– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.

– Я чув, як сам пан Сапєгa таке якось казав, а він, як великий чоловік, краще калькулює. То він нам сказав: «Зі шведом буде квітка! Зі септентронами також, але з електором не можна в жодні угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським підуть до Бранденбургії, а я з паном підскарбієм литовським у Пруссію електора, а якщо потім, казав, ми не приєднаємо Пруссію на віки до Речі Посполитої, то лише тому, що в канцелярії немає хоча б однієї такої голови, як пан Заглобa, котрий самостійно листами електорові погрожував».

– Так пан Сапєга сказав? – відкрив рота пан Заглобa, червоніючи від задоволення.

– Всі це чули. А я дуже цим втішився, бо та сама різка Богуслава вперіщить, й якщо не швидше, то тоді напевно його вже дістанемо.

– Тільки б із цими шведами якнайшвидше покінчити, тільки б покінчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося їм! Хай в Інфлянтy відступлять і репарації виплатять, то дамо їм спокій.

– Упіймав козак татарина, а татарин за голову тримає! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщі, ще Краків, Варшава, Познань і всі великі міста у його руках, а батько вже хоче, щоб відкуповувався. Гей, ще доведеться попітніти, перш ніж про електора подумаємо!

– А є ще армія Штейнбокa, і гарнізони, і Вірц! – докинув пан Станіслав.

– То чому ми тут сидимо зі закладеними руками? – спитав враз Рох, витріщившись. – Не можемо шведів відлупцювати?

– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.

– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни біля берега. Можна було б переправитись і хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш ніж очуняють, то ми вже повернемося, і нашу здатність продемонструємо. Якщо не хочете, то я сам піду!

– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнівно пан Заглобa.

Але панові Кміцицу зараз же ніздрі стали роздиматися.

– А непогана думка! Непогана думка! – промовив він.

– Непогана для челяді, але не для поважної особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якісь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.

– Звісно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходімо, бо вже пізно.

Всі погодилися з цією думкою, зараз же клякнули до молитов і стали їх уголос відмовляти. Після цього повкладалися на повсті і скоро вже заснули сном праведників.

Але годиною пізніше схопилися всі на рівні ноги, тому що гуркіт пострілів пролунав за рікою, після чого гомін, вереск вчинився в усьому таборі пана Сапєги.

– Ісусе, Маріє! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!

– Та що ви таке кажете! – відповів, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.

– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» біля себе.

Але Рохa в наметі не було.

Вибігли всі на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усі подалися на річку. На тому боці виднілися спалахи вогню та гуркіт став усе гучніший.

– Що сталося? Що діється? – питали у варти, яку порозставляли рясно біля берега.

Але ті нічого не бачили. Один із жовнірів розповів, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висів над водою, то не міг нічого розгледіти, і не хотів від одного сигналу здіймати тривогу в усьому таборі.

Пан Заглобa, вислухавши повідомлення, схопився за голову з відчаєм.

– Рох поплив до шведів! Обіцяв варту захопити!

– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кміциц.

– Заб’ють мені хлопа, як Бог на небі! – бідкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немає якогось порятунку? Ісусе Христе! Та він, як золото найщиріше! Немає такого другого чолов’яги в обох військах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матінко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатів!..

– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!

– Я тут чатуватиму навіть і до ранку. Богородице Діво! Матір Божа!

Тим часом постріли на протилежному березі вщухли, вогонь поступово згас і вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом річки, як курка, що каченят водить, і рвав собі рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бідкався. Ранок вибілив річку, врешті сонце зійшло, а Рох не повертався.

На ранок пан Заглобa все ще перебував у відчаї, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведів подивитися, що там із Рохом сталося – чи живий іще, у полоні стогне, або горлом за свою сміливість заплатив.

Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утішаючи його в смутку, зауважив:

– Мені здається, що ваш небіж має бути живий, бо інакше вода б його принесла.

– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку він мав важку, але й дух наче зі свинцю, про що його вчинок засвідчує.

Пан Чарнецький кивнув:

– Правду кажете! Якщо живий, то мав би я його конем по майдану волочити за порушення дисципліни. Можна тривожити шведські війська, але він усіх підняв, та й шведів без команди і мого наказу не можна бити. Що ж це таке? Посполите рушення чи, до дідька, базар, де кожен на власну руку може воювати?

– Винен, assentior9. Сам його покараю, лише б він із Божою ласкою повернувся!

– Я йому дарую через згадку про рудницькі заслуги. Багато маємо військовополонених на обмін і вищих офіцерів за пана Ковальського. Їдьте до шведів і побалакайте про обмін. Я дам двох, навіть трьох у разі потреби, бо не хочу, щоб ваше серце кров’ю обливалося. Зайдіть до мене по лист до короля і їдьте живо!

Утішений пан Заглобa забіг до намету пана Кміцицa та розповів товаришам, що і як. Пан Анджей і пан Міхал крикнули водночас, що хочуть із ним їхати, бо обох цікавили шведи. А пан Кміциц ще й міг бути корисний, бо німецькою так само вільно, як польською, міг розмовляти.

Приготування не забрали їм багато часу. Пан Чарнецький, не чекаючи знову на пана Заглобy, прислав сам через пахолка послання, після чого друзі прихопили сурмача, сіли в човен із білим полотнищем, насадженим на дрючок, і вирушили.

Спочатку їхали мовчки, чути було лише плюскіт весел на воді, та врешті пан Заглобa занервував і промовив:

– Хай лише сурмач мерщій про нас сповістить, бо шельми, не зважаючи на білий прапор, можуть стрельнути!

– Та що ви таке кажете! – заспокоїв його пан Володийовський. – Навіть варвари послів шанують, а це ж цивілізований народ!

– Хай сурмач не мовчить, кажу! Перший-ліпший жовнір вистрелить, човен продірявить, і підемо під воду, а вона холодна! Не хочу через дипломатію намокнути!

– Ось, уже видно чатових! – зауважив пан Анджей.

Сурмач подав сигнал. Човен помчав швидко, на тамтому березі заворушилися і незабаром під’їхав на коні офіцер, одягнений у жовтий шкіряний капелюх. Він, наблизившись до самої води, прикрив очі рукою і став приглядатися крізь відблиски.

За кільканадцять кроків від берега пан Кміциц зняв шапку для привітання, офіцер схилився їм із відповідною чемністю.

– Лист від пана Чарнецькогo до найяснішого шведського цісаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.

Тим часом човен вдарився об берег.

Варта стояла на березі зі зброєю напоготові. Пан Заглобa заспокоївся повністю, на обличчі зобразив саму серйозність, гідну делегата, і промовив латиною:

– Минулої ночі певного кавалера схопили на цьому березі, я приїхав зробити пропозицію щодо нього.

– Я не розмовляю латиною, – відповів офіцер.

– Невіглас! – буркнув пан Заглобa.

Офіцер звернувся до пана Анджея.

– Король зараз на іншому кінці табору, – повідомив він. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поїду сповістити.

І він завернув коня.

Прибульці стали роззиратися. Табір був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном і Віслою. В одному з кутів трикутника лежав Пнів, біля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадів – з другого. Певна річ, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанці, окопи, земляні вали, закріплені в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрі околиці, в Ґожицях, була королівська ставка, там також стояли головні сили армії.