Загін пана Володийовськогo підійшов на сто кроків і взявся татарським півмісяцем оточувати корчму. Ті, що стояли на майдані, відчули щось лихе, аж тут побачили людей і коней, але що в лісі було темно, то не могли розпізнати, що це за військо, не здіймали тривогу, бо навіть на мить не припускали, щоб із цього боку міг якийсь інший, ніж шведський загін, прибути. Лише той півмісячний рух здивував і стурбував їх. Тому озвалися зараз же до тих, хто був усередині.

Раптом навколо корчми пролунав крик «алла» і гуркіт від кількох пострілів. В одну мить темні натовпи жовнірів вигулькнули, немов з-під землі виросли. Вчинилася метушня і залунав дзенькіт шабель, прокляття, здавлені зойки, але все це тривало не довше ніж дві молитви.

Після цього на майдані перед корчмою залишилося кілька людських і кінських тіл, а загін пана Володийовськогo подався далі, ведучи зі собою двадцятьох п’ятьох військовополонених.

Йшли тепер клусом, підганяючи плазом шабель рейтарські коні, а на світанку дійшли й до Маґнушевa. У таборі пана Чарнецькогo ніхто не спав, всі були напоготові. Назустріч роз’їзду, спираючись на обушок, вийшов сам каштелян, схудлий і блідий від безсоння.

– Що там? – спитав він пана Володийовськогo. – Маєте язика?

– Є двадцять п’ять бранців.

– A скільки втекли?

– Nec nuntius cladis14. Всіх дістали!

– Вас навіть до пекла можна посилати, жовніре! Гаразд! Візьмемо їх в оборот. Сам допитуватиму!

Зронивши це, каштелян повернув із місця, і від’їжджаючи, наказав:

– Всім бути напоготові, бо, можливо, негайно ж і вирушимо на ворога.

– Тобто? – розізлився пан Заглобa.

– Цить, пане, – гримнув на нього пан Володийовський. Шведські військовополонені навіть без припікання виказали все, що їм було відомо про сили баденського маркграфа, про кількість гармат, піхоту та кінноту. Задумався трохи пан каштелян, бо дізнався, що це справді новонаймана армія, однак складалася з найдосвідченіших жовнірів, котрі в бозна-скількох війнах брали участь. Було також багато серед них німців і великий загін французьких драгунів. Загальною кількістю вони перевершували на кількасот голів польські війська. Натомість виявилося зі зізнань, що маркграф навіть не припускав, що пан Чарнецький опинився так близько, і вірив, що поляки всіма силами облягають короля під Сандомиром.

Як тільки каштелян це почув, одразу ж схопився з місця і гукнув своєму ад’ютантові:

– Пане Вітовський, накажіть сурмити через мундштук, щоб на коня сідали!

Через півгодини військо рушило і йшли вже свіжого травневого ранку через ліси та поля, росою вкриті. На горизонті з’явилася Вaркa, точніше її згарище, бо місто ще шість років тому згоріло майже вщент.

Війська пана Чарнецькогo йшли по відкритій місцині, тому довго від шведського ока ховатися не могли. Коли їх помітили, то маркграф вирішив, що це якісь партії, які збилися в більший гурт, хочуть потривожити табір.

Лише коли щораз новіші хоругви, що скакали ступом, з’являлися з лісу, вчинився рейвах у шведському таборі. З поля видно було невеликі загони рейтарів та окремих офіцерів, котрі метушилися між полками. Барвиста шведська піхота висипала на шир рівнини. Полки формувалися один за одним на очах польських жовнірів і вишиковувалися в каре, як зграї строкатих птахів. Над головами їхніми здіймалися до сонця чотирикутники міцних списів, якими піхотинці прикривалися від наскоку кавалерії. Наприкінці побачили й натовпи шведської панцерної кавалерії, що скакала клусом на фланги. Підкочували та встановлювали ґвалтовно гармати. Всі приготування, весь цей рух видно було, як на долоні, бо піднялося ясне сонечко прегарне й освітило всю країну.

Пілиця розділяла ці два війська.

На шведському березі озвалися сурми, литаври, барабани та вигуки жовнірів, що підіймали дух до бою. Пан Чарнецький і собі наказав дути в кривулі та наступав з усіма хоругвами до річки.

Він щодуху помчав на скакуні до хоругви пана Вонсовича, яка стояла найближче до річки.

– Старий воїне! – закликав воєначальник. – Ідіть до моста, там із коней і до мушкетів! Хай на вас уся міць упаде! Ведіть!

Пан Вонсович лише почервонів трохи від запалу та змахнув буздиганом. Люди з бойовим криком помчали за ним, наче хмара куряви, вітром гнана.

Доскакавши на триста кроків до моста, сповільнили свій біг. Тут же дві третини зістрибнули з кульбак і побігли до переправи.

Шведи рушили з іншого боку і незабаром до справи взялися мушкети, спочатку розрізнено, потім щільніше, немовби тисяча ціпів водночас молотили на току. Дим розтягнувся над рікою. Крики заохочення звучали як по той, так і по інший бік. Увага обох військ зосередилася на мості, який був дерев’яний, вузький, тому важкий для захоплення, але легкий для захисту. Проте лише ним можна було дістатися до шведів.

Тому через чверть години послав пан Чарнецький драгунів пана Любомирського на допомогу панові Вонсовичу. Але шведи взялися вже з гармат обстрілювати протилежний берег. Підкочували щораз нові гармати, і ядра стали завивати над головами вояків пана Вонсовича та драгунів, падати на луг і рити ями в землі, обкидаючи атакувальників дерном і грязюкою.

Баденський маркграф стояв під лісом, позаду армії, спостерігав через підзорну трубу за битвою. Час від часу віднімав її від очей, здивовано зиркав на свій штаб і стенав плечима.

– Збожеволіли, – казав він, – вони точно хочуть той міст форсувати. Але кілька гармат і два-три полки можуть його хоч від цілої армії захищати.

Проте пан Вонсович усе більше насідав зі своїми людьми, але і захист ставав щораз затятішим. Міст ставав центральною точкою битви, до якої повільно почала стікатися вся шведська лінія. Годиною пізніше попсували їм їхній шик і вони повернулися боком до попередньої позиції. Міст засипав справжній дощ із вогню та заліза. Люди пана Вонсовичa валилися, як снопи, тим часом прилітали накази щораз настирливіші, що необхідно йти вперед.

– Погубить пан Чарнецький цих людей! – крикнув раптом пан коронний маршалок.

І пан Вітовський, як досвідчений жовнір, збагнув, що лихе коїться, й аж затремтів увесь від нетерплячки, і вже не міг витримати довше, стрибнув на коня, аж тварина застогнала жалісливо, і під’їхав до пана Чарнецького, котрий весь цей час уперто, невідомо з якого дива, гнав людей до річки.

– Ваша милосте! – крикнув пан Вітовський. – Кров надаремно ллється. Ми не здобудемо цього моста!

– Я його й не хочу здобувати! – відрубав пан Чарнецький.

– То чого ваша гідність хоче? Що маємо робити?

– До ріки хоругвами! До ріки! А ви стрій тримайте!

Тут пан Чарнецький посипав очима такі блискавки, що пан Вітовський відступив без жодного слова.

Тим часом хоругви підійшли на двадцять кроків до берега та вишикувалися довгою лінією уздовж водойми. Ніхто з офіцерів і жовнірів не знав точно, навіщо це роблять.

Аж тут пан командувач з’явився, як блискавка, перед фронтом хоругв. Вогонь пашів на його обличчі, а блискавка була в очах. Сильний вітер підіймав йому бурку на плечах, як могутні крила, кінь під ним скакав і дибився, мало що не сиплючи полум’ям із ніздрів. Воєначальник шаблю пустив на перев’язь, шапку зірвав із голови і так, з наїжаченою чуприною, з краплями поту на чолі, звернувся до своєї дивізії:

– Шановне панство! Річкою ворог заслонився і насміхається з нас! Море переплив, щоб гнобити нашу вітчизну, і думає, що ми на її захист цю ріку не форсуємо!

Тут він шапку кинув на землю, і вихопивши шаблю, вказав нею на воду, що збурилася. Піднесення його охопило, бо аж зіп’явся в сідлі і ще гучніше закричав:

– Кому Бог! Кому віра! Кому мила батьківщина! За мною!

І стиснувши коня острогами так, що скакуна наче в повітря підкинуло, кинувся в течію. Бризнула навколо хвиля, чоловік і кінь сховалися на мить під водою, але випливли вмент.

– За нашим командиром! – крикнув Міхалко, той самий, котрий під Рудником славою вкрився.