Не було іншого виходу, хіба що ховатися за морем, у самій Швеції.
На щастя, після тижня цієї непевності та мук, прибув від князя Богуслава кур’єр із довгим власноручним листом:
«Варшаву в шведів відібрали, – писав князь. – Табір мій і речі пропали. Recedere53вже запізно, бо така на мене там злість, що навіть із амністії мене викреслили. Людей моїх біля самих воріт Варшави пошарпав пан Бабинич. Кетлінґ у полоні. Шведський король, електор і я, разом із Штейнбоком і всіма силами, йдемо під столицю, де генеральна битва незабаром настане. Карл присягається, що її виграє, хоча вміння Казимирa у веденні війни помалу зростають. Хто б міг сподіватися, що в колишньому єзуїтові такий великий стратег сидить? Але я знав це ще під Берестечком, бо там усе діялося його і князя Вишневецького головою. Ми маємо надію лише на те, що посполите рушення, якого при Казимирові було кількадесят тисяч, розповзеться по домівках або що перший запал вистигне і битися настільки добре не будуть. Дав би Бог переполох, аби цей шанс сповнився, тоді остаточної Карл зможе поразки завдати, хоч що після неї буде, невідомо, і навіть генерали собі тихцем перемовляються, що цей заколот то гідра, в якої щораз нові голови ростуть. Начебто планується спочатку відібрати назад Варшаву. Коли я це особисто від Карлa почув, то питав, що далі. А він нічого не сказав. Тут сили наші тануть, а їхні ростуть. Нової війни починати йому немає з ким. І дух уже не той, і ніхто з наших не триматиметься шведів, як на початках. Дядько електор мовчить, як зазвичай, але бачу добре, що якщо битву програємо, то почне шведів наступного ж дня бити, щоб прихильності Казимира домогтися. Важко ударятися в покору, але мусимо! Дай лише, Боже, щоб мене прийняли і щоб цілим вийшов, маєтків своїх не розгубивши. Лише на Бога надія, а від страху важко захиститися і потрібно зло передбачити. Тому все, що можна, з маєтків треба за дзвінку монету заставити або й продати. Зроби це, навіть якщо доведеться з конфедератами тихцем до негоціації увійти. Сам же з усім табором їдь у Біржі, оскільки звідти до Курляндії ближче. Я радив би до Пруссії, але там незабаром від вогню та меча буде лячно, бо зараз же по тому, як узяли Варшаву, відрядили пана Бабиничa, щоб через Пруссію на Литву йшов заколотників збирати, а дорогою палив і різав. А ти знаєш, що він це вміє. Ми хотіли його спіймати над Бугом і сам Штейнбок послав на нього великий роз’їзд, із якого жоден вісник поразки не повернувся. Навіть не думай з Бабиничeм силами мірятися, бо не подужаєш, лише до Бірж поспішай. Пропасниця минулася мені повністю, бо тут широкі простори й усюди сухо, не так гнило, як у Жемайтії. Богові тебе я доручаю і т. д.».
Наскільки пан староста зрадів, що князь живий і здоровий, настільки ж засмутили його ці новини. Якщо навіть князь передбачав, що й виграна генеральна битва не зможе занадто поправити шведську фортуну, яка похитнулася, то чого можна було сподіватися в майбутньому? Мабуть, князь зможе захиститися від загибелі під плащем хитрого електора, а він, пан Сакович, під княжим, але що робити зараз? Іти до Пруссії?
Пан Сакович не мав потреби в княжих порадах, щоб не переходити дорогу панові Бабиничу. Бракувало йому для цього як сил, так і бажання. Залишалися Біржі, але і туди надто пізно! Дорогу до цього міста заступила партія Білевичів, а ще була й купа інших, шляхетських, селянських, парафіяльних, і бозна-яких, які на одну звістку об’єднаються і розвіють його, як вихор сухе листя. А навіть якщо не об’єднаються, вдасться випередити їх швидким і сміливим переходом, то доведеться дорогою в кожному селі, в кожному багні, в кожному полі та лісочку приймати нову битву. Які ж то сили мати потрібно, щоб хоч тридцять коней змогли дійти до Бірж? Отже, залишатися в Таурогах? І це кепсько, бо тим часом прийде на чолі могутнього татарського війська страшний пан Бабинич. Всі партії долучаться до нього і заллють Тауроги, як повінь, і таку помсту справлять, про яку люди досі й не чули.
Вперше в житті відчув зухвалий ще донедавна староста, що бракує йому розуму в голові, сил у діях і вибору в небезпеці. Наступного дня він закликав на раду Б’ютцовa, Браунa і кількох вищих офіцерів. Вирішили залишитися в Таурогах і чекати новин з-під Варшави.
Але Браун із цієї наради подався відразу на іншу, а саме до Ганнусі Борзобагатої. Довго-довго радилися між собою, аж Браун вийшов з дуже зворушеним виглядом. Ганнуся ж влетіла, як буря, до Білевичівни.
– Олюнько! Час настав! – вигукнула вона вже з порога. – Мусимо втікати!
– Коли? – спитала відважна дівчина, трохи бліднучи, але зараз же піднявшись, на знак негайної готовності.
– Завтра, завтра! Браун отримав команду, а Сакович спатиме в місті, бо його пан Дзєшук на бенкет запросив. Пана Дзєшука давно намовили і він до вина чогось йому підмішає. Браун каже, що сам піде і п’ятдесят коней спровадить. Ой, Олюнько, Олюнько, яка я щаслива! Яка я щаслива!
Тут Ганнуся кинулася на шию подрузі і стала її обіймати в такому вибуху радощів, що та вкрай здивована спитала:
– Що з тобою, Ганнусю? Адже ти могла давно Браунa до цього схилити?
– Я могла схилити? Так, могла! То я тобі ще нічого не казала? О Боже! Бoжe! Ти нічого ще не знаєш? Та пан Бабинич сюди йде! Пан Сакович зі страху трясеться й усі вони також!.. Пан Бабинич іде! Палить! Ріже! Роз’їзд один винищив до решти, самого Штейнбокa здолав і йде великими переходами, немовби квапиться! А до кого ж він сюди може поспішати? Скажи, чи я не дурепа?
Тут сльози бризнули з очей Ганнусі, а Олюнька склала руки, як до молитви і, звівши очі, промовила:
– До кого б не квапився, нехай Усевишній випрямляє дороги його, хай його благословляє та захищає.
Розділ XXIII
Пан Кміциц, бажаючи пробратися від Варшави до Королівської Пруссії та Литви, справді нелегке мав на початках завдання, бо не далі, як у Сероцьку стояло велике шведське військо. Карл-Ґустав наказав свого часу навмисно там його розмістити, щоб перешкоджати облозі Варшави, але позаяк Варшавa була вже взята, то ця армія тим часом не мала нічого кращого до роботи, як не пропускати загони, які Ян-Казимир хотів би у Литву або Пруссію послати. Командував там Дуґлас, управний воїн, досвідчений як жоден інший із шведських генералів у перманентній війні, йому допомагали двоє польських зрадників – Радзейовський і Радзивілл. Було з ними дві тисячі вишколеної піхоти і стільки ж кавалерії та артилерії. Воєначальники, почувши про експедицію пана Кміцицa, коли і так потрібно було їм потурбуватися про порятунок Литви, допомогти знову обложеному мазурами Тикоцину на Підляшші, широко розкинули на пана Анджея сіті в трикутнику над Бугом, між Сероцьком з одного, Золоторією з іншого боку й Oстроленкою на вершині.
Пан Кміциц був змушений через той трикутник проходити, бо квапився, а цим шляхом була йому найкоротша дорога. Він також второпав, що потрапив у пастку, але полковник звик до такого способу ведення війни, тому й не розгубився. Він розраховував на те, що ці тенета занадто розтягнені, і тому чарунки в них такі широкі, що в разі потреби пробратися крізь них зможе. Більше того: хоча й полювали на нього завзято, лицар не лише петляв, не лише вислизав, а й сам полював. Спочатку перейшов Буг за Сероцьком, дістався берегом річки до Вишковa, в Бранщику знищив до останнього триста вершників, висланих у роз’їзд. Так що, як писав князь, жоден свідок поразки не залишився живим. Сам Дуґлас напав на полковника в Длуґосьодлі, але той, розбивши кінноту, пробрався крізь неї і замість утікати щодуху, подався не криючись аж до річки Нарви, яку вплав форсував. Дуґлас же залишився на її березі, чекаючи на пороми, але поки їх доставили, пан Кміциц глупої ночі знову переплив ріку і вдарив в авангард шведів, вчинивши переполох і безлад в усій дивізії Дуґласа.
Здивувався цьому вчинку старий генерал, а наступного дня його здивування стало ще більшим, коли дізнався, що пан Кміциц обійшов армію і, повернувшись на місце, з якого вирушили його ловити, захопив у Бранщику шведський обоз разом зі здобиччю та скарбом, що йшов за військом, і скарав на смерть п’ятдесятьох піхотинців конвою.
