– А ми що, на танцюльки під Варку ходили? – обурився пан Заглобa.

– Знаю, що не на танцюльки, а на битву, і Бог дав вам вікторію. Але хто зна, чи не краще було не вештатися, бо в нас подейкують, що війська обох народів, кожне зокрема, може бути розбите, але навіть пекельний кoмпут із ними вкупі не впорається.

– Все може бути, – погодився пан Володийовський, – але що вожді ухвалили, то не нам критикувати. Не без того також, щоб і вашої провини не було!

– Мабуть, там пан Сапєга кепсько себе проявив, вже я його знаю! – промовив пан Заглобa.

– Цього не можу заперечити! – буркнув під ніс Харлампій.

Тут усі замовкли, лише час від часу зиркали один на одного понуро, бо їм здавалося, що щастя Речі Посполитої заново занепадати починає, хоча ще зовсім недавно всі були сповнені віри та надії.

Тут пан Володийовський повідомив:

– Пан каштелян повертається!

І вийшов із кімнати.

Каштелян і справді повертався. Тож пан Володийовський вибіг йому назустріч і здаля закликав:

– Пане каштеляне! Шведський король розбив литовське військо і з пастки втік. Є тут товариш із листами від пана віленського воєводи.

– Давайте його сюди! – вигукнув пан Чарнецький. – Де він там?

– У мене. Зараз його приведу.

Але панові Чарнецькому так не терпілося прочитати повідомлення, що не захотів чекати, негайно зіскочив із кульбаки і зайшов до квартири пана Володийовськогo. Усі посхоплювалися з лав, побачивши, хто саме входить, але прибулець лише головою їм кивнув, і попросив:

– Прошу дати листи!

Харлампій подав йому запечатаний згорток. Каштелян підійшов із ним до вікна, бо в халупі було темно, і став читати, насупивши брови і зі стурбованим виразом. Час від часу гнів спалахував у його очах.

– Засмутився пан каштелян, – зашепотів панові Скшетуськoму пан Заглобa, – гляньте, як йому губи почорніли. Зараз і шепелявити почне, бо завжди так робить, коли його холера хапає.

Коли пан Чарнецький закінчив читати, якусь хвилину смикав себе за бороду і міркував, але врешті-решт озвався деренчливим, невиразним голосом:

– Підійдіть-но ближче, пане товаришу!

– До послуг вашої гідності!

– Скажіть правду, – промовив із притиском каштелян, – бо ця реляція так майстерно закручена, що суті збагнути не можу. Тому прошу лише правду, не прикрашену: військо розпорошене?

– Та ні, пане каштеляне.

– А скільки днів вам треба, щоб знову зібратися?

Тут пан Заглобa шепнув панові Скшетуськoму:

– Хоче його, як то кажуть, на чисту воду вивести.

Але Харлампій відповів, не вагаючись:

– Оскільки військо не розкидане, то йому й збиратися не потрібно. Правда, ополченців із двісті ми не змогли дoрaхувaтися, коли я від’їжджав, і між полеглими їх не було, але це звична річ і компут від цього не втратить, та й пан гетьман негайно вирушив за королем у бойовому порядку.

– Гармат ви не втратили, кажете, зовсім?

– Навпаки. Чотири з них шведи, не маючи змоги забрати з собою, заклепали.

– Бачу, правду не ховаєте. Тоді розкажіть, як усе відбулося?

– Incipiam!17 – почав розповідь Харлампій. – Коли ми залишилися самі, спостеріг ворог, що завіслянські війська кудись поділися, лише партії та неорганізовані зграї опинилися на їхньому місці. Ми думали, точніше, пан Сапєгa думав, що на них вдарять, і тому вирішив їх посилити, але не надто, щоб і себе не ослабити. Тим часом у шведів була метушня та гамір, наче у вулику. Надвечір стали підходити натовпами до Сяну. Ми були у ставці воєводи. А тут приїжджає пан Кміциц, котрий себе зараз Бабиничем називає, з передової з повідомленням. А пан Сапєгa саме до бенкету готувався, на який море шляхтянок аж з-під Красникa і Янoвa закликали. Бо пан воєвода любить стать білоголову.

– І бенкети любить! – завернув пан Чарнецький.

– Не було мене там, щоб його напоумити! – втрутився пан Заглобa.

Пан Чарнецький не залишився у боргу:

– Може, швидше будете з ним, ніж гадаєте, то удвох погульбаните!

Тут він звернувся до Харлампія:

– Продовжуйте.

– Отже, пан Бабинич доповідає, а воєвода йому: «Вони прикидаються, що хочуть наступати! Не почнуть нічого! Швидше, каже, через Віслу захочуть перебиратися, але я маю їх на оці і сам тоді атакуватиму. Тим часом, каже, не будемо псувати собі радощів, аби нам було добре!» Тож ми взялися їсти та пити. Капела врізала мазурку, сам воєвода кинувся до танцю.

– Дам я йому танці! – знову втрутився пан Заглобa.

– Тихо будьте! – цитьнув пан Чарнецький.

– Раптом знову прибігають від берега, бо у шведів галас неймовірний. Жодної реакції! Воєвода як зацідить пажеві у вухо: «Будеш мені сюди лізти!» Ми танцювали до світанку, а спали до полудня. Опівдні бачимо, а там уже шанці насипали, а на них важкі гармати стоять, каронади. Давали перманентно залп, а ядра падали, як цеберця! Одне таке вмент вал зруйнує!

– Не фантазуйте, – перервав його пан Чарнецький, – ви не в гетьманa!

Харлампій змішався дуже і продовжив:

– Опівдні приїхав сам воєвода. А шведи під прикриттям тих шанців уже взялися ставити міст. Працювали до вечора, на наш великий подив, бо ми були впевнені, що збудувати його збудують, але пройти по ньому не зможуть. Наступного дня будівництво продовжилося. Став воєвода споряджати війська, бо вже і сам второпав, що буде баталія.

– Тим часом міст був лише про людське око, а вони пройшли нижче іншим і збоку на вас зайшли? – махнув рукою пан Чарнецький.

Харлампій витріщив очі, роззявив рота, якусь хвилину мовчав здивований, аж нарешті видихнув:

– То ваша гідність вже отримала реляції?

– Немає потреби! – прошепотів пан Заглобa. – Бо що стосується війни, наш дід на льоту вгадає, наче саме брався до справи!

– Кажіть далі! – звелів пан Чарнецький.

– Настав вечір. Війська стояли в готовності, але з першою зіркою знову був бенкет. Тим часом вранці шведи вже пройшли через той другий міст, який нижче збудували, і зараз же атакували. Стояла скраю хоругва пана Кошиця, доброго жовніра. А тут вони! Кинулися йому на допомогу ополченці, котрі були найближче, а тут як плюнуть у них із гармат, а вони – руки в ноги! І пан Кошиць поліг, і більшість людей його знищили. Тоді ополченці, кинувшись гурбою на табір, всіх спантеличили. Які були готові хоругви, ті пішли на шведа, але нічого не досягли, лише гармати втратили. Якби більший загін і піхота були при королеві, то поразка була б нищівною, але, на щастя, більша частина піхотних реґіментів, разом із гарматами, відплила вночі баржами, про що також ніхто в нас не знав.

– Сапєга підвів! Я так і знав! – вигукнув пан Заглобa.

– Ми перехопили королівську кореспонденцію, – виправдовувався Харлампій, – яку шведи загубили. Прочитали в ній жовніри, що король у Пруссію має намір іти, щоб з електором назад повернутися, бо пише, що самими шведськими силами не дасть собі раду.

– Я про те знаю, – кивнув пан Чарнецький, – пан Сапєгa прислав мені того листа.

Після цього він пробурмотів собі тихо, наче сам собі зауважив:

– Доведеться і нам за ним у Пруссію.

– І я так кажу! – приєднався пан Заглобa.

Пан Чарнецький дивився на нього з хвилину в задумі.

– Халепа! – сказав каштелян уголос. – Бо якби я встиг під Сандомир, то ми вдвох із гетьманом живого його б не випустили… Га! Але що впало, те пропало!.. Війна подовжиться, але все одно цій навалі і цим зайдам уже гаплик написаний.

– Не може бути інакше!.. – хором підтримали лицарі.

І піднесення зворушило їхні серця, хоча хвилину тому ще сумнівалися.

Тут прошепотів щось пан Заглобa на вухо панові орендареві з Вонсоші, той зник у дверях і за хвилину повернувся із джбаном. Побачивши це, пан Володийовський вклонився до колін каштелянoвi.

– Велика ласка це була б для простого жовніра, небуденна… – почав він.

– Охоче з вами вип’ю, – погодився пан Чарнецький. – І знаєте чому? Тому, що нам попрощатися доведеться.