– А я, табір і вас убезпечивши, на шведів нападатиму, буду їх бити, якщо у хащі зайти наважаться, – зрадів пан мечник. – Це чудова думка! Ніщо нас тут не тримає, а там більшого досягти можна.
Хто зна, чи не тому мечник вчепився так квапливо за пропозицію панни Олександри, що в душі усе ж пана Саковичa боявся, котрий у відчаї міг дров наламати. Однак порада була справді розумною, тому всім одразу припала до смаку. Тож ще того самого дня мечник послав під командуванням Юра Білевичa піхоту, щоб просунулася лісами у напрямку Кракінова. А сам із кіннотою вирушив двома днями пізніше, розвідавши спочатку все про Кейдани та Расейняй, між якими доведеться проходити, чи не вийшли звідти якісь більші шведські війська. Рухалися повільно й обережно. Панночки їхали на селянських возах, а інколи верхи на сумирних конячках, які мечник десь роздобув.
Ганнуся, одержавши в подарунок від Юра легку шаблю, перевісила її мужньо через плече на шовкових стрічках, і в ковпачку, кокетливо заломленому на голові, всій хоругві передувала. Її забавляв похід і шаблі, що виблискували на сонці, і розкладені вночі багаття. Захоплювалися нею багато молодих офіцерів і жовнірів, а та стріляла очима на всі боки, розпускала в поході коси, щоб їх по тричі на день заплітати над берегами ясних потоків, які замінювали їй дзеркало. Часто казала, що хоче побачити битву, щоб спробувати свою мужність, але насправді ніякої битви вона не прагнула. Хотіла лише заволодіти серцями всіх молодих воїнів, як це завжди ставалося раніше.
Олюнька також уже наче заново ожила після втечі з Таурогів. Там страждала від невпевненості в майбутньому та безперервного страху, тепер же почувалася безпечно в лісових гущавинах. Свіже повітря повертало їй сили. Вигляд жовнірів, зброя, рух і табірний гомін діяли, як бальзам, на її втомлену душу. І їй також був приємний похід війська, а ймовірні небезпеки не лякали анітрохи, адже лицарська кров текла в її жилах. Менше показуючись перед жовнірами, не дозволяючи собі вештатися поміж їхніми рядами, менше й уваги до себе привертала. Натомість оточувала її загальна повага.
Усміхалися вусаті жовнірські обличчя, вгледівши Ганнусю, але скидали шапки, коли Олюнька наближалася до вогнища. Повага ця непомітно перейшла в обожнювання. Не обійшлось і без того, щоб якесь серце не забилося жвавіше в молодих грудях від її вигляду, проте очі не сміли на панночку глянути так само відверто, як на ту чорнокосу українку.
Йшли лісами, чагарниками, часто посилаючи поперед себе розвідку, й аж сьомого дня нарешті прибули пізно вночі до Любича, який лежав на краю ляуданської околиці, будучи наче воротами до неї. Коні настільки були того дня потомлені, що, попри наполягання Олюньки, неможливо було рушити далі. Тому мечник заборонив дівчині скиглити і розмістив свою партію на нічліг. Сам із панночками зупинився в садибі, бо і ніч була туманна, і холодна дуже. За дивним збігом обставин цю садибу не спалили. Вочевидь, ворог поберіг її, імовірно, за дорученням князя Янушa Радзивіллa, адже вона належала панові Кміцицy. І хоча пізніше князь дізнався про зраду пана Анджея, забув уже або не мав часу видати нові накази. Повстанці вважали цей маєток власністю Білевичів, тому навіть розбійники не наважувалися грабувати обабіч Ляуди. Отже, не рухали там нічого. Олюнька входила зі страшним відчуттям болю і гіркоти під цей дах. Знала тут кожен куток, майже з кожним пов’язувала якийсь спогад про вчинок судженого. Ось перед нею трапезна, прикрашена портретами Білевичів і головами лісових тварин. Черепи, розбиті кулями, висіли ще на цвяхах, порубані шаблями портрети дивилися суворо зі стін, наче промовляли: «Дивися, дівчино, дивися, наша онуко, це він своєю святотатною рукою порізав зображення наших земних постатей, які вже давно спочивають у могилах!»
Олюнька відчувала, що повік не склепить у цьому опоганеному домі. Здавалося їй, що в темних закутках кімнат ховаються ще примари тих страшних компанійців, що видихають вогонь із ніздрів. Як хутко переходив цей чоловік, котрого вона так кохала, від сваволі до вчинків, від учинків до ще більших злочинів, від рубання портретів до розпусти, до спалювання Упіти та Волмонтович, аж до викрадання її самої з Водоктів. А після цього – до служби в Радзивілла, до зради, обіцянки підняти руку на короля, на батька всієї Речі Посполитої…
Ніч збігала, але сон не приходив до нещасної Олюньки. Всі рани душі відкрилися в ній і пекли болісно. Сором знову палив її щоки, в очах більше не залишилося сліз, але серце охоплювала така невимовна туга, що навіть не могла в цьому бідному серці поміститися…
Туга за чим? За тим, що могло б бути, якби він був іншим, якби при своєму норові, дикості та схильності до свавілля хоча б серце принаймні мав чесне, якби мав хоча б якісь застереження щодо злочинів, якби існувала хоча б якась межа, переступити яку не міг би. А її серце багато могло пробачити…
Помітила муки подруги Ганнуся і здогадалася про їх причину, бо їй ще раніше всю історію старий мечник переповів. Тому, маючи добре серце, підійшла до панни Білевичівни, поклала їй руку на шию та зронила:
– Олюнько! В цьому домі ти аж від болю в’єшся…
Білевичівна спочатку не хотіла нічого казати, лише затряслася всім тілом, як осиновий листочок, але страшний плач розпачу все ж вирвався з її грудей. Конвульсивно вхопивши руку Ганнусі, голівоньку свою світлу сперла на її плече і ридання шарпало нею, як вихор кущем.
Ганнусі довелося довго чекати, перш ніж її подруга заспокоїлася трохи, відтак озвалася тихенько:
– Олюнько, помолімося за нього…
А та обома руками затулила очі.
– Я не… можу!.. – промовила вона через силу.
І за мить, відкинувши гарячково назад волосся, яке вкрило її скроні, заговорила уривчастим голосом:
– Бачиш… я не можу… Ти щаслива!.. Твій чесний Бабинич, славетний… перед Богом… і вітчизною… Ти щаслива! Мені ж не можна навіть молитися… Тут усюди людська кров… згарища! Якби він хоча б батьківщину не зрадив! Якби короля продати не запрагнув!.. Я ж до того йому вже все простила… в Кейданaх… Бо думала… бо кохала його… від щирого серця!.. Але більше не можу… О Боже милосердний! Я не можу!.. Я хотіла б сама померти… І щоб він також!
Ганнуся заперечила:
– За будь-яку душу молитися дозволено, бо милосердний Бог про людей і причини знає таке, чого й самі люди часто не знають.
І дівчина клякнула до молитви, а Олюнька кинулася хрестом на землю і пролежала так аж до ранку.
Наступного дня прогриміла звістка по околиці, що пан мечник Білевич вже на Ляуді. Цю звістку всі, хто живий, виходили вітати. Навіть із навколишніх лісів виходили немічні люди похилого віку і жінки з малими дітьми. Вже два роки не сіяв ніхто і не орав у закутках. Самі ж закутки були частково обгорілі та спустошені. Населення жило в лісах. Чоловіки відповідного віку пішли з паном Володийовським або пристали до різних партій. Лише підлітки стерегли та захищали рештки майна, і захищали їх добре під прикриттям пущ.
Мечника вітали, як рятівника, з радісними сльозами, бо цим простим людям здавалося, що якщо господар прийшов і панночка повертається до давнього гнізда, то вже мусить бути цій війні і поразкам кінець. Тому стали повертатися до закутків і виганяти напівдику худобу з найглибших хащ.
Шведи сиділи, щоправда, неподалік, укріплені шанцями в Поневежі. Але, враховуючи сили мечника й інших місцевих партій, які можна було закликати у разі потреби, на них уже менше зважали.
А пан Томаш навіть задумав вдарити на Поневеж, аби повністю повіт від зайд очистити. Чекав лише, щоб ще більше люду зібралося під його прапор, а особливо, щоб його піхоті доправили рушниці, значне число яких тримали таємно в лісах мисливці Домашевичi. Тим часом роззирався по околиці, проїжджаючи від села до села.
Але сумна то була картина. У Водоктах садиба згоріла і половина села. Мітруни також. Волмонтовичі Бутримів, які свого часу спалив пан Кміциц, відбудувалися після пожежі і за дивним збігом обставин врятувалися. Зате Дрожейкани і Мозґи Домашевичів були спалені вщент. Пацунелі – наполовину, а Морози – цілком. Найгіршої долі зазнали Ґощуни, бо половину населення там винищили, а всі чоловіки – від людей похилого віку до кількох підлітків – мали за наказом полковника Росса руки відрубані.
