І стрибнув у воду.

– За мною! – крикнув пронизливо тонким голосом пан Володийовський.

І пірнув ще до того, як кричати перестав.

– Ісусе, Маріє! – заревів, підіймаючи до стрибка коня, пан Заглобa.

Й уся лава чоловіків і коней звалилася в хвилі, аж вода вилилася з шаленим розгоном на береги. За ляуданською хоругвою пішла вишневецька, за вишневецькою – пана Вітовського, за нею пана Стапковськогo, а за ними й усі решта. Такий шал охопив цих людей, що штовхалися хоругви наввипередки. Команди змішалися з криками жовнірів, річка виступила з берегів і спінилася, наче молоко, в одну мить. Хвиля стала зносити трохи полки, але коні, яких буцали острогами, пливли, немов неозорі стада дельфінів, хриплячи ніздрями та стогнучи. Заповнила маса кінських і людських голів простір, наче утворивши міст, по якому можна було б пройти сухою ногою на інший берег.

Пан Чарнецький переплив річку першим, але не встигла вода з нього стекти, як виплили за ним ляуданці, змахнув пан каштелян буздиганом і крикнув до пана Володийовського:

– З наскоку! Бий!

А до пана Шандаровського:

– Туди!

І так спрямовував хоругви одну за одною, поки всі не розподілив. Останню ж очолив особисто та загукав:

– В ім’я Бoжe! Щасливо.

І рушив за іншими.

Коли ж два полки рейтарів, що стояли в резерві, спостерегли, що діється, полковники впали в ступор, такий великий, що заки ворухнулися з місця, вже ляуданці, підганяючи коней, неслися на них нестримним потоком. Вдаривши, розвіяли перший полк, як вихор листя, зіштовхнули його на другий, змішали другий, а тут прибув пан Шандаровський і вчинилася страшна різанина, але тривала вона недовго. Бо вже за хвилину розвалилися шведські ряди і безладний натовп кинувся навтьоки до головної армії. Хоругви пана Чарнецькогo переслідували їх із жахливими криками, рубали, кололи, поле трупами встелюючи.

Тепер стало нарешті зрозуміло, для чого пан Чарнецький наказав панові Вонсовичу штурмувати міст, хоч і не мав наміру ним переправлятися. Таким чином головна увага всієї армії зосередилася на цій ділянці, і тому ніхто не захищав, та й не повинен був захищати в цей час переправу вплав. Притому майже всі гарматні пащеки і весь фронт ворожого війська були обернені за річку до моста, а тепер, коли три тисячі вершників неслися в їхній бік щільною лавою, потрібно було змінювати шикування та формувати новий фронт, аби хоча б якось від удару вберегтися. Здійнявся страшенний лемент і метушня: піхотні полки, кавалерія розверталися щодуху до ворога, ламаючись поспішно, заважаючи одні одним, стаючи абиде, не розуміючи поміж вереску та сум’яття команди, діючи самостійно. Даремно офіцери вдавалися до надлюдських зусиль, даремно маркграф негайно послав на підмогу кавалерійські полки, що стояли під лісом у резерві. Перш ніж до якоїсь справи дійшло, перш ніж піхота змогла списи задніми кінцями в землю всадити, щоб підставити їх ворогові, навалилася хоругва ляуданськa, як демон смерті, в саму середину шикування. За нею друга, третя, четверта, п’ята, шоста. Настав судний день! Дим від мушкетних пострілів вкрив, наче хмарою, всю битву, а в цій хмарі гуркіт, вереск, нелюдські голоси розпачу, крики тріумфу, пронизливий дзенькіт заліза, немовби у пекельній кузні, тріскотня мушкетів. Часом спалахував вогник і розсіювався дим, інколи блиснула золота верхівка полкового прапора, і знову нічого не було видно, лише гуркіт лунав щораз страхітливіший, наче земля вибухнула раптом під річкою і наче вода її спадала в прірву бездонну.

Втім збоку нові залунали верески: це пан Вонсович пройшов міст і кинувся на ворога. Тоді недовго вже тривала битва.

З тієї хмари стали висуватися й утікати до лісу великі людські зграї, безладні, божевільні, без шапок, шоломів, без зброї. За ними линув потужний людський потік, як шалений вихор. Артилерія, піхота, кавалерія, перемішавшись між собою, втікали до лісу, засліплені тривогою та жахом. Декотрі солдати кричали на повний голос, декотрі втікали мовчки, схопившись за голови руками, інші на ходу скидали одяг, ще інші затримували тих, хто біг попереду, і падали самі, топтали один одного, а тут же за ними, над їхніми в’язами та головами, мчала лава польських вершників. Щомиті спостерігалися цілі їхні ряди, що здиблюють коней і кидаються в найбільшу людську гущавину. Не захищався вже ніхто, всі йшли під меч. Труп падав на труп. Рубали без передиху, без милосердя, на всій рівнині. По берегах річки, аж до лісу, скільки око сягало, можна було бачити лише втікачів і переслідувачів. Подекуди тільки поодинокі загони піхотинців чинили безладний і розпачливий опір, гармати ж замовкли. Битва перестала бути битвою, а перетворилася на різню.

Та частина армії, що бігла до лісу, була знищена до ноги. Дісталися до гущавини лише нечисленні ескадрони рейтарів, за якими в’їхали в гущавину легкі кавалерійські хоругви. Але в лісі чекали на зайд селяни, котрі на відголос битви збіглися з усіх навколишніх сіл.

Страхітлива погоня тривала, однак, і на варшавській дорозі, якою утікали головні шведські сили. Молодий маркграф Адольф двічі намагався прикрити втечу, але двічі його розбивали, аж поки він сам не потрапив у неволю.

Загін його особистої французької піхоти, що складався з чотирьохсот людей, покидав зброю, а три тисячі добірних солдатів, мушкетерів і кіннотників утікали аж до Мнішевa. Мушкетерів вирізали в Мнішевi, кінноту гнали до Черська, поки та не розсіялася повністю по лісах, трясовинах і чагарниках. Там лише наступного дня познаходили поодиноких вершників селяни.

Перш ніж сонце зайшло, армія Фрідріха, баденського маркграфа, перестала існувати.

На першому бойовиську залишилися лише хорунжі зі стягами, бо всі люди погналися за ворогом. І сонце вже добре пішло на спад, коли перші загони кавалерії стали з’являтися з боку лісу та Мнішевa. Поверталися зі співами та гамірно, підкидаючи вгору шапки та пострілюючи вгору з бандолетів. Майже всі вели за собою натовпи зв’язаних мотузками військовополонених. Ті йшли за кіньми без капелюхів, без шоломів, із головами, опущеними на груди, обдерті, закривавлені, щомиті спотикаючись об тіла полеглих побратимів. Поле бою страшний мало вигляд. У деяких місцях, де зіткнення були найзапекліші, лежали цілі купи трупів, на півсписа висотою. Декотрі з піхотинців тримали ще в застиглих долонях довгі списи. Цими списами вкритий був весь майдан. Місцями вони й досі були встромлені в землю. Подекуди лежали цілі, подекуди уламки їхні наче створювали загорожі та тини. Але переважно всюди око могло бачити жахливу та немилосердну мішанину людських тіл, розчавлених копитами, держаків, поламаних мушкетів, барабанів, сурм, капелюхів, поясів, бляшаних обладунків, які носила піхота, рук і ніг, що стирчали настільки безладно з куп тіл, що важко було вгадати, кому вони належать. Особливо в тих місцях, де захищалася піхота, лежали цілі вали мерців.

Трохи вдалині, біля ріки, стояли вже охололі гармати, одні перекинуті людською хвилею, а інші ще були готові до пострілу. Біля них спали, відтепер вічним сном, каноніри, котрих також порубали всіх. Бачили багато трупів, що звішувалися з гармат, охопивши їх руками, немовби в такий спосіб жовніри хотіли захиститися від смерті. Бронза, заплямована кров’ю і мізками, виблискувала зловісно в променях сонця, що заходило. Золоті відблиски відбивалися в застиглій крові, яка тут і там утворила малі озерця. Нудотний її запах змішувався по всьому полю битви із запахом пороху, з випарами тіл і кінським потом.

Пан Чарнецький повернувся ще до заходу сонця з королівським полком і зупинився посеред майдану. Військо привітало його гучним, як грім, вигуком. Який відділ підходив, то вітав без угаву, а командувач стояв у сонячних променях, втомлений без міри, але весь аж сіяв, із непокритою головою, із шаблею, звішеною на перев’язі, і щоразу відповідав вітальникам:

– Не мене, шановне панство, не мене, а Бога прославляйте!

Біля нього стояли пани Вітовський і Любомирський, останній світлий, як саме сонце, бо в позолочену кірасу одягнений, із обличчям, забризканим вражою кров’ю, бо добряче попрацював і сам власною рукою рубав, різав, як простий жовнір. Але був сумний і понурий, бо навіть його власні полки кричали: