– Звідси будуть атакувати! – вигукнув він і негайно ж послав частину кінноти поміж халупи, щоб із садів дала супротивникові відсіч.
Через півгодини нова битва, але лише вогнепальною зброєю, зав’язалася на лівому фланзі загону.
Обгороджені сади утруднювали рукопашну атаку, але однаково для обох сторін. При цьому ворог, розгорнувшись довгою лінією, менше наражався на постріли.
Битва поволі ставала щораз запеклішою та кровопролитнішою, відновилися атаки на коловерть. Мечник занепокоївся.
Із правого флангу він мав за собою ще вільну оболонь, що закінчується річкою, не дуже широкою, але глибокою та болотистою, через яку переправа, особливо поспішна, була б дуже важка. Лише в одному місці була протоптана стежина до плаского берега, яким переганяли худобу до бору. Пан Томаш усе частіше став озиратися в той бік.
Раптом між прозорою, бо позбавленою вже вербового листя, гущавиною, побачив командир при світлі вечірньої зорі відблиск зброї та чорну хмару вояків. «Пан Бабинич підходить!» – подумав він.
Але тут прискакав до нього пан Хжонстовський, котрий кавалерійським ескадроном командував.
– Від ріки шведську піхоту видно! – вигукнув він нажаханий.
– Це зрада! – крикнув пан Томаш. – На рани Христові! Виступіть зі своїм ескадроном проти цієї піхоти. Інакше нам у фланг ударять!
– Багато їх! – зауважив пан Хжонстовський.
– Затримайте їх хоч на годинку, а ми будемо до лісу задкувати.
Пан Хжонстовський поскакав і незабаром уже опинився на вигоні на чолі двохсот людей. Побачивши це, ворожа піхота стала швидко готуватися в гущавині до зустрічі супротивника, ескадрон розпорошився, але з верболозу загриміла стрілянина з мушкетів.
Мечник засумнівався вже не лише в своїй перемозі, але й в уцілінні власної піхоти.
Міг іще відійти назад із частиною кінноти, з панночками, та шукати порятунку в лісі, але такий відступ прирівнювався до великої поразки, бо прирікав під меч більшу частину партії та рештки ляуданського населення, яке зібралося у Волмонтовичaх, аби зустріти пана Бабиничa. Самі ж Волмонтовичі, певна річ, тоді б із землею зрівняли.
Залишалася лише одна надія, що пан Хжонстовський потолочить ту піхоту.
Тим часом у небі потемнішало, але в околиці виблискувало щораз яскравіше, бо зайнялася стружка, скабки та деревина, що лежала купою біля першого будинку від коловерті. Від них зайнявся й сам будинок, і кривава заграва засяяла над селом.
В її відблиску побачив пан мечник кавалерію пана Хжонстовськогo, що поверталася в паніці та безладі, а за нею піхота шведська висипала з гущі, стрімко йдучи в атаку. Тоді побачив старий, що доведеться відступати єдиним вільним шляхом. Тому й побіг до залишків кінноти, змахнув шаблею і вигукнув:
– Відступаємо, шановне панство! Але дотримуйтеся ладу! У ладі!
А ж тут позаду почулися постріли, упереміш із вигуками жовнірів.
Збагнув мечник, що він оточений, що потрапив у пастку, з якої немає ні виходу, ні порятунку. Залишалося йому тільки загинути з честю, тому виступив поперед вершників і вигукнув:
– Поляжемо один за одним! Не пожаліймо ж крові за віру та батьківщину!
Тим часом вогонь його піхоти, що захищала рогачку і лівий фланг, ослаб, і щораз потужніші крики ворога сповіщали про свій близький тріумф.
Але що означають ці відголоси кривуль у лавах ватаги пана Саковича і гарчання барабанів у шведських лавах? Верески чулися щораз відразливіші, якісь дивні, приречені, і не тріумф, а жах у них звучав.
Вогонь біля коловерті зараз же припинився, немов хто ножем втяв. Зграї кавалерії пана Саковича втікали стрімголов із лівого флангу до головної дороги. З правого ж піхота, замість просуватися вперед, повертала до чагарників.
– Що це таке?.. На рани Христові! Що таке? – лементував мечник.
І відповідь прийшла з боку того бору, з якого вийшов пан Сакович, а тепер сипалися з нього люди, коні, стяги, бунчуки, шаблі… Ні, вони мчали, як вихор, і навіть не як вихор, а як смерч. У кривавих відблисках пожежі видно було їх, як на долоні. Прибували їх тисячі! Земля, мабуть, втікала у них з-під ніг, а за ними летіло щільною лавиною, можна сказати, якесь чудовисько з діброви через поля до села, щоб його поглинути. Неслося перед ними повітря, гнане лавиною, летіли страх і погибель… Вже, вже вони тут! Уже добігають! Зметуть пана Саковичa, як буревій!
– Ісусе! Бoжe милостивий! – кричав, як божевільний, мечник. – Це наші! Це, мабуть, пан Бабинич!
– Бабинич! – верещали за ним усі захисники.
– Бабинич! – лунали перелякані голоси в загоні пана Саковича. І ціла ворожа ватага повернула праворуч із наміром утікати до своєї піхоти.
Огорожа ламалася зі страшним тріском під натиском кінських грудей. Вигін заповнився втікачами, але ті з лісу вже сиділи їм мало не на карку, різали, сікли, штовхали, рубали без утоми, вбивали без милосердя. Чулися крики, зойки, свист шабель. Одні й інші наштовхнулися на піхоту, зім’яли її, зламали, розкидали. Хтось сказав би, що це тисячі селян стали на току і ціпами молотять. Врешті-решт уся маса скотилася до ріки, гинула в очереті, перекочувалася на другий берег. Ще їх видно, доганяють їх неухильно, і ріжуть, і рубають! Віддаляються. Заблиснули ще раз шаблями і зникли в кущах, розчинилися в темряві.
Піхотa мечника потягнулася від рогачки і з будинків, які вже захищати не було потреби. Кавалерія стояла якийсь час у такому здивуванні, що глухе мовчання запанувало у лавах, і лише коли палаючий будинок завалився з тріском, якийсь голос озвався:
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Буря нас оминула!
– Жива нога з цієї погоні не вийде! – додав інший голос.
– Шановне панство! – закликав ураз мечник. – А ми не візьмемося за тих, хто ззаду на нас наступав? Вони тікають, а ми їх наздоженемо!
– Бий! Убий! – відповіли хором голоси.
Й уся кавалерія, розвернувшись, пустила коней за останнім загоном ворогів. У Волмонтовичах залишилися лише люди похилого віку, жінки, діти та панночка з подругою.
Пожежу загасили вмить, після чого незрозуміла радість охопила всі серця. Жінки з плачем і риданнями здіймали руки до неба і поверталися в той бік, в який пан Бабинич погнався:
– Бoжe благослови цього непереможного воїна! Він нас, наших дітей та оселі від загибелі врятував!
Старі Бутрими повторили хором:
– Бoжe його благослови! Господи, веди його! Без нього не було б уже Волмонтовичів!
Ах! Якби в цьому натовпі знали, що село від вогню, а населення від меча врятувала якраз та сама рука, яка два роки тому до цього самого села принесла вогонь і меч!..
Після того, як погасили пожежу, хто живий, стали підбирати поранених, а збуджені підлітки бігали з дрючками по полю бою, добивали шведів і розбишак пана Саковича.
Олюнька ж заходилася командувати медициною. Завжди спокійна, сповнена енергії та сил, не припинила роботи доти, доки всі поранені не спочили по хатах із перев’язаними ранами.
Після цього весь люд потягнувся за її прикладом під хрест помолитися за полеглих. Упродовж усієї ночі ніхто й повіки не склепив у Волмонтовичах, усі чекали повернення мечника з паном Бабиничем, подбавши водночас, щоб переможцям належну приготувати зустріч. Йшли під ніж виплекані в лісах воли та барани. Вогнища гуділи аж до ранку.
Ганнуся одна ні в чому не змогла брати участь, бо спочатку позбавив її сил страх, а потім радість, така велика, що більше на шал була схожа. Олюнька була змушена і про неї піклуватися, а та і сміялася, і плакала, або знову кидалася в обійми подрузі, повторюючи без ладу і складу:
– І що? Хто нас врятував, і мечника, і партію, й усі Волмонтовичі? Від кого пан Сакович утік? Хто його розбив і шведів разом із ним?.. Пан Бабинич! А що? Я знала, що він прийде. Для того йому й писала. А він не забув! Я знала, знала, що прийде. Це я його привела! Олюнько! Олюнько! Я щаслива! Я тобі не казала? Його ніхто не переможе! З ним навіть пан Чарнецький не зрівняється… О, Боже! Господи! Правда, що він сюди повернеться? Ще сьогодні? Бо якби не мав повернутися, то б і не приходив, еге ж?.. Чуєш, Олюнько, якісь коні іржуть вдалині?
