Так війна потоптала страхітливо ці околиці, такими були наслідки зради князя Янушa Радзивіллa.

Але заки мечник закінчив люстрацію й озброїв свою піхоту, надійшли нові радісні звістки, водночас і страшні, які тисячоголосим відлунням перекидалися від хати до хати.

Юрко Білевич, пішовши з кількадесятьма вершниками в роз’їзд під Поневеж, захопив у полон кількох шведів. Він і дізнався про битву під Простками. Потім що не новина, то надходило все більше подробиць, таких дивовижних, що на казку були схожі.

– Пан Ґосєвський, – повторювали люди, – розбив графа Вальдекa, Ізраеля та князя Богуслава. Війська знищені повністю, вожді у полоні! Вся Пруссія одним вогнем палає!

Кількома тижнями пізніше ще одне грізне прізвище стали повторювати людські вуста: Бабинич.

– Саме пан Бабинич до вікторії під Простками приклався, – говорили по всій Жемайтії. – Бабинич князя Богуслава полонив і власною рукою зарубав.

А згодом:

– Бабинич палить Пруссію eлeктора, насувається, як смерть, на Жемайтію, ріже, лише землю та небо залишає.

І наприкінці вже:

– Бабинич Тауроги спалив. Пан Сакович утік від нього і по лісах ховається…

Останній випадок стався занадто близько, щоб довго міг залишатися сумнівним. Тож звістка справдилася повністю.

Ганнуся Борзобагатa вже довгий час, як тільки ці звістки стали надходити, жила немов у дурмані, то сміялася, то плакала, тупала ніжками, якщо хтось не вірив, і повторювала всім, хто хотів, чи й не хотів слухати:

– Я пана Бабиничa знаю! Він мене із Замостя до пана Сапєги привіз. Найбільший це у світі воїн. Не знаю, чи навіть пан Чарнецький може з ним рівнятися. Він, коли під командуванням пана Сапєги служив, аж до знемоги князя Богуслава під час першої експедиції зморив… Він, я впевнена, а не хтось інший, під Простками його переміг. Дасть пан Анджей ще панові Саковичу на горіхи і ще десятьом таким, як він!.. А шведів за місяць з усієї Жемайтії прожене!

Її пророцтва швидко стали збуватися. Не залишилось уже навіть найменшого сумніву, що грізний воїн, котрого називають паном Бабиничeм, суне з Таурогів углиб на північ країни.

Під Колтинями розбив полковника Бальдонa та його загін винищив до ноги. Під Ворнями вирізав шведську піхоту, яка відступала від нього до Тельш. Під Тельшами затіяв велику переможну битву з двома полковниками, Норманом і Худеншильдом, в якій Худеншильд загинув, а Норман із недобитками опинився аж у Заґурах, на самому жемайтійському кордоні.

З Тельшів подався пан Бабинич до Куршан, женучи перед собою невеликі шведськi загони, які поспішали сховатися від нього під крило більших залог.

Від Таурогів та Паланги аж до Бірж і Вілкомежа звучало ім’я переможця. Передавали про жорстокість, до якої зі шведами вдавався. Подейкували, що військо його, яке спочатку складалося з невеликого загону татар і хоругви добровольців, росло з дня на день, бо хто живий, біг до нього, всі партії єдналися з ним, а той тримав їх залізною рукою і вів на ворога.

Думки були настільки його перемогами зайняті, що звістка про поразку, яку пан Ґосєвський зазнав від Штейнбокa під Філіповом, пройшла майже непомітно. Бо пан Бабинич був ближче, тож ним переймалися більше.

Ганнуся щодня благала мечника, щоб ішов з’єднатися з уславленим воїном. Підтримувала її й Олюнька, квапили всі офіцери, і шляхта, яку цікавість дуже збуджувала.

Але зробити це було на так легко. По-перше, пан Бабинич був в іншій частині країни. По-друге, часто ставалося, що по кілька тижнів не було про нього нічогісінько чутно. Аж раптом виринав знову разом із звісткою про нову перемогу. По-третє, всі шведськi загони та гарнізони з міст і містечок, захищаючись від нього, перекрили великими юрбами дорогу. І до всього ще й за Расейняєм з’явився великий загін пана Саковичa. А з ним прийшло й повідомлення, що нищить він усе перед собою люто і муками людей морить, про партію Білевича їх випитує.

Мечник не лише не міг вирушити до пана Бабинича, він навіть побоювався, чи йому в околицях Ляуди не стане незабаром спекотно. Тому, сам не знаючи, до чого вдатися, відкрився Юркові Білевичу, що має намір у Роговські ліси на схід відступити. Юрко тут же розбовкав новину Ганнусі, а та пішла просто до мечника.

– Дядьку наймиліший, – звернулася до чоловіка, бо завжди так його називала, коли хотіла щось від нього виманити, – я чула, що мусимо втікати. Чи не сором такому знаменитому жовнірові ховатися від однієї лише звістки про ворога?

– Ви мусите в усе свої три гроші втулити, – скривився мечник. – Це не ваша справа.

– Гаразд, то ви відступайте, а я тут залишуся.

– Щоб вас пан Сакович спіймав? Ось побачите!

– Пану Саковичу до мене зась, бо мене пан Бабинич захистить.

– Та ж він також дізнається, де панночку шукати! Я вже сказав, що ми не зможемо до нього дістатися.

– Але він може прийти до нас. Я його знайома. Якби я змогла послати йому листа, то впевнена, що він сюди сам пригнався б, спершу пана Саковичa розбивши. Він мене трохи любив, тому не відмовить у порятунку.

– А хто візьметься листа доправити?

– Через першого-ліпшого селянина можна передати…

– Що ж, не завадить, не завадить, у будь-якому разі не завадить. Олюнька має меткий розум, але й вам його не бракує. Навіть якби ми мали від переважаючих сил у ліси сховатися, теж буде добре, щоб пан Бабинич прийшов у ці краї, бо так швидше з ним зможемо з’єднатися. Спробуйте, панно. Посланці знайдуться, і такі, котрим можна довіряти.

Втішена Ганнуся взялася до втілення своєї ідеї дуже добре. Того ж дня знайшла собі аж двох посильних, і не селян. Бо один був Юрко Білевич, а другий Браун. Обоє мали взяти по ідентичному листу, щоб якщо не цей, то той міг би його вручити панові Бабиничу. Із самим листом мала Ганнуся більше клопоту, але врешті написала його такими словами:

Коли посланці вже покинули табір, Ганнуся, зважаючи, на які небезпеки наражаються, злякалася за них і вже хотіла було їх затримати. Навіть зі сльозами на очах стала просити мечника, щоб їм їхати заборонив, бо листи можуть і селяни пронести, адже пробратися їм буде легше.

Але Браун та Юркo Білевич уперлися так, що ніякі вистави не допомогли. Один і другий хотіли послугу дівчині надати, хоча жоден не передбачав, що його чекає.

Адже тижнем пізніше Браун потрапив у руки пана Саковичa, котрий казав із його шкіри паси дерти, а бідного Юрка застрелили за Поневежем, коли втікав від шведського роз’їзду. Так обидва листи потрапили у ворожі руки.

Пан Сакович, після того, як схопив Браунa і піддав його тортурам, негайно порозумівся з oберстом Гемілтоном, англійцем на шведській службі і комендантом Поневежа, з метою завдати спільного удару по партії мечника Білевичa.

Пан Бабінич саме кудись запропастився в ліси й уже кільканадцять днів про нього не було ні слуху ні духу. Зрештою, пан Сакович все одно не став би зважати на його близькість, хоча й мав, щоправда, попри всю свою відвагу, якийсь інстинктивний страх перед паном Бабиничeм. Однак тепер був готовий навіть загинути, аби тільки помсту задовольнити. З часу втечі Ганнусі лють не переставала ні на мить краяти його душу. Одурені сподівання та зранені почуття до шалу доводили чоловіка, а при цьому потерпало і його серце. Спочатку прагнув він отримати Ганнусю за дружину лише через маєтки, успадковані нею від попереднього нареченого, пана Підбийп’яти, але пізніше закохався в дівчину сліпо і до безтями, як лише така людина могла закохатися. Дійшло навіть до того, що він, котрий, крім князя Богуслава, нікого не боявся на світі, він, від самого погляду котрого люди бліднули, заглядав, як собака, у вічі цій панночці, корився їй, зносив кпини, виконував усі забаганки, намагався думки вгадувати. Дівчина ж використовувала свій вплив і зловживала ним, створюючи ілюзію словом чи поглядом, попихала ним, наче невільником, а наприкінці ще й зрадила.