажу доповнити твій герб рогами або подвійне прізвище отримаєш: Сакович-Рогатий! Вона з дому Борзобагатa, а він Борзорогатий. Гарна буде з вас пара. Ну, що ж, одружуйся, Ясю, поспішай, і повідом про весілля, бо я буду дружкою.

Страшний гнів спотворив і без того непривабливе обличчя пана Саковичa. Очі на якусь мить затулила пелена, але незабаром він опам’ятався й обернув княжі слова на жарт:

– Небоже! Зі сходів власною силою не годен зійти, а ще мені погрожує… Досить із вас Білевичівни, а від моєї подалі! Ще будете дітей пана Бабинича бавити!

– Щоб ти собі язика зламав, безчесний сину! То ти з хвороби насміхаєшся, яка ледве мене не вгробила? Бодай би й тебе так зачаклували!

– Що там чари! Часом, коли погляну, як усе природним порядком речей відбувається, то гадаю, що чари – це повна дурня.

– Бовдур! Тихо, щоб не накликати лиха! Поганієш на очах.

– Хотів би я не бути останнім поляком, котрий вашій світлості вірним залишився, бо за мою вірність однією невдячністю мене годують. От повернуся я до родинного вогнища і сидітиму спокійно, кінця війни виглядаючи.

– Ох, дай мені спокій! Ти ж знаєш, як тебе люблю.

– Важко мені це відчути. Бо нечистий мені любов до вашої світлості прищепив. Якщо в чомусь і є чари, то хіба в цьому.

Пан Сакович казав правду, бо він справді Богуслава любив. Князь про це знав і тому платив приятелю, якщо не глибокою прив’язаністю, то хоча б удячністю, яку самозакохані люди завжди відчувають до тих, хто їх обожнює.

Тому охоче погодився на його наміри стосовно Ганнусі Борзобагатої і сам особисто допомогти йому пообіцяв.

З цією метою близько полудня, коли почувався найздоровішим, наказав одягти себе і пішов до Ганнусі.

– Я прийшов з огляду на давнє знайомство дізнатися про стан вашого здоров’я, – промовив він. – А також спитати, чи перебування в Таурогах вам подобається?

– Хто в полоні, тому все має подобатись, – зітхнула Ганнуся.

Князь усміхнувся:

– Ви не в полоні. Захопили вас разом із жовнірами Сапєги, це правда. І я наказав вас сюди відіслати, але тільки для вашої безпеки. Волосина тут вам із голови не впаде. Знайте ж, панно, що я мало кого так поважаю, як княгиню Ґризельду, серцю якої ви близька. І Вишневецькі, і Замойські – моя родина. Ви тут отримаєте повну свободу і безперечну опіку, але я приходжу як доброзичливий приятель і скажу так: хочете – їдьте, я дам вам ескорт, хоч мені самому бракує жовнірів, але раджу залишитися. Вас, наскільки я чув, послано, щоб повернути успадковані маєтки. Знайте ж, що зараз не час про таке думати. І що навіть у спокійні часи протекція пана Сапєги мало б допомогла, бо він лише у Вітебську може чогось добитися, а тут йому зась. Зрештою, він особисто цією справою займатися не буде, лише через комісарів… Вам би знадобилася доброзичлива та спритна людина, котру боялися б і поважали. Такого, хто б зайнявся, і не дав би собі солому замість зерна втюхати.

– Де ж я, сирота, знайду такого опікуна?! – видихнула Ганнуся.

– Саме тут, у Таурогах.

– Ваша світлість особисто…

Тут Ганнуся склала ручки і глянула так звабливо у вічі Богуслава, що якби князь не був настільки втомлений і виснажений, то зараз же покинув би про справу пана Саковича турбуватися, але що йому амури зараз були не в голові, то мерщій повідомив:

– Якби я лише міг, то нікому таких вдячних справ не доручав би. Але я змушений поїхати, бо так треба. Замість мене буде комендантом у Таурогах пан Сакович, староста ошмянський, великий кавалер, славетний жовнір і людина така спритна, що другого такого в усій Литві не знайдете. Тому, повторюю, залишайтесь краще в Таурогах, бо їхати немає куди, коли всюди повно розбійників, гультіпак і бунтівників усіх мастей. Пан Сакович надасть вам тут опіку, він вас захистить, подивиться, що можна з цими спадковими маєтками зробити, а коли вже за цю справу візьметься, то ручаюся, що ніхто у світі краще за нього до сприятливого кінця її не доведе. Він мій приятель, тому його знаю, все, що захочете, про нього розкажу. Бо якщо б я сам вашу власність захопив, а потім дізнався, що пан Сакович проти мене виступає, то волів би їх зректися добровільно, бо з ним небезпечно сперечатися.