Пан Сакович належав до того типу людей, які добром і чеснотами визнають лише те, що їм корисне, а за лихо і провину – те, що їм прикрощів завдає. Тому в його очах Ганнуся скоїла найжахливіший злочин і не було для неї достатньо важкої кари. Якби таке з кимось іншим сталося, пан староста реготав би і насміхався, але коли це торкнулося його особисто, ревів, як поранений звір, і плекав лише помсту. Хотів одержати в свої руки винуватицю своїх страждань живою чи мертвою. Бажав би живою, бо міг би нарешті свою парубоцьку потребу вдовольнити, але якщо дівчина й загине під час нападу, то й нехай, аби тільки комусь іншому не дісталася.
Жадаючи діяти напевно, послав шляхтич до мечника підкупленого чоловічка з листом ніби від пана Бабиничa, в якому сповіщав від імені останнього, що впродовж тижня займе Волмонтовичі.
Мечник, звісно, не засумнівався, беззаперечно вірячи в непереможну силу пана Бабиничa, і таємниці з цього не зробив. Тому не лише сам розташувався у Волмонтовичах, а й, порушивши секретність, розголосив новину майже всім місцевим ляуданцям. Рештки їхні збіглися з лісів, по-перше тому, що був уже кінець осені і холод дошкуляв, а по-друге, через цікавість побачити легендарного воїна.
Тим часом з боку Поневежa потягнулися до Волмонтовичів шведи Гемілтона, а з боку Кейдан по-вовчому прокрадався пан Сакович. Останній навіть не здогадувався, що за ним, також по-вовчому, слідує за крок хтось третій, котрий, хоч і жодних викликів не отримав, але мав звичку з’являтися саме там, де його найменше сподівалися.
Пан Кміциц навіть не здогадувався, що Олюнька перебуває в партії мечника Білевича. У Таурогах, які зруйнував вогнем і мечем, від язика дізнався про те, що вона втекла разом із панною Борзобагатою, але припускав, що дівчата могли податися в Біловезьку пущу, де також ховалася пані Скшетуськa і багато шляхтянок. Міг це припускати ще й тому, що знав про давній намір старого мечника відвезти небогу в ті непрохідні бори.
Засмутило пана Анджея дуже, що в Таурогах коханої не знайшов, але, з іншого боку, втішився, що вона вирвалася з рук пана Саковичa і що аж до кінця війни матиме безпечний притулок.
Не маючи зараз змоги вирушити по неї до пущі, вирішив молодик ворога в Жемайтії доти переслідувати і знищувати, доки повністю його не зітре з лиця землі. І щастя йшло за ним услід. Вже півтора місяця перемогу здобував за перемогою, озброєний люд прибував до нього так рясно, що незабаром чамбул становив заледве четверту частину його армії. Нарешті полковникові вдалося вигнати ворогів з усієї західної Жемайтії, а почувши про пана Саковича і маючи з ним давні порахунки, пустився у свої рідні краї і став переслідувати ворога.
Таким чином дісталися обоє в околиці Волмонтовичів.
Мечник, котрий перед тим стояв неподалік, мав резиденцію в селі вже цілий тиждень і навіть не здогадувався, яких страшних незабаром матиме гостей.
Одного вечора підлітки Бутрими, котрі пасли за Волмонтовичaми коней, повідомили, що якесь військо вийшло з лісів і наближається з півдня. Мечник був занадто старим і досвідченим жовніром, щоб не вдатися до обачності. Піхоту свою, частково вже озброєну рушницями Домашевича, розмістив у нещодавно відбудованих будинках, частиною обсадив рогачку на в’їзді, а сам із кіннотою став дещо позаду, за городами, на обширному вигоні, що одним боком підходив до річки. Мечник зробив цю позицію головною ще й тому, щоб отримати похвалу від пана Бабиничa, котрий на добрих наказах розумівся. Та й позиція ця була дуже виграшна.
Околиця, відколи її пан Кміциц у помсту за загибель компанійців спалив, поволі відбудовувалася. Але пізніше шведська війна роботу зупинила, тому на головній вулиці накопичилися балки, колоди та дошки. Купи їх височіли біля рогачки, і піхота, хоч і не така вишколена, могла за цими барикадами довго захищатися.
У будь-якому разі вона могла забезпечити кінноту від несподіваної атаки. Мечник настільки прагнув показати панові Бабиничу, який він бравий вояк, що навіть пластунів вислав на розвідку.
Яким же було його здивування, а в перший момент навіть жах, коли здаля, з-за бору, долинув відголос пострілів. Після цього роз’їзд з’явився на дорозі, скакав клусом і з хмарою ворогів на хвості.
Мечник негайно помчав до піхоти, щоб останні накази віддати, а тим часом із бору висипали щораз густіші загони ворогів. Вони мчали, як сарана, до Волмонтовичів, а призахідне сонце кидало відблиски на їхню зброю.
Бір був близько, і кавалерія, під’їхавши трохи, пустила коней учвал, прагнучи одним ударом здолати рогачку, але раптовий вогонь піхоти зупинив атаку. Перші ряди відступили навіть доволі безладно і лише кільканадцятеро дісталося кінськими грудьми до засіків.
Мечник тим часом устиг повернутися до своєї кінноти і наказав усім, хто мав пістолі або рушниці, рушати на виручку піхоті.
Ворог, видно, також мав мушкети, бо зараз же після першого наступу відкрив вогонь, дуже навальний, хоч і нерегулярний.
Отже, з обох сторін гриміло – то швидко, то повільно. Кулі свистіли, долітали аж до кінноти, влучали в будинки, городи та купи балок. Дим затягувався над Волмонтовичaми, а запах пороху заполонив вулицю.
Тепер Ганнуся нарешті отримала те, чого прагнула, тобто битву.
Обидві панночки відразу ж посідали за наказом мечника на своїх конячок, щоб у разі, якби ворожі сили виявилися завеликими, можна було б утікати разом із партією. Тож розмістили їх у задніх лавах кінноти.
Але в Ганнусі, хоча й мала шабельку при боці і рисячу шапку на голові, душа зараз же втекла у п’яти. Вона, котра так добре вміла собі радити в мирні часи з офіцерами, не знайшла навіть дрібки енергії, коли довелося стати віч-на-віч зі синами Беллони60 в полі. Свист і стукіт куль налякав її, безлад, біганина ординарців, стрекотіння мушкетів і зойки поранених мало не відбирали їй свідомість, а запах пороху забивав дихання в грудях. Її знудило, слабкість усе єство заповнила, обличчя зблідло, як хустина. І стала дівчина метушитися та пищати, як маля. Аж один із товаришів, молодий пан Олеша з Кемнар, мусив підхопити її на руки. Тримав міцно, міцніше навіть, ніж потрібно було, і готовий був тримати так аж до кінця світу.
Але жовніри навколо зареготали.
– Лицар у спідниці! – кепкували вони. – Краще б курей гляділа або пір’я дерла!
Інші ж закликали:
– Пане Олешо! Припав щит до плеча, але від стріли Купідона він не захистить!..
І гарний гумор охопив жовнірів.
А були такі, що натомість задивлялися на Олюньку, котра поводилася цілком інакше. Спочатку, коли кілька куль пролетіло повз, трохи зблідла і не змогла стриматися, щоб не ухиляти голови та не заплющувати очей. Але лицарська кров усе ж озвалася в ній, тому, палаючи на обличчі, як троянда, підняла голову і глянула безстрашним оком уперед. Ніздрі її роздулися, немовби з приємністю втягували запах пороху. Коли ж дим згустився навколо коловерті, закриваючи усю панораму, хоробра панночка, побачивши, що офіцери виїжджають уперед, аби краще за перебігом битви простежити, подалася разом із ними, геть забувши про небезпеку.
У гущавині кінноти почувся схвальний шурхіт:
– Оце кров! Це дружина для жовніра, це правильний доброволець!
– Vivat Білевичівнa!
– Покажім себе, шановне панство, бо перед такими очима варто!
– Навіть амазонки краще проти мушкетів не ставали! – крикнув котрийсь із молодих товаришів, забуваючи в запалі, що амазонки жили до винайдення пороху.
– Час би вже скінчити. Піхотa добре впоралася і гостей гарно зустріла.
Справді, ворог не міг нічого добитися кавалерією. Щохвилини відпускав коней, наближався до коловерті, але після залпу безладно відступав. І, як хвиля, розлившись по пласкому березі, залишає після себе раковини, камінчики та мертву рибу, так після кожної атаки залишалося кільканадцять кінських і людських тіл на дорозі перед рогачкою.
Нарешті атаки припинилися. Під’їжджали лише відчайдухи, давали залп у бік села з пістолів і мушкетів, доволі густий, щоб увагу білевичiвців привернути. Натомість пан мечник, забравшись по кутах під навіс невеликої садиби, помітив рух у задніх ворожих лавах до поля та кущів, що тягнулися з лівого боку Волмонтовичів.
