– Vivat Чарнецький, dux et victor!15
Заздрість зануртувала в душі маршалка.
Тим часом щораз нові загони прибували з усіх боків на поле бою, за кожним разом під’їжджав товариш і жбурляв панові Чарнецькому під ноги здобутий ворожий прапор. Ці видовища провокували нові крики, нові привітання, підкидання шапок угору та стрілянину з бандолетів.
Сонце опускалося щораз нижче.
Раптом у єдиному костелі, який після пожежі у Варці залишився, задзвонили до вечірні. Всі голови негайно обернулися в той бік. Отець Пекарський, місцевий священик, заспівав «Ангел Господній благовістив Пречистій Діві Марії», і тисячі залізних грудей відповіло йому моментально потужними голосами: «І Вона зачала від Духа Святого!»
Всі погляди звернулися до неба, яке зарум’янило околицю вечірньою зорею, і з того кровопролитного поля бою стала долітати до граючих угорі надвечірніх відблисків побожна пісня.
А коли скінчили співати, приїхала клусом ляуданськa хоругва, яка найдальше гналася за ворогом. Жовніри знову взялися жбурляти стяги під ноги панові Чарнецькому, а той утішився в серці, і побачивши пана Володийовськогo, під’їхав до нього на коні.
– Багато їх утекло? – спитав він.
Пан Міхал лише головою похитав, що не багато, але був такий засапаний, що навіть слова вимовити не міг, лише відкритим ротом повітря раз по раз хапав, аж йому в грудях грало. Показав відтак рукою на рота, що говорити не може, пан Чарнецький зрозумів і за голову його тільки обійняв.
– Але ж ви й напрацювалися! – зауважив полководець. – Бодай би такі й на камінні родилися!
Пан Заглобa швидше заспокоїв дихання і, клацаючи зубами, став уривчастим голосом розповідати:
– Заради бога! На зимний піт вiтeр віє!.. Пропасниця мене трясе. Здійміть плаща з якого гладкого шведа і віддайте мені, бо все на мені мокре. Мокро, і тут мокро. Не знаю вже, де вода, а де мій власний піт, а де шведська кров. Якби я сподівався, що колись у житті стількох цих шельм дістану, то негідний бути підпругою при кульбаці. Це найбільша вікторія в цій війні. Але в воду наступного разу більше не буду стрибати. Не їж, не пий, не спи, а потім купайся. Досить мені на старі роки. Рука мені стерпла, параліч мене розіб’є. Горілки, заради бога!..
Пан Чарнецький, учувши це і побачивши літнього чоловіка, всього вкритого ворожою кров’ю, зглянувся над його віком і подав власну флягу. Пан Заглобa перехилив її до рота і за мить віддав порожньою, після чого промовив:
– Стільки води в Пілиці вижлуктав, що дивись, як би мені риба в животі не завелася, але це краще за воду.
– Переодягніться, пане, в сухе, хоча б і шведське, – запропонував пан каштелян.
– Я дядькові товстого шведа пошукаю! – озвався пан Рох.
– Навіщо з трупа маю закривавленого брати, – роззирнувся пан Заглобa. – Стягни все до сорочки з цього генерала, котрого я в ясир узяв.
– To це ви полонили генерала? – здивувався пан Чарнецький.
– Кого я тільки не полонив, чого лишень не зробив! – бурчав пан Заглобa.
Панові Володийовському нарешті повернувся дар мови:
– Ми захопили молодого маркграфа Адольфа, графа Фалькенштейна, генерала Венґера, генерала Потера, Бенці, не рахуючи інших офіцерів.
– А маркграф Фрідріх? – поцікавився пан Чарнецький.
– Якщо тут не лежить, то утік у ліси, але якщо й утік, то його селяни приб’ють!
Та пан Володийовський помилився у своїх очікуваннях. Маркграф Фрідріх разом із графом Шліпенбахом та Ехренштейном, блукаючи лісами, дісталися вночі до Черськa. А там, пересидівши в руїнах замку три дні в холоді та голоді, подалися вночі до Варшави. Не захистило їх це пізніше від неволі, але цього разу, однак, вони вціліли.
Вже була ніч, коли пан Чарнецький з’їхав до Варки з поля бою. Була це, мабуть, найкраща ніч у його житті, бо такої значної поразки не зазнавали досі шведи із самого початку війни. Всі гармати, всі прапори, вся старшина, крім головного вождя, – все було захоплено. Армія розбита вщент, розігнані на чотири вітри її жалюгідні рештки були приречені стати жертвами селянських ватаг. А ще виявилося, що шведи, котрі себе непереможними у чистому полі вважали, не могли саме у відкритому полі протистояти регулярним польським хоругвам. Збагнув також пан Чарнецький, наскільки потужні наслідки мала ця перемога в усій Речі Посполитій, як підійме дух, який розбудить запал. Він бачив уже всю Річ Посполиту в недалекому майбутньому звільненою від гніту, торжествуючу. Може, навіть і позолочену булаву великого гетьмана бачив він подумки в руці.
Дозволено йому було про неї мріяти, бо ішов до неї, як справжній жовнір, як захисник вітчизни, і був із тих, хто не постає ні з солі, ні з ріллі, лише з того, що їх болить.
Тим часом заледве всією душею міг обійняти ту радість, яка на нього звалилася, тому звернувся до маршалка, котрий їхав поруч:
– Тепер під Сандомир! Під Сандомир якнайшвидше! Вміє вже військо річки форсувати, не злякає нас ні Сян, ні Вісла!
Маршалок промовчав, натомість пан Заглобa, котрий їхав трохи віддалік у шведському одязі, дозволив собі вголос зауважити:
– Їдьте, куди хочете, але вже без мене, бо я не флюгер на костелі, який крутиться вдень і вночі, їсти і спати не маючи потреби.
Пан Чарнецький такий був веселий, що не тільки не розсердився, а й пожартував:
– Ви більше на дзвіницю, ніж на флюгер подібні, особливо, що, як бачу, горобців маєте на куполі. А attinet quod їжі та відпочинку, то це всім належиться.
На це пан Заглобa, але вже впівголоса, відрубав:
– Хто має дзьоб замість рота, той і горобців має на увазі!
Розділ X
Після цієї перемоги дозволив пан Чарнецький нарешті відпочити війську і стомлених коней відгодувати. Після чого знову великим походом мав повертатися під Сандомир, аби обложеного шведського короля гнобити.
Тим часом одного вечора прибув до табору Харлампій зі звістками від пана Сапєги. Пан Чарнецький на той час відбув до Черська для перевірки посполитого рушення рaвськогo, яке під тим містом саме збиралося, тому Харлампій, не заставши вождя, пішов просто до пана Володийовськогo, щоб у нього після довгої дороги відпочити. Приятелі привітали його радісно, але той одразу ж на вході з понурим обличчям зауважив:
– Про вашу вікторію я вже чув. Тут нам усміхнулася фортуна, але під Сандомиром нас притиснули. Не втримали ми Карлa в пастці, він вирвався, та ще й купу литовського війська погромив.
– Бути цього не може, – вигукнув, хапаючись за голову, пан Володийовський.
Обоє пани Скшетуські і пан Заглобa стали, як укопані.
– Як таке могло статися? Розказуйте, на милість Божу, бо у власній шкурі не всидимо!
– Мені дихання бракує, – відхекувався Харлампій, – бо їхав день і ніч, втомився страшенно. Приїде пан Чарнецький, то все ab ovo16 розповім. Дайте ж мені тепер хоча б трохи відсапатись.
– То Карл таки вирвався з пастки. Я передбачав, що так буде. Як це? Ви забули, як я це пророкував? Хай пан Ковальський підтвердить.
– Дядько пророкував! – підтвердив пан Рох.
– І куди Карл пішов? – спитав Харлампія пан Володийовський.
– Піхотa поплила баржами, а він із кіннотою пішов попри Віслу до Варшави.
– Битва була?
– І була, і не була. Коротко кажучи, дайте мені спокій, бо не можу зараз балакати!
– Одне лише скажіть. Пана Сапєгу повністю розбили?
– Де там розбили! Він навіть женеться за королем, але вже пан Сапєгa ніколи нікого не наздожене!
– Такий він до переслідування, як німець до посту, – буркнув пан Заглобa.
– Хвала Всевишньому і за те, що військо вціліло! – додав пан Володийовський.
– Познущалися над ними! – лютував пан Заглобa. – Га! Ну що ж! Мусимо знову діру в Речі Посполитій гуртом латати!
– На литовське військо прошу не наговорювати, – відрубав Харлампій. – Карл – великий воїн і програти йому не сором. А ви, коронні, не поступилися під Устям, чи під Вольбожем, чи під Сулейовим, чи в десятьох інших місцях? Сам пан Чарнецький програв під Ґоломб’єм! Чому ж не міг програти пан Сапєгa, особливо коли ви його, як сироту, самого залишили?
