– Якщо голод їх звідси не викурить, то не дамо їм ради, – оцінив пан Кміциц. – Вся лінія укріплена фортифікаційними спорудами. Є й де коні пасти.
– Але риби для стількох ротів не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранці пісної їжі не люблять. Ще недавно мали цілу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собі на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.
– Відчайдушні люди насипали ці шанці, – зронив пан Володийовський, оцінюючи оком знавця роботу. – Жовнірів у нас більше, але навчених офіцерів менше, й у воєнному мистецтві ми залишилися позаду них.
– А то чому? – здивувався пан Заглобa.
– Чому? Жовнірові, котрий у кавалерії все життя служив, пояснювати мені це не годиться, але що стосується піхоти й артилерії, то вона в них добра, придатна і до походів, і воєнних набігів, і маршів, і контрмаршів. Багацько книжок у чужоземному війську людина мусить згризти, купу античних авторів переглянути, перш ніж офіцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерія в дим лавою ходить і шаблями голить, а якщо відразу не виголить, то її виголять.
– Балакайте, пане Міхале, але не заговорюйтесь! А скажіть-но, хто більше знаменитих вікторій здобув?
– Бо раніше всі так воювали, і не маючи такої стрімкості, були змушені програвати. Але тепер порозумнішали і дивіться, пане, що діється.
– Зачекаємо кінця. Поставте мені навіть найрозумнішого інженера, шведа чи німця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тоді й побачимо.
– Щоб ви його тільки ще змогли виставити, – зітхнув пан Кміциц.
– Правда, правда! Але ж мені того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тією собачою мовою цих плюгавців і дізнайтесь, що з ним сталося?
– Ви, пане, не знаєте регулярних жовнірів. Тут ніхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!
– Знаю, що шельми нелюб’язні. От якщо до нашої шляхти, особливо до ополченців, делегат приїде, то відразу ж балакають, торочать, про здоров’я жінки та дітвори спитають, і горілки з ним вип’ють. І в політичні нюанси почнуть вдаватися, а ті стоять, як слупи, і лише баньки на нас витріщають. Щоб їх шляк трафив!
Тим часом усе більше піхотинців збиралося навколо посланців, і з цікавістю їх розглядали. Ті ж, позаяк були одягнені охайніше в гарну, і навіть багатшу одіж, чудове справляли враження. Найбільше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Міхал, через його невисокий зріст.
Тим часом офіцер, котрий їх першим перестрів на березі, повернувся разом із ще одним, вищим за рангом, і з солдатами, котрі вели баских коней. Той вищий чин вклонився посланцям і промовив польською:
– Його королівська величність просить вас до своєї ставки, а що це не дуже близько, то ми привели коней.
– Ви поляк? – поцікавився пан Заглобa.
– Ні, пане. Я Садовський. Чех на шведській службі.
Пан Кміциц підступив швидко до нього.
– Ви мене не впізнаєте, пане?
Пан Садовський кинув швидкий погляд на його обличчя.
– Як же! Під Ченстоховою! Це ви найбільшу руйнівну гармату висадили і Міллер віддав вас панові Кукліновському. Вітаю, вітаю сердечно такого знаменитого лицаря!
– А що з паном Кукліновським сталося? – спитав Кміциц.
– То ви не знаєте?
– Знаю, що йому відплатив тим самим, чим він мене хотів гостити, але його залишив живого.
– Він помер.
– Так я і думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.
– Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собі Рохa Ковальського ви не зустрічали тут, у таборі?
Пан Садовський засміявся:
– Як же? Є!
– Хвала Богові та Найсвятішій Богородиці! Живий чолов’яга, то його вирятуємо. Хвала Господу!
– Не знаю, чи король захоче його віддати, – засумнівався пан Садовський.
– О! А це чому?
– Бо його дуже собі вподобав. Відразу впізнав його, що це той самий, хто за ним під час рудницької пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи відповіді бранця. Король питає: «Що ж ви на мене запосілися?» А той відповідає: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далі мені будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречіться присяги, то я подарую вам здоров’я і волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поєдинку змогли б здолати? – «Я б і п’ятьом таким дав раду!» Король напирає: «І посмієте на монарха руку підняти?» Але той: «Бо ваша віра несправжня!» Ми тлумачили королеві кожне слово, а він ставав щоразу веселішим і все повторював: «Подобається мені цей шаленець!» Допіру, жадаючи дізнатися, чи його переслідувач справді такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох найміцніших вояків у гвардії і по черзі їм із цим військовополоненим боротися. Але ж і жилавий цей кавалер! Коли я від’їжджав, десятьох уже поклав одного за одним, і жоден не міг піднятися без допомоги. Ми приїдемо саме на закінчення тієї забави.
– Впізнаю Рохa! Моя кров! – заверещав пан Заглобa. – Віддамо за нього навіть трьох вищих офіцерів.
– Під гарний гумор королеві потрапляєте, – зауважив пан Садовський. – Тепер таке рідко стається.
– Та вірю, – кивнув головою субтильний лицар.
Тим часом пан Садовський звернувся до пана Кміцицa й узявся випитувати його, яким чином той не лише з рук пана Кукліновськогo звільнився, але його самого підвісив. Той почав розповідати докладно, бо любив похизуватися. Пан Садовський, слухаючи, за голову хапався від здивування, нарешті вхопив ще раз руку пана Анджея і промовив:
– Можете мені, пане, повірити, що я від душі радий, бо хоч і шведам служу, але кожне щире жовнірське серце радіє, коли бравий кавалер шельму притисне. Мушу визнати, що якщо між вами відчайдух попадеться, то його зі свічкою in universo10 доведеться шукати.
– А ви, пане офіцере, дипломат! – зауважив пан Заглобa.
– І хороший жовнір, ми це знаємо! – докинув пан Володийовський.
– Бo і дипломатії, і військової справи від вас навчився! – відповів пан Садовський, прикладаючи руку до капелюха.
Так вони між собою бесідували, змагаючись навзаєм у чемності, аж доїхали до Ґожиць, де була королівська ставка. Село все було зайняте жовнірами різних родів військ. Наші товариші з цікавістю приглядалися до солдатських гуртів, котрі розмістилися між тинами. Одні, бажаючи трохи голод приспати, дрімали по призьбах, бо день був дуже погожий і теплий. Другі грали в кості на барабанах, попиваючи пиво. Треті порозвішували одяг на парканах. Четверті, сидячи перед халупами та скандинавських наспівуючи пісень, натирали цегельним порошком шоломи та кіраси, від чого ті виблискували, аж очі разило. Деінде чистили або вели коней, словом, табірне життя кипіло та роїлося повсюдно під ясним небом. На деяких обличчях, однак, позначилися жахливі незгоди та голод, але сонце заволочило золотом злидні, зрештою випали цим незрівнянним жовнірам кілька днів відпочинку, тому вони повернули собі присутність духу та військову виправку. Пан Володийовський захоплювався ними подумки, особливо пішими полками, відомими на весь світ своєю витривалістю та мужністю. А пан Садовський, у міру того, як проїздили, пояснював:
– Це смаляндський полк королівської гвардії. А це делекарлійська піхота, найбоєздатнішa.
– Заради бога! А це що за малі монстри? – вигукнув раптом пан Заглобa, зауваживши юрбу невисоких чоловічків зі шкірою кольору оливок і чорним волоссям, що звисало по обидва боки голови.
– Це лапландці, котрі належать до найдальших гіперборейців.
– І вони можуть битися? Бо мені здається, що я міг би їх по троє в кожну жменю взяти і доти головами буцати, поки не втомився б!
– Ви змогли б це точно зробити! У битві вони ні до чого. Шведи їх із собою як табірну прислугу возять, а частково через їхні особливості. Бо чаклуни з них exquisitissimi11, кожен має до послуг одного демона, а дехто і п’ятьох на побігеньках тримають.
