Часом по кілька днів шведи бачили його татар неозброєним оком на краю горизонту, а дістати їх не могли. Зате пан Анджей щомиті щось руйнував. Шведські солдати потомилися, а польські хоругви, які ще трималися пана Радзейовського, або інші колаборанти-протестанти, служили неохоче. Натомість населення прислужувалося із запалом легендарному партизанові. Він знав про кожен рух, про найменший роз’їзд, про кожну підводу, яка вирушала вперед або залишалася позаду. Часто здавалося, що полковник грається зі шведами, але були то тигрячі жарти. Військовополонених не брав, казав їх вішати татарам, бо так само зрештою робили в усій Речі Посполитій шведи. Інколи, можна сказати, нападала на нього просто невгамовна нестяма, бо зі сліпою зухвалістю кидався на переважаючі сили супротивника.

– Шаленець командує цим загоном, – говорив про нього Дуґлас.

– Або скажений собака! – відповідав пан Радзейовський. Богуслав дотримувався думки, що і перше, і друге, але підшите знаменитим жовніром. З гордістю також розповідав генералам, як цього кавалера вже двічі власною рукою звалив на землю.

Мабуть, саме на нього найзатятіше наступав пан Бабинич, шукав його, вочевидь, і, сам будучи переслідуваним, переслідував.

Дуґлас розгадав, що мусить бути в цьому якась особиста ненависть.

Князь не перечив, але й пояснень жодних не давав. Платив панові Бабиничу тією ж монетою, бо, за прикладом Хованського, призначив ціну за його голову, а коли це не допомогло, замислив використати його ненависть до себе і саме через неї в пастку заманити.

– Сором нам так довго поратися з цим розбійником, – сказав магнат Дуґласові та панові Радзейовськoму. – Вертиться він біля нас, як вовк біля вівчарні, і поміж пальців вислизає. Піду я йому назустріч із невеликим загоном для приманки, а коли на мене вдарить, я його на собі затримаю, поки ваші достойності не підійдуть. Тоді вже не випустимо рака із сака.

Дуґлас, котрому ця гонитва вже давно набридла, малий лише чинив опір, стверджуючи, що не може і не повинен життя такого великого сановника і родича королів заради схоплення одного грабіжника наражати. Але коли князь наполіг, погодився.

Уклали план, що князь піде зі загоном із п’ятиста вершників, але кожному рейтарoвi за спину посадить піхотинця з мушкетом. Цей фортель мав би послужити для введення в оману пана Бабиничa.

– Не втримається він, коли почує про п’ятсот самих рейтарів, і вдарить обов’язково, – вважав князь. – А тим часом, коли йому піхота в очі плюне, розсіються його татари, як пісок… І сам поляже, або живцем його схопимо.

План цей реалізували швидко і з великою ретельністю. Спочатку розпускали впродовж двох днів чутки, що роз’їзд із п’ятисот вершників планує очолити Богуслав. Генерали не сумнівалися, що місцеве населення повідомить про це пана Бабиничa. Так і сталося.

Князь рушив пізньої темної ночі до Вонсова та Єльонки, перейшов у Черевині річку і, залишивши кінноту в чистому полі, розсадив піхоту в ближніх гаях, аби несподівано могла виступити. Тим часом Дуґлас мав просуватися берегом Нарви, вдаючи, що йде до Oстроленки. Радзейовський же мав вислати роз’їзди легкої кавалерії з Ксєнжополя.

Всі три вожді не знали точно, де саме зараз перебуває пан Бабинич, бо від селян неможливо було чогось дізнатися, а рейтари не вміли хапати татарів. Припускав, однак, Дуґлас, що головна сила пана Бабиничa стоїть у Снядовi, і хотів її оточити так, щоб якщо полковник вирушить на князя Богуслава, не пустити його до литовського кордону і відрізати шлях до відступу.

Усе начебто сприяло шведським намірам. Пан Кміциц і справді був у Снядовi, і як тільки дійшла до нього звістка про роз’їзд Богуслава, негайно занурився в ліси, щоб несподівано вигулькнути з них під Черевинем.

Дуґлас, завернувши від Нарви, натрапив через кілька днів на сліди татарського походу і пішов тим самим шляхом, тобто вже позаду за Бабиничeм. Спека мордувала люто коней і людей, закутих у крицю, але генерал просувався вперед, незважаючи на ці перешкоди, впевнений остаточно, що застане ватагу пана Бабинича несподівано і в момент битви.

Після двох днів походу він нарешті дістався так близько Черевинa, що дими коминів уже видно було. Тоді зупинився і, позаймавши усі переходи, навіть найменші стежки, чекав.

Декотрі офіцери викликалися добровольцями зараз же вдарити, але командир зупинив їх:

– Пан Бабинич, після удару на князя, коли збагне, що не лише з кіннотою, а й із піхотою має справу, буде змушений відступити… І може повертатися лише єдиним шляхом. І тоді впаде нам, наче у розкриті обійми.

Залишилося тільки нашорошити вуха, чи не відізвуться татарські завивання і перші постріли мушкетів.

Тим часом сплив один день і в Черевинських лісах було тихо, немовби ніколи не ступала в них жовнірська нога.

Дуґлас почав втрачати терпець і проти ночі послав маленький роз’їзд у поле, наказавши дотримуватися найбільшої обережності.

Роз’їзд повернувся пізньої ночі, нічого не дізнавшись і нічого не перевіривши. На світанку вирушив уже сам Дуґлас з усіма силами вперед.

Через кілька годин маршу дістався до місця, на якому виявив сліди жовнірської стоянки. Знайшли рештки сухарів, потовчене скло, шмаття від одностроїв і пасок з амуніцією, які використовували шведські піхотинці. Без сумніву, стояла в цьому місці піхота Богуслава, але ніде не було навіть сліду від неї. Далі, на мокрому лузі, авангард Дуґласa помітив безліч слідів важких рейтарських коней, а на краю сліди татарських бахматів. Далі лежав труп одного коня, з якого вовки нещодавно виїли всі нутрощі. За стаю звідти надибали татарську стрілу без вістря, але з цілим оперенням і спицею. Либонь, Богуслав відступав, а пан Бабинич ішов за ним.

Дуґлас втямив, що мало статися щось незвичайне.

Але що? На це не було відповіді. Дуґлас замислився. Враз задуму його перервав офіцер із передньої варти.

– Ваша гідносте! – промовив. – Через чагарники видно за стаю гурт із кількох людей. Вони не рухаються, немов на чатах. Я зупинив охорону, щоб вашій гідності про це доповісти.

– Верхи чи пішо? – спитав Дуґлас.

– Піші, є їх четверо чи п’ятеро разом, точно полічити не вдається, бо галузяччя заслоняє. Але мерехтить жовтий, можливо, наші мушкетери.

Дуґлас стиснув колінами коня і швидко поскакав до авангарду та вирушив із ним уперед. Через рідіючі чагарники в дальшому глибокому лісі виднівся гурт солдатів зовсім нерухомий, що стояв під деревом.

– Наші, наші! – вигукнув Дуґлас. – Князь мусить бути близько.

– Дивно! – озвався за хвилину офіцер. – Стоять на варті і жоден не відгукнеться, хоча ми галасливо йдемо.

Несподівано чагарники закінчилися й оголився вирубаний ліс. Тоді прибульці побачили чотирьох людей, котрі стояли щільно, один біля одного, немовби втупилися з якогось дива в землю. Від голови кожного тягнулося чорне пасмо безпосередньо догори.

– Ваша гідносте! – раптом вигукнув офіцер. – Ці люди висять!

– Я це вже зрозумів! – відповів йому Дуґлас.

І прискоривши крок, за мить опинилися біля трупів. Чотири піхотинці висіли у зашморгах разом, як зграйка дроздів, із ногами заледве на дюйм піднятими над землею, бо на низькій гілці.

Дуґлас поглянув на них доволі байдуже, після чого промовив, немовби самому собі:

– Отже, ми знаємо, що і князь, і пан Бабинич тут пройшли.

І замислився знову, бо сам до пуття не знав, чи краще йти далі цим лісовим шляхом, чи перекинутися на великий остроленський гостинець.

Тим часом через півгодини виявили ще два тіла. Вочевидь, це були мародери, або хворі, котрих татари пана Бабинича спіймали, переслідуючи князя. Але чому магнат відступав?

Дуґлас знав його занадто добре і його неабияку відвагу, і воєнний досвід, щоб хоча б на мить припустити, що князь не мав для цього вагомих причин. Мусило там щось піти не так.

Справа прояснилася лише наступного дня. Тоді прибув із роз’їздом із тридцятьох коней пан Бєс із реляцією від князя Богуслава, що король Ян-Казимир послав за Буг проти Дуґласа пана польного гетьманa Ґосєвськогo з шістьма тисячами литовських і татарських вершників.