– А ти мала спочатку якісь упередження.

– Бо вважала, що хтось її наслав. А що я знаю врешті? Всього тут боюся!

– Вона наслана?.. Хіба добрими духами!.. Але вертка, як ласиця… Був би я молодший, не знаю, до чого б дійшло, хоч і зараз ще маю…

Олюнька зареготала і поклала руки на коліна, схилила набік голівоньку, наслідуючи Ганнусю та дивлячись скоса на мечника сказала:

– То що, дядечку?! Тітку мені хочете з цього борошна випекти?

– Тихо будь! Ну! – зашарівся мечник.

Але усміхнувся і став п’ятірнею вуса вгору підкручувати. А за хвилину додав:

– Навіть таку, як ти, змогла розворушити. І я впевнений, що між вами щира дружба запанує.

Пан Томаш не помилився, бо вже через короткий час зав’язалася дружба між дівчатами дуже жива і міцніла щораз більше. Можливо, саме тому, що обидві були повною одна одній протилежністю. Одна мала повагу в душі, глибину почуттів, незламну волю та розум. А друга, при всій своїй добросердності та чистоті думок, була живчиком. Одна своїм мирним обличчям, світлими косами, невимовним спокоєм і чарівністю стрункої постави на стародавню Психею була схожа. Друга, справжня брюнетка, нагадувала скоріше чаклунку, яка ночами на вертепи людей виводить і над боязкістю їхньою насміхається. Офіцери-залишенці в Таурогах, котрі на обох щодня задивлялися, мали жадання цілувати Білевичівнy в ноги, а Ганнусю у вуста.

Кетлінґ, котрий мав душу шотландського горянина, отже, меланхолії повну, шанував та обожнював Олюньку, але з першого ж погляду не злюбив Ганнусі, котра зрештою відплачувала йому взаємністю, компенсуючи свої втрати на Браунi й усіх інших, не виключаючи й самого пана мечника расейняйського.

Олюнька за короткий час здобула великий вплив на свою приятельку, котра цілком щиро розмовляла з паном Томашем:

– Вона двома словами більше скаже, ніж я за весь день набалакую.

Від однієї лише вади не могла серйозна панночка вилікувати свою пустотливу приятельку – від кокетства. Бо як тільки Ганнуся почує дзенькіт острогів у коридорі, відразу ж удає, що щось забула, що хоче переконатися, чи немає новин про пана Сапєгу, вискакує в коридор, летить вихором і, зустрівши офіцера, викрикує:

– Ах! Як ви мене налякали!

Після цього зав’язувалася розмова, що перепліталася теребінням фартушка, поглядами з-під лоба і різноманітними іншими манірностями, за допомогою яких навіть найтвердіше чоловіче серце розм’якне.

І так ганила Олюнька її за це баламутство, що Ганнуся вже через кілька днів знайомства зізналася їй у почуттях до пана Бабиничa. Не раз між собою про це розмовляли.

– Інші, як жебраки, випрошували, – згадувала Ганнуся. – А той змій волів на своїх татарів, а не на мене дивитися, а говорив не інакше, як наказував: «Панно, вийдіть! Панно, їсти! Панно, пити!» Мав би бути грубіяном, але не був. Не мав бути турботливим, але був! У Красному Ставі я й сказала собі: «Не дивишся на мене, тоді стережись!» А вже в Лончній мене саму так розібрало, що страх. Тут скажу тобі, йому лише в ці сірі очі зазирала, а коли сміявся, то вже і мене радість брала, ніби якоюсь рабинею була…

Олюнька звісила голову, бо і їй сірі очі прийшли на пам’ять. І той би так само говорив, і йому команда вічно була на вустах, серйозність на обличчі, лише совісті не мав і Божого страху.

А Ганнуся, слідуючи за власною думкою, правила далі:

– Коли з буздиганом на коні по полю гасав, то думала, що орел або гетьман якийсь. Татари його гірше, ніж вогню, боялися. Куди б приїхав, послух мав бути, а як битва траплялася, то кровожерливість із нього, як вогнем, била. Багато я гідних кавалерів у Любліні бачила, але такого, щоб на мене страх наганяв, ніколи.

– Якщо тобі його Господь Бог призначив, то його одержиш, але щоб тебе не покохав, повірити не можу…

– Кохати то він мене кохав… Трішечки… Але ту іншу – більше. Сам мені неодноразово казав: «Щастя ваше, панно, що ні забути, ні розлюбити не можу, бо інакше краще б вовкові козу доручити, ніж мені таку дівчину».

– А що ти йому на це?

– Я казала йому так: «Звідки ж ви знаєте, чи відповіла б я взаємністю?» А він відповідав: «Я б і не питав!» І роби, що хочеш із таким!.. Дурна та, котра його не покохала, і вона льодинку мусить мати замість серця. Я питала його, як її звати, але він не захотів повідомити. «Краще, – казав, – цього не чіпати, бо це болячка. А друга болячка, – казав, – це Радзивілли… зрадники!» І зараз же таке страшне обличчя робив, що я воліла б у мишачу нірку сховатися. Просто боялася його!.. Але що там! Не для мене він, не для мене!

– Проси за нього святого Миколая. Я знаю від тітки, що він найкращий у таких справах помічник. Зваж лишень, аби його не образити, інших баламутячи.

– Ніколи більше не буду, лише стільки! Дрібку!

Тут Ганнуся показувала на пальчику, скільки собі дозволить, і малу собі визначала порцію, найбільше на півнігтя, щоб святого Миколая не образити.

– Не через якусь примху це роблю, – звірялася дівчина панові мечнику, котрий також її баламутство до серця взяв. – Але мушу, бо якщо нам ці офіцери не допоможуть, то ніколи звідси не виберемося.

– Бa! Браун цього ніколи не допустить.

– Браун закоханий! – відповіла вона тоненьким голосочком, опускаючи очі.

– А Фітц-Ґреґорі?

– Закоханий! – голосочок став ще тоншим.

– А Оттенхаґен?

– Закоханий!

– А фон Ірхен?

– Закоханий!

– Хай вас ліс огорне!.. То я бачу, що лише з Кетлінґом ви не впоралися…

– Не терплю його! Але хтось інший дасть собі з ним раду. Зрештою, обійдеться і без його дозволу.

– То ви думаєте, що якщо ми захочемо втікати, вони нам не перешкодять?

– Вони підуть із нами!.. – зронилa, витягаючи голівку і мружачись, Ганнуся.

– Заради бога! То чому ж ми досі тут сидимо? Я вже сьогодні хотів би бути далеко!

Але на нараді, яка після цього відбулася, вирішили, що все ж потрібно зачекати, поки доля Богуслава не вирішиться і поки пан підскарбій або пан Сапєгa не підійдуть до околиць Жемайтії. Інакше їм загрожувала небезпека навіть від своїх. Товариство ж чужоземних офіцерів не лише не слугувало захистом, а й навіть збільшувало цю небезпеку, бо люд був так страшенно на чужинців лютий, що кожного, хто польський одяг не носив, мордував без милосердя. Навіть польські сановники, носячи чужі одежі, не кажучи вже про австрійських і французьких дипломатів, не могли подорожувати інакше, ніж під прикриттям потужних військових підрозділів.

– Можете мені повірити, бо я проїхала всю країну, – розповідала Ганнуся. – У першому-ліпшому селі, в першому-ліпшому лісі грабіжники нас знищать ще до того, як спитають, хто ми такі. Не можна інакше утікати, лише до війська.

– Бa, я матиму власну партію.

– Поки ви її зберете, перш ніж до знайомого села доїдете, вам в’язи скрутять.

– Звістки про князя Богуслава повинні вже скоро надійти.

– Панові Браунoвi я звеліла, щоб зараз же мені про все доповідав.

Браун, однак, уже довгий час нічого не повідомляв. Натомість Кетлінґ знову став навідувати Олюньку. Бо вона першою, здибавши його якогось дня, простягнула йому руку. Молодий офіцер погано віщував про цю глуху тишу. Бо вважав, що князь, з огляду на електора та шведів, не замовчав би навіть про найменший успіх і, мабуть, його перебільшив би, ніж мовчанням значення реальних перемог послаблювати.

– Не думаю, щоб його розбили вщент, – задумався молодий офіцер, – але він точно перебуває у скруті, вихід із якої знайти важко.

– Всі звістки доходять сюди так пізно, – поскаржилась Олюнька. – Найкращий цьому доказ – Ченстохова, подробиці про дивовижний захист якої ми дізналися лише від панни Борзобагатої.

– Я, пані, знав про все раніше, але, не розуміючи як чужоземець святості цього місця для поляків, навіть не згадував вам про це. Бо ж у будь-якій великій війні завжди знайдеться невеличкий замок, що на якийсь час захиститься і кілька штурмів відіб’є, таке часто буває, і зазвичай не приділяється цьому якоїсь ваги.

– А це була б для мене наймиліша новина.