– А! Пан Чарнецький! – вигукнув, потираючи руки, мечник. – Той їм дасть перцю! Я чув про нього ще в Україні як про видатного жовніра.

Ганнуся рученьками обтрусила сукню і так собі, немовби про тривіальну річ ішлося, зронила неохоче:

– Ого! То вже по шведах!

Старий пан Томаш не міг втриматися, тому схопив її за маленьку ручку і, зовсім зануривши її у своїх величезних вусах, став цілувати завзято з такими словами:

– Ах, моя красуне! Патока пливе з вуст ваших, як мені Бог милий!.. Не інакше як янгол приїхав до Таурогів!

Ганнуся почала крутити рожевими пальчиками кінчики кіс, стрічками обв’язані, і, стріляючи з-під лоба очима, зауважила:

– Гей, далеко мені до янголів! Але вже і коронні гетьмани взялися шведів лупцювати, й усі війська кварцяні з ними, й усе лицарство, і заснували конфедерацію в Тишовці, і король до неї вступив, видали універсали, і навіть селянство шведів б’є… А наша найсвятіша Діва їх благословляє…

Так вона розповідала, наче птаха щебетала, аж від цього щебетання в мечника серце цілком розтануло, хоча деякі з цих новин були вже йому відомі. Заревів урешті від радощів, як зубр. По обличчю Олюньки також попливли тихі та великі сльози.

Побачивши це, Ганнуся, маючи від природи добре серце, присунулася зараз же до неї й, обійнявши руками за шию, забелькотіла:

– Не плачте, панно… Мені вас так жаль, що не можу на це дивитися.. Чого ж ви плачете?..

Стільки було щирості в її голосі, що недовіра Олюньки розвіялася, як дим, зате розплакалася бідна дівчина ще сердечніше.

– Ви така чарівна… – втішала її Ганнуся, – чого ж плачете?

– Від радощів, – пояснила Олюнька, – але й від смутку, бо ми тут у важкій неволі перебуваємо, невпевнені ні в дні, ні в годині…

– Тобто? У князя Богуслава?

– У цього зрадника! У цього єретика! – вигукнув пан мечник.

На що Ганнуся зауважила:

– Зі мною таке саме трапилося, але я ж не плачу. Не заперечую панові добродію, що князь зрадник та єретик, але він придворний кавалер і стать нашу поважає.

– Бодай би його так само в пеклі поважали! – розпалився мечник. – Панна його ще не знає, бо на вас так не наступав, як на цю дівчину. Архішельма він, а другий – пан Сакович! Дав би Бог, щоб пан гетьман Сапєгa обох знищив!

– Що знищить, то знищить… Князь Богуслав хворий дуже і військо має невелике. Правда, один раз раптово наступив, кілька хоругв розбив, Тикоцин захопив і мене, але не йому мірятися силою з паном Сапєгою. Можете мені повірити, бо я обидва війська могла порівняти… При панові Сапєзі найбільші кавалери перебувають, котрі собі з князем Богуславом скоро дадуть раду.

– Ось бачиш! Чи не казав я тобі? – звернувся мечник до Олюньки.

– Князя Богуслава я знаю здавна, – продовжувала Ганнуся, – бо він обох князів Вишневецьких і подружжя Замойських родич. Приїжджав якось до нас у Лубни, тоді, коли сам князь Ярема на татар у Дике Поле ходив. Тому і тепер мене поважати наказав, бо пам’ятав, як там своєю була і пані княгині найближча. Ось така я була ще маленька! Не те, що тепер!.. Господи, хто б тоді припустив, що з нього зрадник вийде. Але не засмучуйтесь так, милі люди, бо або він уже сюди не повернеться, або ми якось звідси виберемося.

– Ми вже пробували, – зітхнула Олюнька.

– І вам не вдалося?

– А як мало вдатися? – промовив мечник. – Ми поділилися таємницею з одним oфiцером, про котрого думали, що він нам посприяє, а виявилося, що він готовий нам нашкодити, а не допомогти. Найстарший над усіма тут Браун, але в цього навіть сам диявол не проситиме допомоги.

Ганнуся опустила очка.

– Може, мені б вдалося. Потрібно лише, щоб пан Сапєгa сюди прийшов, щоб було в кого сховатися.

– Дай Бoжe якнайшвидше, – зауважив пан Томаш. – Бо й серед його людей багато маємо родичів, знайомих і приятелів… Бa! Там же є і давні товариші з команди великого Яреми – пани Володийовський, Скшетуський і Заглобa.

– Я знаю їх, – підтвердила зі здивуванням Ганнуся. – Але вони не в пана Сапєги. Ех, якби були! А особливо пан Володийовський (бо пан Скшетуський одружений), тоді б мене тут не було. Бо пан Володийовський не дав би себе захопити, як пан Котчиц.

– Великий це кавалер! – закивав мечник.

– Гордість усього війська! – додала Олюнька.

– Заради бога! А вони не полягли, чи ви їх просто не бачили?

– Та ні! – замахала руками Ганнуся. – Поголос пішов би від смерті таких лицарів, а про це ні гу-гу… Ви їх ще не знаєте… Не дадуться вони ніколи… Хіба куля може їх убити, бо жодна людина з ними не впорається, ні з паном Скшетуським, ні з паном Заглобою, ні з паном Міхалoм. Хоч і невисокий пан Міхал, але пригадую, що князь Ярема про нього казав, що якби доля всієї Речі Посполитої залежала б від битви сам на сам, то пана Міхалa на цю роль обрав би. Він навіть Богуна зарубав… О, ні! Пан Міхал завжди дасть собі раду.

Мечник був задоволений, що є про кого побалакати, почав ходити широкими кроками по кімнаті, питаючи:

– Будь ласка, прошу! То ви настільки добре знаєте пана Володийовськогo?

– Та ми разом росли…

– Прошу!.. То, мабуть, і без почуттів не обійшлося?

– Не моя це провина, – зронила Ганнуся, приймаючи скромну поставу. – Але на цю пору пан Міхал уже точно одружився.

– А от і ні.

– Хоч би й одружився… Мені це нецікаво!..

– Дай вам, Господи, щоб зацікавило… Але мене журить те, що ви кажете, що їх у пана гетьманa немає, бо з такими жовнірами легше вікторію здобути.

– Є там один, що їх усіх замінить.

– Хто ж це такий?

– Пан Бабинич із-під Вітебська. Ви про нього щось чули?

– Нічого, і це мені дивно.

Ганнуся взялася переповідати історію свого виїзду зі Замостя й усе, що за порядком відбулося. Пан Бабинич виріс в її оповіданні до такого великого героя, що мечник аж голову ламав, хто ж це такий.

– Tа я всю Литву знаю, – торочив він. – Є там, щоправда, доми, які подібно називаються, такі як Бабонаубки, Бабіли, Бабиновські, Бабинські та Бабські, але про Бабиничів не чув… Вважаю, що це має бути прибране прізвище, бо так багато хто робить із тих, хто в партіях воює, щоб ворог не мстився маєтку та родині. Гм! Бабинич!.. Не простий, мабуть, кавалер, оскільки навіть пана Замойськогo зумів окрутити.

– Ой! Ще й який не простий! Ах! – закотила очка Ганнуся.

До мечника повернувся гарний гумор.

– І з якого ж дива? – спитав, стаючи перед Ганнусею і беручись у боки.

– А пан добродій, може, собі зараз бозна-що уявляє?

– Бoжe збав, нічого я не уявляю!

– А пан Бабинич, як тільки ми із Замостя виїхали, зараз же мені сказав, що його серце хтось інший в оренді тримає… І хоч йому ренту не платить, але орендаря не планує змінювати…

– І ви цьому повірили?

– Ще й як повірила, – оживилася Ганнуся. – Він мусить бути по вуха закоханий, оскільки стільки часу… скоро… довго…

– Ох! Якось довго! – зареготав пан мечник.

– Кажу ж, що скоро, – тупнула ніжкою панночкою. – Бо скоро ми про нього ще почуємо…

– Дав би Бог!

– І скажу вам, чому… Ось: як тільки пан Бабинич про князя Богуслава згадував, то аж йому обличчя блідло, а зубами так скреготів, як дверима.

– То вже буде наш приятель!… – втішився пан мечник.

– Ще б пак!.. І до нього ми б утекли, тільки б показався!

– Як тільки звідси вирвуся, то матиму власну партію, і ви побачите, що мені також війна не в новину і що ця стара рука ще на щось здатна.

– То йдіть, пане, під команду пана Бабиничa.

– Ви маєте більше бажання піти під його команду…

Довго ще сперечалися жартома таким чином і щораз веселіше, то й Олюнька, забувши про свої смутки, звеселилася дуже, а Ганнуся наприкінці стала пирхати на мечника, як кішка. Бо вона добряче відпочила, адже на останньому нічлігу недалеко від Расейняя виспалася вдосталь, то пішла гостя лише пізно вночі.

– Золото, не дівка! – вимовив після того, як пішла, пан мечник.

– Щире серце… І гадаю, що ми скоро потоваришуємо, – відповіла йому Олюнька.