– Ми дізналися про це, – розповідав пан Бєс, – ще до того, як пан Бабинич підійшов, бо він рухався дуже обережно і часто зупинявся, тобто марудив. Пан Ґосєвський зараз за чотири чи п’ять миль звідси. Князь, отримавши повідомлення, був змушений квапливо відступити, щоб із паном Радзейовським з’єднатися, котрого легко могли розбити. І швидко йдучи, ми щасливо об’єдналися. Зараз же князь роз’їзди розіслав по кільканадцятеро вершників на всі боки з реляцією для вашої гідності. Багато їх потрапило у татарські чи селянські руки, але в такій війні інакше не можна.

– Де зараз князь і пан Радзейовський?

– За дві милі звідси, біля берега.

– Князь всю силу вивів?

– Піхоту був змушений залишити, вона пробирається лісовою гущавиною, щоб від татар захиститися.

– Така кавалерія, як татарська, навіть найбільшою гущавиною ходити вміє. Не сподіваюся я більше побачити цю піхоту. Але нічиєї в цьому провини немає і князь вчинив, як досвідчений полководець.

– Князь кинув один більший роз’їзд до Oстроленки, щоб пана литовського підскарбія в оману ввести. Рушать вони туди без зволікань, вважаючи, що все наше військо на Oстроленку виступило.

– Це добре! – заспокоївся Дуґлас. – Ми з паном підскарбієм дамо собі раду.

І не гаючи й хвилини, наказав у похід виступати, щоб із князем Богуславом і паном Радзейовським з’єднатися. Сталося це того самого дня на велику радість, особливо пана Радзейовськогo, котрий неволі гірше за саму смерть боявся, бо знав, що як зрадник і винуватець усіх нещасть Речі Посполитої, суворіше відповідати буде.

Тепер же, після об’єднання з Дуґласом, шведська армія складалася з понад чотирьох тисяч людей, отже, могла чинити дієвий опір силам пана польного гетьманa. Мав він, щоправда, шість тисяч кавалерії, але татари, крім тих, котрих пан Бабинич особисто видресирував, використані у відкритому бою бути не могли. І навіть сам пан Ґосєвський, вправний воїн і досвідчений, не вмів, як пан Чарнецький, надихнути людей таким запалом, проти якого ніщо встояти не могло.

Дуґлас однак голову ламав, із якою метою Ян-Казимир міг послати польного гетьманa за Буг. Шведський король разом з електором ішов на Варшаву, генеральна битва мала рано чи пізно там відбутися. І хоча Ян-Казимир стояв уже на чолі могутності, численнішої за шведів і більшої за бранденбуржців, проте шість тисяч хороброго люду були занадто великою підмогою, щоб польський король міг від неї добровільно відмовитись.

Правда, і пан Ґосєвський вирятував пана Бабиничa з тарапатів, але на порятунок пана Бабиничa не було потреби аж цілу дивізію посилати. Була, отже, в цієї експедиції якась потаємна мета, яку шведський генерал, незважаючи на всю свою проникливість, розгадати не спромігся.

У листі шведського короля, надісланому тижнем пізніше, помітно було великий неспокій і наче жах із приводу цього рейду, але кілька слів прояснило його причини. На думку Карлa-Ґуставa, пана гетьмана послали не для того, щоб на армію Дуґласа вдарити, і не для того, щоб іти в Литву, тамтешньому повстанню допомагати, бо все одно шведи вже туди встигнути не могли. Насправді ж тому, щоб Королівській Пруссії, точніше східній її частині, цілком війська позбавленої, створити загрозу.

«Розрахунок на те, – писав король, – щоб електора проти вірності Мальборському трактату схилити та проти нас налаштувати, що легко може статися, тому що він із Христом проти чорта, і з чортом проти Христа одночасно увійти в спілку готовий, щоб обох використати». Лист закінчувався дорученням Дуґласу будь-якими силами пана гетьманa до Пруссії не впустити, котрий, якщо впродовж кількох тижнів вступити туди не зможе, неухильно буде змушений під Варшаву повернутися.

Дуґлас визнав, що завдання, на нього покладене, цілком йому до снаги. Ще недавно він протистояв із певним успіхом самому панові Чарнецькому, тому пана Ґосєвського не боявся. Не сподівався, щоправда, розбити його дивізію, але був упевнений, що зуміє її зупинити й усілякі її рухи пригальмувати.

І з цієї миті почалися дуже вишукані маневри обох армій, які, уникаючи взаємно великої битви, намагалися одна одну обійти. Обидва вожді гідно змагалися між собою, проте більш досвідчений Дуґлас настільки був успішнішим, що далі як до Остроленки пана гетьманa польного не пустив.

Але врятований від підступу Богуслава пан Бабинич з’єднуватися з литовською дивізією зовсім не поспішав, натомість з великим запалом узявся за ту піхоту, яку Богуслав у квапливому своєму переході до пана Радзейовського був змушений у дорозі покинути. Його татари, котрих супроводжували місцеві лісники, йшли за нею вдень і вночі, вбиваючи щоразу необачних або тих, що відстали. Брак продовольства змусив шведів врешті-решт розділитися на малі загони, які легше могли б прогодуватися, але пан Бабинич тільки цього й чекав.

Поділивши свою ватагу на три групи, під власним командуванням, Акбах-Уланa та Сороки, за кілька днів винищив більшу частину тих піхотинців. Була це немов безкінечна облава на людей, що не припинялася у лісовій гущавині, лозах та очеретах, сповнена галасу, вересків, зойків, пострілів і смерті.

Широко прославила вона ім’я Бабиничa серед мазурів. Ватаги об’єдналися з паном Ґосєвським лише під самою Oстроленкою, коли пан польний гетьман, експедиція котрого була лише обманною демонстрацією, отримав королівський наказ повертатися під Варшаву. Лише на короткий час зміг пан Бабинич порадіти своїм знайомим, а саме панам Заглобі та Володийовському, котрі на чолі ляуданської хоругви супроводжували гетьмана. Тож привіталися друзі дуже сердечно, бо вже добряче встигли заприятелювати між собою і близькими стати. Обоє молодих полковників дуже засмутилися, що не змогли і цього разу нічого добитися проти Богуслава, але пан Заглобa втішав їх, доливаючи рясно у чаші:

– Дурниці! Вже моя голова з травня працює над фортелями, і ніколи ще даремно я її не ламав. Маю кілька готових, дуже дотепних, лише реалізувати їх уже часу немає, хіба під Варшавою, куди ми всі вирушимо.

– Я мушу йти до Пруссії! – спростував пан Бабинич. – Тому під Варшавою мене не буде.

– Хіба ж до Пруссії ви дістатися зможете? – поцікавився пан Володийовський.

– Як Бог на небі, так і я проберуся, і свято вам обіцяю, що біґосу насічу неабиякого, як скажу своїм татарам «Гуляй, душе». Вони б і тут ножами горла людям поперерізали, але я їм оголосив, що за будь-яке насильство буде зашморг! Зате в Пруссії охоче і я погуляю. Та щоб я не пробрався! Ви не змогли б, але то зовсім інша річ, бо легше більшій силі дорогу заступити, ніж такій ватазі, як моя, адже з нею й зачаїтися легко. Не раз я вже в очереті сидів, а Дуґласoвi вояки швендяли поруч, тут же, і ні про що не здогадувалися. Дуґлас також піде безперечно за вами і мені тут чисте поле відслонить.

– Aлe його також, подейкують, ви намахали! – промовив задоволено пан Міхал.

– От шельма! – додав пан Заглобa. – Щодня мусив, мабуть, свіжу сорочку брати, так пітнів. Ви навіть Хованського так справно не турбували, і мушу визнати, що навіть я краще не зумів би, якби на вашому місці опинився, хоча ще пан Конецпольський казав, що для роз’їзної війни немає нікого кращого за Заглобу.

– Гадаю, – зауважив панові Кміцицу пан Володийовський, – що якщо Дуґлас і повернеться, то Радзивіллa тут залишить, щоб на вас наступав.

– Дав би Бог! Я таку саму маю надію, – пожвавився пан Анджей. – Якби я став його шукати, а він мене, то ми таки знайшлися б. Утретє вже через мене не пройде, а якщо пройде, то хіба я більше не підіймуся. Ваші таємниці пам’ятаю добре і всі фехтувальні прийоми лубенські маю, як молитву, в пам’яті. Щодня їх також із Сорокою відпрацьовую, щоб собі руку набити.

– Що там фіґлі-міґлі! – махнув рукою пан Володийовський. – Головне – шабля!

Зачепила ця максима пана Заглобу, котрий зараз же зауважив:

– Кожен вітряк думає, що його справа крилами махати, а знаєте, пане Міхале, чому? Бо має полову під дахом, тобто в голові. Воєнне мистецтво також у фортелях полягає, інакше Рох міг би бути великим гетьманом, а ви польним.