– Тут спасіння може ще прийти, не сьогодні, то завтра, – казала юнка. – А там загинемо обидві.

Ганнуся їй на те відповідала:

– От бачиш! А ти ще мені дорікала за те, що я пана старосту хотіла в себе закохати, хоч я нічого такого не планувала, як княгиню Ґризельду люблю, тільки це якось так само по собі вийшло. А тепер зважав би він на мій опір, якби не був закоханий? Що скажеш?

– Правда, Ганнусю, правда! – погодилася Олюнька.

– Не турбуйся, квіточко гарненька! Ані ногою з Таурогів ми не ступимо, ще й панові Саковичу допечу на додаток жорстоко.

– Дай же Господи, щоб ти чогось добилася.

– І чому б це я не могла добитися?.. Я добилася, по-перше, що ходить за мною, як цуценя, а по-друге, як мені здається, і за моїм спадком. Посваритися йому зі мною легко, навіть шаблею мене поранити, але тоді все пропало.

І виявилося, що вона мала рацію. Пан Сакович прийшов до неї веселий і впевнений у собі. Дівчина ж привітала його презирливим виразом на обличчі.

– Мабуть, – спитала вона, – зі страху перед панами Білевичaми до Пруссії вирішили втікати?

– Не перед панами Білевичaми, – насупив брови чоловік. – І не зі страху, бо переселяюся туди з розсудливості, щоб більше проти цих розбійників міг зі свіжими силами досягти.

– Тоді щасливої дороги.

– Тобто? Ви що, думаєте, що я без вас поїду, надіє моя наймиліша?

– Чий тхір родич, той нехай у втечі має надію, а не в мені. Ви занадто фамільярні, і якби я мала потребу комусь довіритися, то вже точно не вам.

Пан Сакович аж зблід від гніву. Дав би він їй перцю, якби не була це Ганнуся Борзобагата! Але зважаючи, перед ким стоїть, стримався, страшне своє обличчя підсолодив усмішкою й зауважив, ніби жартома:

– А я й не питатиму! Посаджу в екіпаж і повезу!

– То ви так? – спитала дівчина. – То, бачу, що всупереч наказам князя у полоні мене тут тримають? Тоді знайте, пане, про те, що якщо таке зробите, слова більше в житті до вас не скажу, і нехай мені Господь Бог допоможе, бо я вихована в Лубнах і до боягузів найбільше маю презирство. Боже борони потрапити в такі руки!.. Бодай би мене пан Бабинич до Судного дня в Литву віз, бо той не боявся нікого!

– Заради бога! – вигукнув пан Сакович. – Поясніть хоча б, чому в Пруссію не хочете їхати?

Але Ганнуся почала вдавати ридання та відчай.

– Взяли мене, як татари, в неволю, хоч я княгині Ґризельди вихованка і ніхто до мене не мав права. Взяли і тримають в ув’язненні, за море силоміць вивозять, на вигнання мене засуджують, дивись іще кліщами мене роздиратимуть!.. О Боже! О Боже!

– Бійтеся, панно, цього Бога, до котрого взиваєте! – закликав пан староста. – Хто ж вас кліщами роздиратиме?

– Рятуйте мене всі святі! – повторювала, ридаючи, Ганнуся.

Пан Сакович уже й не знав, що має робити. Душили його нестяма та гнів. Думав, що схибнеться, або що це Ганнуся збожеволіла. Врешті-решт кинувся їй до ніг і пообіцяв, що в Таурогах залишиться. Тоді вона стала його просити, щоб поїхав, якщо боїться, чим остаточно його до відчаю довела. Тоді шляхтич схопився і, виходячи, промовив:

– Гаразд! Залишаюся в Таурогах, а чи боюся я панів Білевичів, незабаром і з’ясується.

І того самого дня, зібравши рештки розбитих військ Б’ютцовa і своє власне, пішов, але не до Пруссії, а за Расейняй, проти панів Білевичів, котрі в найближчих лісах стояли табором. Не сподівалися вони жодного нападу, бо вже звістку про близький вихід війська з Таурогів повторювали впродовж кількох днів в околиці. Тому староста напав несподівано, розбив їх шаблями та копитами. Сам мечник, під командуванням котрого стояв загін, врятувався від загибелі, але двоє Білевичів з іншої лінії полягли. А з ними й третина жовнірів. Решта розпорошилися на всі чотири сторони світу. Кількадесят військовополонених привів староста до Таурогів і стратити всіх наказав ще до того, як Ганнуся змогла виступити на їхній захист.

Про залишення Таурогів уже не було навіть мови і не мав потреби пан староста цього робити. Бо після цієї нової перемоги партії не насмілювалися переходити на цей бік Дубіси. Пан Сакович загордився і хизувався без міри, що якби йому Левенгаупт прислав тисячу добрих коней, він би в усій Жемайтії заколот задушив. Але Левенгауптa не було вже в цих краях. Ганнуся ж погано прийняла вихваляння старости.

– Це з паном мечником, – промовила вона, – так легко вдалося… Але якби там був той, від котрого ви обоє з князем утікали, то я впевнена, що ви б і без мене до Пруссії за море драпанули.

Старосту взяли ці слова за живе.

– По-перше, панно, Пруссія розташована не за морем, бо за морем є Швеція, а по-друге, від кого ж це ми так із князем утікали?

– Від пана Бабинича! – зронилa панночка і спромоглася на церемонний реверанс.

– Нехай я його колись на відстань шаблі зустріну!

– Тоді точно на глибину шаблі ви б у землі лежали… Але не кличте вовка з лісу!

Пан Сакович справді нещиро цього вовка накликав, бо хоч і був людиною неабиякої відваги, проте перед паном Бабиничeм відчував якийсь страх, майже забобонний, такими жахливими були йому після нього з останньої війни спогади.

Не знав він також, наскільки швидко це грізне прізвище знову почує.

Перш ніж прозвучало воно по всій Жемайтії, надійшла через якийсь час інша, для одних найрадісніша з радісних, а для пана Саковичa найжахливіша звістка, яку двома словами повторювали вуста всіх у цілій Речі Посполитій:

– Варшаву взяли!

Здавалося, що земля розступається під ногами зрадників, або що саме шведське небо валиться на їхні голови разом з усіма божествами, які на ньому дотепер світили, наче сонця. Вухам своїм не хотіли вірити, що канцлер Оксеншернa у полоні, Еріксен у полоні, Левенгаупт у полоні, Вранґель у полоні, Віттемберґ, навіть великий Віттемберґ, котрий усю Річ Посполиту кров’ю залив, котрий половину її ще до приходу Карла підкорив, також у полоні! Що король Ян-Казимир тріумфує, а після перемоги суд чинитиме над грішниками.

І звістка ця линула, немовби на крилах, гуділа, як грім, усією державою, проносилася селами, бо кожен селянин повторював її іншому. Летіла через поля, бо зерновий лан нею шумів. Йшла через ліси, бо сосна повторювала її сосні, орли клекотіли про неї в повітрі – і тим більше всі, хто живий, хапалися за зброю.

Вмить забули біля Таурогів про останню поразку. Страшний ще недавно пан Сакович змалів у всіх, бa, навіть у власних очах. Партії знову взялися нападати на шведські загони. Білевичі, оговтавшись від останнього погрому, знову перейшли Дубісу на чолі своїх селян і решти ляуданської шляхти.

Пан Сакович і сам не знав, до чого вдатися, куди обернутися, звідки виглядати порятунку. Давно вже не мав звістки від князя Богуслава і даремно ламав собі голову, де той, при яких військах може перебувати. Інколи неспокій охоплював його смертельний: чи й князь не потрапив також у неволю?

Із жахом згадував, як князь казав йому, що загін переправить до Варшави, а якщо зроблять його комендантом столичного гарнізону, то жадає там бути, бо легше звідти на всі боки оглядатися.

Не бракувало також і людей, котрі переконували, що князь уже в руках Янa-Казимирa.

– Якби князя не було у Варшаві, – подейкували, – то чому б милостивий наш король в амністії, яку всім полякам гарнізону, що залишилися, надав, виняток для нього одного зробив? Мусить він уже бути в королівській владі, а що відомо, що голова князя Янушa на колоду була призначена, то Богуславoвa замість неї впаде.

Внаслідок роздумів дійшов пан Сакович до такого ж висновку і боровся з розпачем, бо, по-перше, князя любив, а по-друге, знав, що в разі смерті свого могутнього покровителя легше найдикішому звірові прихистити голову в усій Речі Посполитій, аніж йому, котрий був правицею зрадника.

Здавалося йому, що залишається лише одне: не зважати більше на Ганнусин опір і втекти до Пруссії, щоб там шукати хліба та служби.

– Але що буде, – питав не раз сам себе пан староста, – коли й електор злякається гніву польської величності й усіх втікачів видасть?