Так спливало життя в Таурогах для Ганнусі, весело та безтурботно, а для Олюньки – важко й одноманітно. Від однієї променіли веселощі, як вогники, що ночами б’ють від каганця. Обличчя ж другої ставало щораз блідішим, серйознішим, суворішим, чорні брови щораз ближче сходилися на білому чолі, тому врешті-решт прозвали її монашкою і мала в собі вона щось від черниці. Стала привчати себе до думки, що нею стане, що її сам Бог, через біль, через випробування за ґрати монастиря до спокою веде.
Не та це вже була дівчина з чарівними рум’янцями на обличчі та щастям в очах, не та Олюнька, котра колись, їдучи в санях із нареченим, паном Анджеєм Кміцицем, вигукувала: «Гей! Гей! На бори і ліси!»
Весна вже входила в свої права. Розкуті від льоду води Балтики став колисати потужний і теплий вітер, потім дерева заквітли, стрельнули квіти з вологих листяних пуп’янків, потім сонце стало спекотнішим, а бідна дівчина даремно виглядала кінця таурозької неволі, бо і Ганнуся не хотіла втікати, і в країні щораз страхітливіше ставало.
Меч і вогонь лютував так, немовби ніколи милість Божа настати не мала. Хто не взявся за шаблю чи списа взимку, зробив це навесні. Бо більше сніг слідів не зраджував, дрімучий ліс давав кращий прихисток і тепло війну робило легшою.
Звістки, як ластівки, прилітали до Таурогів, часом грізні, часом утішні. Й одні, й другі освячувала чиста дівчина молитвою, а також обливала сльозами смутку чи радощів.
Спочатку розповідали про загальне всього народу повстання. Скільки було дерев у борах Речі Посполитої, скільки колосків колихалося на її ланах, скільки зірок світило по ночах між Татрами та Балтикою, стільки встало проти шведів воїнів. Тих, хто шляхтою будучи, до меча і війни з Божої волі та природного ходу речей народилися. І тих, хто скиби плугом різав, обсіював зерном цю країну. І тих, хто торгівлею та ремеслами по містах займалися. І тих, хто жив у пущах, із бортництва користаючи, випалення смоли, із сокири чи рушниці. І тих, хто над ріками сидячи, рибальством промишляв. І тих, хто в степах кочував зі своїми стадами. Всі взялися за зброю, щоб зайд із країни вигнати.
Вже швед тонув у цьому потоці, як у ріці, що розлилася.
На подив усього світу, безсила ще недавно Річ Посполита знайшла більше шабель на свій захист, ніж міг їх мати німецький імператор або французький король.
Потім прийшли звістки і про Карла-Ґустава, котрий углиб Речі Посполитої чалапав ногами в крові, з головою в диму та полум’ї, блюзнірствуючи. Сподівалися будь-якої миті почути звістку про його смерть і знищення всіх шведських військ.
Ім’я пана Чарнецькогo лунало щораз могутніше від стіни до стіни, проймаючи страхом ворогів і вливаючи дух у польські серця.
– Переміг під Козеницями! – казали одного дня.
– Переміг під Ярославом! – повторювали кількома тижнями пізніше.
– Переміг під Сандомиром! – повторювало далеке відлуння.
Дивувалися лишень, звідки ще береться стільки шведів після таких розгромів.
На завершення прилетіли нові зграї ластівок, а з ними й чутка про оточення короля з усією шведською армією в річковій рогачці. Здавалося, що кінець уже близько, ось він.
Навіть пан Сакович у Таурогах припинив свої вилазки, лише листи по ночах писав і в різні сторони розсилав.
Мечник ходив, наче божевільний. Щовечора заходив зі звістками до Олюньки. Часом аж руки гриз, коли згадував, що доводиться сидіти в Таурогах. Сумувала за полем битви стара жовнірська душа. Врешті-решт почав зачинятися у своєму покої і над чимось цілими годинами міркувати. Раз ухопив несподівано Олюньку за плечі, заридав гіркими слізьми і промовив:
– Мила ти дівчина, єдина донечко, але вітчизна миліша. І наступного дня на світанку зник, наче крізь землю провалився.
Олюнька знайшла лише листа, а в ньому такі слова:
«Хай Бог тебе благословить, кохана дитино. Розумів я добре, що тебе, а не мене стережуть і що самому мені буде легше вислизнути звідси. Нехай мене Бог судить, якщо я це, сирітко, від жорсткості серця та відсутності батьківських почуттів до тебе зробив. Але мука була вже нестерпна і я не міг, ранами Христовими присягаюся, не міг уже більше всидіти. Бо як подумаю, що потоками польська кров за patria et libertate52 ллється, а моєї навіть краплини в цій ріці немає, то мені здалося, що мене навіть янголи небесні за це осудять… Не народитися мені було в святій нашій Жемайтії, де amor patriae живе і мужність, краще народитися мені було не шляхтичем, не Білевичeм, якщо при тобі залишитися і тебе стерегти. Але ти, чоловіком будучи, зробила б те саме, тому й мене простиш, що тебе, як Даниїла, самою в яскині левів покинув. Але як його Бог у милосерді своєму врятував, так само, вважаю, і над тобою буде краща за мою, самої найсвятішої Богородиці, Королеви нашої, опіка».
Олюнька сльозами скропила послання, але полюбила стрийкa за цей учинок ще більше, бо її серце гордістю наповнилося. Тим часом вчинився в Таурогах неабиякий рейвах. Сам пан Сакович вбіг до дівчини, як фурія, і, скидаючи шапку з голови, спитав:
– Де ваш дядько?
– Там, де всі, крім зрадників, перебувають!.. У полі!
– Ви знали про це!.. – вигукнув староста.
А вона, замість збентежитись, підступила на кілька кроків до нього і, міряючи його очима з невисловленим презирством, зронилa:
– Знала, і що?
– Ви… Ех! Якби не князь!.. Ви перед князем відповісте!..
– Ні перед князем, ні перед його прислужником. А тепер прошу звідси!..
І вказала йому пальцем на двері.
Пан Сакович заскреготав зубами і вийшов.
Того ж дня прогриміло в усіх Таурогах про Варецьку перемогу і така тривога заполонила серця всіх шведських прибічників, що навіть пан Сакович не посмів покарати священиків, котрі публічно відспівали в навколишніх костелах Te Deum.
Великий тягар упав йому з серця, коли кількома тижнями пізніше прийшов з-під Мальборкa лист Богуслава з повідомленням, що король вислизнув із річкової пастки. Але інші новини були гірші. Князь вимагав підмоги та наказав залишити в Таурогах не більше війська, ніж цього необхідний захист вимагав. Рейтари в повному спорядженні вийшли наступного ж дня, а з ними Кетлінґ, Оттінґeн, Фітц-Ґреґорі, словом, усі боєздатні, крім Браунa, котрий був украй потрібен панові Саковичу. Тауроги ще більше опустіли, ніж після від’їзду князя.
Ганнуся Борзобагатa стала нудитись і ще більше панові Саковичу докучати. Він же думав, чи не переправити її до Пруссії, бо осмілілі після відходу війська загони стали знову за Расейняй заходити і наближатися до Таурогів. Одні Білевичі зібрали до п’ятисот коней із дрібної шляхти та селян. Вони серйозно потріпали полковника Б’ютцовa, котрий проти них виступив, і плюндрували без милосердя всі села Радзивіллів. Місцеве населення горнулося до них охоче, бо жоден рід, навіть Хлєбовичi, не тішилися такою між простолюдом пошаною й авторитетом, як Білевичі. Панові Саковичу шкода було залишати Тауроги на милість ворогів, він знав також, що у Пруссії важко йому буде з грішми, провіантом, що тут править, як хоче, а там влада його буде обмежена, проте втрачав щораз більше надію, що зуміє втримати місто.
Розбитий Б’ютцов сховався під його опіку, а звістки, які привіз про могутність і розмах заколоту, схилили пана Саковичa остаточно до варіанта з Пруссією.
Як чоловік рішучий, який любив швидко доводити до пуття те, що задумав, за десять днів закінчив підготовку, віддав накази і був готовий вирушати. Аж раптом напоровся на несподіваний опір, і то з того боку, з якого найменше сподівався. Бо з боку Ганнусі Борзобагатої!
Панночка і не думала до Пруссії їхати. У Таурогах їй було добре. Зміцніння партій конфедератів не лякали її анітрохи, й якби Білевичі навіть ударили на Тауроги, то ще більше втішилася б. Втямила собі дівчина, що на чужині, між німцями, залишиться цілком на милості пана Саковичa, що легше б там могло дійти до якихось зобов’язань, на які не мала бажання, тому вирішила панночка наполягати на залишенні. Олюнька, котрій виклала свої причини, не лише підтвердила їхню слушність, а й найміцніше, зі сльозами на очах, узялася її благати опиратися від’їздові.
