Всі разом стали під Завадою значними силами, сповненими завзяття. Тоді виїхав наперед пан Чарнецький і вишикував їх до походу, сам же притримав трохи коня і став неподалік, щоб усе своє військо добре оглянути. Рисак під ним фиркав і головою кивав, наче вітав полки, що проходили повз, а самому каштелянoвi серце втішилося. Прекрасне видовище мав він перед очима. Скільки око сягне, хвиля коней, море суворих жовнірських облич, кінським рухом колисаних, над ними ще й третя хвиля – шабель і списів – мерехтіла й виблискувала у вранішньому сонці. Сила нещадна струменіла від них, і цю силу відчував у собі пан каштелян, бо вже не було це збіговисько добровольчого наброду, але люд на воєнному горнилі загартований, вправний, тренований і в битві такий уїдливий, що жодна у світі кавалерія мірятися силою з ним не могла. І пан Чарнецький відчув тієї миті, що з певністю, без жодного сумніву з цими людьми шаблями та копитами розтрощить військо баденського маркграфа, і від передчуття цієї перемоги просвітліло його обличчя так, що відблиск його бачили всі полки.
– З Богом! По вікторію! – гукнув він нарешті.
– З Богом! Ми переможемо! – відповіли йому могутні голоси.
І вигук той пролетів через усі хоругви, як глухий грім крізь хмари. Пан Чарнецький ударив коня, щоб наздогнати ляуданців, котрі йшли попереду.
І вони пішли.
Але пересувалися не як люди, а як зграя хижих птахів, які, почувши здобич удалечині, летять вихором по просторах. Ніколи, навіть серед татар у степу, ніхто ніколи не чув про такий похід. Жовнір спав у кульбаці, їв і пив там же. Коней годували з руки. Ріки, бори, села, міста залишалися позаду. По селах не встигали селяни висипати з халуп, щоб поглянути на війська, а вони вже зникали вдалині за хмарою куряви. Йшли і вдень, і вночі, тільки часом відпочивали ненадовго, щоб коней не загнати.
Нарешті під Козеницями натрапили на вісім шведських хоругв під командуванням Торнескільдa. Ляуданці, котрі йшли в авангарді, першими побачили ворога і навіть не зітхнувши, негайно накинулися на супостата. Другим ішов пан Шандаровський, третім пан Вонсович, а четвертим пан Стапковський.
Шведи, вирішивши, що з якимось партіями мають справу, стали у чистому полі до бою й уже через дві години не залишилася навіть одна жива душа, яка б могла до маркграфа дістатися та повідомити, що пан Чарнецький іде. Вирубали шаблями ті вісім хоругв, жодного свідка цієї поразки не залишаючи. Після цього рушили, наче хтось серпом кинув, до Маґнушевa, бо розвідники повідомили, що баденський маркграф з усім військом у Варці перебуває.
Пана Володийовського послали в ніч із роз’їздом, аби повідомив, як розташувалися війська і скільки їх є.
Дуже на ту експедицію нарікав пан Заглобa, бо навіть славетний пан Вишневецький ніколи таких походів не влаштовував. Хоч і жалівся старий товариш, але вважав за краще йти з паном Володийовським, ніж при війську залишатися.
– Золотий був час під Сандомиром, – замріявся дідуган у сідлі, – чоловік їв, спав і на шведів у пастці здалеку споглядав, а тепер немає коли і фляги до рота піднести. Знаю я воєнне мистецтво antiquorum13 великого Помпея та Цезаря, але пан Чарнецький нові порядки вигадує. Проти будь-яких правил є трясти животом упродовж стількох днів і ночей. Від голоду вже в голові мені затуманюється і весь час здається, що зірки – це каша, а місяць – солонина. На дідька така війна? Як мені Бог милий, бо з голоду хочу власному коневі вуха пообгризати!
– Завтра, дасть Бог, відпочинемо після шведів!
– Краще вже шведи, ніж таке марудство! Боже! Господи! Коли вже дадуть спокій нашій Речі Посполитій, а старому Заглобi теплу лежанку та підігріте пиво. Хай би навіть і без сметани. А то трясися, старий, на шкапі, трясися, поки кістки не розтрясеш. Немає там якого тютюну? Може, хоч ту сонливість через ніздрі витурю. Місяць мені в сам рот так світить, що аж до живота зазирає, і не знаю я, чого він там шукає, бо нічого не знайде. До дідька така війна, повторюю!
– Оскільки дядько думає, що місяць – це солонина, то може його з’їсти! – пожартував пан Рох.
– Якби я тебе з’їв, то міг би сказати, що це телятина, але боюся, щоб після такої печені рештки своєї дотепності не втратити.
– Якщо я теля, а дядько мій тоді хто?
– А ти, розумако, думаєш, що Алтея тому головешку народила, що при печі сиділа?
– А мені що до того?
– А те, що якщо ти теля, то спочатку батька свого питай, хто ти, а не дядька. Бо й Європу бик захопив, але брат її, котрий став дядьком її дітям, був уже людиною. Тямиш?
– Щось не дуже, але з’їсти, то точно би щось з’їв.
– То з’їж чорта і дай мені спати! Що там, пане Міхале? Чому ми зупинилися?
– Варка поряд, – пояснив пан Володийовський. – Ось, церковна баня виблискує в світлі місяця.
– А Маґнушев ми вже минули?
– Маґнушев залишився праворуч. Дивно мені, що по цей бік річки жодного шведського роз’їзду немає. Заїдемо в ці хащі і постоїмо, може, нам Бог пришле якого язика.
Сказавши це, пан Міхал завів загін у зарості, розставив через кожні сто кроків по обидва боки дороги, і наказав, щоб тихо стояли і повіддя тримали міцно, щоб чийсь кінь не заіржав.
– Чекати! – звелів він. – Послухаємо, що за рікою відбувається, а може, й пoбaчимо.
Всі зачаїлися, але тривалий час не було нічого чути, крім солов’їв, які в ближньому вільшанику щебетали, як на смерть. Стомлені жовніри носами клювали в кульбаках, а пан Заглобa ліг на кінську шию і глибоко заснув. Навіть коні дрімали. Спливла година. Нарешті чутливе вухо пана Володийовськогo вчуло щось схоже на тупіт коней по твердій дорозі.
– Приготуватися! – наказав він жовнірам.
Сам же висунувся на край хащі та визирнув на дорогу. Дорога виблискувала в світлі місяця, як срібна стрічка, але нічого не було на ній видно, відголос кінських копит, однак, наближався.
– Точно йдуть! – підтвердив пан Міхал.
І всі ще більше стримували коней, кожен затамував подих. Не було чути нічого, крім співочих трелей солов’їв у вільшанику.
Аж тут на дорозі з’явився шведський загін, що складався з тридцяти вершників. Рухалися повільно та доволі недбало, не в ряд, а розтягнутою колоною. Одні жовніри балакали між собою, інші підспівували тихо, бо тепла травнева ніч діяла навіть на черстві жовнірські душі. Пройшли, нічого не підозрюючи, так близько від пана Володийовського, котрий стояв неподалік від краю і міг занюхати запах коней і дим від блекоти, яку рейтари курили.
Відтак зникли за закрутом дороги. Пан Міхал почекав ще достатньо довго, аж тупіт зник у далечіні, лише тоді під’їхав до свого загону та запропонував панам Скшетуським:
– Поженемо їх тепер, як гусей, до табору пана каштеляна. Жоден не має втекти, щоб не дав знати!
– Якщо й після цього пан Чарнецький не дозволить нам наїстися і виспатися, – озвався пан Заглобa, – то я йому подякую за службу і повернуся до пана Сапєги. Бо в нього, якщо битва, то битва, але коли відпочинок, то й бенкет. І якби мав навіть чотири роти, то всім би знайшов роботу. Оце вождь! І правду кажучи, повідомте, якого милого ми служимо не в армії Сапєги, якщо ця хоругва по праву йому належить?
– Батьку, не наговорюйте на найбільшого воїна Речі Посполитої, – зупинив його Ян Скшетуський.
– Не я наговорюю, а лише мої кишки, на яких голод марша грає, як на скрипці.
– Потанцюють під цю музику шведи, – заспокоїв їх пан Володийовський. – А тепер, шановне панство, їдьмо хутко! Біля тієї корчми в лісі, яку ми, сюди їдучи, минули, я хотів би їх захопити.
І він повів загін швидше, але не надто швидко. В’їхали в густий ліс, в якому охопила їх темрява. Корчма була за кільканадцять стай. Наблизившись до неї, йшли нога в ногу, щоб зарано тривогу не здійняти. Коли були не більше вже, як за гарматний постріл, долинув до них людський гомін.
– Є, й галасують! – пан Міхал був задоволений.
Шведи нишпорили по корчмі, шукаючи якоїсь живої душі, щоб могли язика прихопити. Але корчма була порожня. Одні перетрясли головну будову, інші шукали в оборі, в хлівах, ще інші підіймали шопи в дахах. Половина стояла на майдані, тримаючи коней тих, котрі нишпорили.
