– Ганнусю! Чи ти знаєш, хто такий пан Бабинич? Та це пан Кміциц!

Ганнуся схопилася на рівні ноги.

– Хто тобі сказав?

– Читали королівський указ. Пан Володийовський привіз… ляуданці…

– То пан Володийовський повернувся?.. – затулила собі рота Ганнуся.

І кинулася Олюньці в обійми.

Та прийняла цей вибух ніжності, як доказ Ганнусиних почуттів до себе, бо була наче в гарячці, майже непритомна. На обличчі пекла раків, а груди її сапали так часто, наче від великої втоми.

Тож вона стала розповідати без ладу й уривчастим голосом все, що в костелі почула, при цьому метушилася по покою, як божевільна, повторюючи щомиті: «Та я його негідна!»

І докоряла собі міцно, що його гірше за всіх скривдила, бо навіть молитися за нього не хотіла тоді, коли він свою кров за саму Матінку Божу, за вітчизну та короля проливав.

Даремно Ганнуся, бігаючи за нею по кімнаті, пробувала втішати подругу. Та весь час торочила одне і те саме: що його негідна, що не посміє тепер йому навіть у вічі глянути. Або знову починала розповідати про вчинки пана Бабиничa, про викрадення князя Богуслава, про його помсту, про порятунок короля, про Простки та Волмонтовичі, і про Ченстохову. А тоді перескакувала на свої провини і на свою злість, яку тепер доведеться спокутувати в монастирі.

Дальші її нарікання обірвав пан Томаш, котрий влетів, як бомба, у світлицю, і закричав:

– Боже, змилуйся! Вся Упіта до нас їде! Вони вже в селі, і пан Бабинич напевно разом із ними!

А вже за хвилину далекий відгук сповістив про наближення юрби. Мечник схопив Олюньку і витягнув на ґанок. Ганнуся подалася за ними.

Відтак юрби людей і коней зачорніли вдалині і, скільки оком можна було сягнути, вся дорога була ними запруджена. Дісталися нарешті прибульці до дитинця. Піші перескакували через рів і штурмували тини. Транспорт штовхався на підході до воріт, й усі лементували та підкидали шапки вгору.

Врешті з’явився загін озброєних ляуданців, котрі оточили бричку, в якій сиділи троє чоловіків: пан Кміциц, пан Володийовський і пан Заглобa. Бричка зупинилася трохи віддалік, бо вже стільки люду набилося перед ґанком, що не можна було ніяк туди доїхати. Пан Заглобa з паном Володийовським вистрибнули першими, допомогли панові Кміцицу вибратись і підтримали його за лікті.

– Розступіться! – крикнув пан Заглобa.

– Розступіться! – повторили ляуданці.

Люди посунулися зараз же, так що в натовпі утворився коридор, яким підвели пана Анджея аж до ґанку двоє лицарів. Поранений похитувався і блідий був дуже, але йшов із піднятою головою, одночасно збентежений і щасливий.

Олюнька оперлася об дверну раму і руки опустила безвладно по сукні. Але коли парубок підійшов зовсім близько, коли глянула в обличчя цього бідолахи, котрий після стількох років розлуки наближався, як Лазар, без краплі крові в обличчі, то ридання знову роздерло її груди. Молодик, слабкий, щасливий, зніяковілий, і сам не знав, що має казати, тому, ступаючи на ґанок, повторював лише невпевнено:

– І що, Олюнько, і що?

А та опустилася йому несподівано до колін.

– Єндрусю! Рани твої не гідна я цілувати!

Але тої ж миті сили повернулися до лицаря, він підхопив її із землі, як пір’їнку, і до грудей притиснув.

Вигук один величезний, від якого затремтіли стіни будинків і залишки листя з дерев опали, заглушив усім вуха. Ляуданці затіяли стрілянину зі самопалів, шапки полетіли вгору, навколо можна було побачити лише радісні обличчя, збуджені очі і відкриті роти, що верещали:

– Vivat Кміциц! Vivat Білевичівнa! Vivat молодята!

– Vivat дві пари молодят! – спробував перекричати інших пан Заглобa, але голос його потонув у загальній бурі.

Водокти перетворилися на якийсь табір. Весь день різали за наказом мечника баранів і волів, викопували із землі діжки з медом і пивом. Увечері засіли всі до бенкету, старші та знаменитіші в покоях, молодші в челядній, а простіші веселилися при вогнищах у дворі.

За головним столом дзеленчали келихи на честь двох щасливих пар, а коли напруга дійшла вже до найвищого ступеня, пан Заглобa підняв ще й такий тост:

– До вас звертаюся, вельмишановний пане Анджей, і до вас, старий друже, пане Міхале! Не достатньо було груди підставляти, кров проливати, ворогів винищувати! Не скінчилися ваші зусилля. Бо якщо багацько людей впродовж цієї жорстокої війни полягло, то мусите тепер нових громадян, нових захисників нашої любої Речі Посполитої народити. І до чого, сподіваюся, вам не забракне ні мужності, ні бажання! Шановне панство! За наші майбутні покоління! Нехай їх Бог благословить і дозволить вберегти нашу спадщину, яку їм, здобуту нашою працею, нашим потом і нашою кров’ю, залишаємо. І якщо важкі часи знову прийдуть, то згадають про нас і не впадуть у відчай, зважаючи на те, що немає таких небезпек, які б viribus unitis69 за Божого заступництва здолати було б неможливо.

Пан Анджей невдовзі після шлюбу на нову війну вирушив, яка на східному кордоні вибухнула. Але блискучі перемоги пана Чарнецькогo та пана Сапєги над Хованським і Долгоруким, а коронних гетьманів – над Шереметєвим швидко її закінчили. Тоді повернувся пан Кміциц, новою славою вкритий і на постійно у Водоктах осів. Хорунжівство оршанське перейшло від нього двоюрідному братові, Якубу, котрий пізніше до військової конфедерації нещасної пристав, але пан Анджей, душею і серцем стояв на боці короля, староством упітським нагороджений, жив довго в зразковій злагоді та любові з Ляудою, загальною повагою оточений. Недоброзичливці (бо хто ж їх не має) подейкували, щоправда, що дружини в усьому аж занадто слухається, але чоловік цього не соромився й охоче сам визнавав, що у будь-якій важливій справі завжди поради її питає.

Андронішки – Андріонішкіс

Біржі – Біржай

Вільно – Вільнюс

Дубінки – Дубігняй

Жемайтія – Нижня Литва

Кейдани – Кедайняй

Ковно – Каунас

Клевани – Кловайняй

Крулевець – Калінінград

Куршани – Куршенай

Поневеж – Паневежис

Тельші – Тельшяй

Тільже, Тільзит – Совєтське

Траупи – Троуп

Троки – Тракай

Шавлі – Шауляй