– Бачу тепер, що погано вчинив, бо як тепер чую, після тієї оборони багато що змінилося, з чого роблю висновок, що це важлива річ, яка на перебіг усієї війни вплинути може. Однак, повернімося до підляської експедиції князя, бо це інша річ. Ченстоховa далеко, а Підляшшя ближче. Коли князеві спочатку велося, то пам’ятаєте, панно, як швидко приходили новини… Повірте, панно: я хоч іще молодий, але з чотирнадцятого року життя жовніром, і досвід мені підказує, що та тиша не вийде на добро.
– Мабуть, саме на добро, – заперечила панночка.
Кетлінґ погодився:
– Хай буде так!.. Через півроку закінчується моя служба!.. Через півроку розривається моя присяга!..
Через кілька днів після цієї розмови новини нарешті прийшли.
Привіз їх пан Бєс герба Корінь, котрого поза очі Богуслав називав Корнутом51. Був це польський шляхтич, але повністю зіноземлений, бо чи не з підліткових років у закордонних військах служив, польську мову майже забув, принаймні розмовляв, як німець. Душу мав також чужоземну, тому дуже до особи князя був прив’язаний. Їхав він із важливою місією до Крулевця, а в Таурогах зупинився лише для перепочинку.
Браун із Кетлінґом привели його зараз же до Олюньки та Ганнусі, котрі тепер мешкали і навіть спали разом.
Браун виструнчився перед Ганнусею, після чого звернувся до пана Бєса:
– Це родичка пана Замойськогo, старости калуського, отже, і пана князя, з котрою він наказав поводитися достойно, і котра бажає новини з вуст реального свідка почути.
Пан Бєс, своєю чергою, виструнчився, як по службі, і чекав запитань.
Ганнуся не заперечувала своєї спорідненості з Богуславом, бо забавляла її військова честь, тому вказала рукою панові Бєсу, щоб той сів, а коли зробив це, спитала:
– Де тепер князь перебуває?
– Князь відступає на Сокілку, дай йому Боже щастя! – відповів офіцер.
– Кажіть, пане, всю правду, як йому ведеться?
– Скажу щиру правду, – сказав офіцер, – і нічого не затаю, вважаючи, що ваша гідність знайде в душі своїй фундамент для вислуховування новин не надто приємних.
– Знайду! – підтвердила Ганнуся, стукаючи під сукнею підбором до підбора, задоволена, що її назвали «її гідністю» і що новини «не надто приємні».
– Спочатку все нам ішло добре, – продовжував пан Бєс. – Ми знищили дорогою кілька зграй бунтівників, розбили пана Кшиштофа Сапєгу і вирізали дві кавалерійські хоругви, а також добрий реґімент піхоти, нікого не жаліючи… Після чого розбили пана Гороткевичa, що він сам заледве втік, а дехто каже, що й убитий… Відтак ми зайняли руїни Тикоцина…
– Це все ми й так знаємо, розказуйте мерщій неприємні новини! – обірвала його Ганнуся.
– Прошу лишень, панно, вислухати їх спокійно. Ми дійшли аж до Дрогичинa і там раптом усе змінилося… Ми вважали, що пан Сапєгa ще далеко, а тим часом два наші роз’їзди наче крізь землю провалилися. Не повернувся жоден свідок поразки. Несподівано виявилося, що якесь військо йде попереду нас. Ми від цього зовсім отетеріли. Пан князь став уже думати, що всі попередні свідчення були фальшиві і що пан Сапєгa не лише наступив, а й дорогу відрізав. Ми стали відступати, аби змусити ворога таким робом до генеральної битви, якої так прагнув князь… Але ворог не давав поля, лише безперервно нападав і нападав. Пішли знову роз’їзди і повернулися пошарпані. З того часу стало нам все з рук валитися, не мали ми спокою ні вдень, ні вночі. Дороги нам псували, греблі розвалювали, провіант перехоплювали. Поширилися чутки, що це сам пан Чарнецький нас гнобить. Жовнір не їв, не спав, духом упав. У самому таборі гинули люди, наче їх земля пожирала. У Білостоці ворог знову захопив цілий роз’їзд, обоз, княжі карети та гармати. Ніколи нічого схожого я не бачив. Не бачено також такого і в попередніх війнах. Князь упав у депресію. Хотів однієї генеральної битви, а мусив щодня битися в десятьох менших… і програвати. Безлад насувався. А що можу розказати про наші спантеличення та страх, коли дізналися, що сам пан Сапєгa ще не підійшов, а це лише потужний роз’їзд пробрався до нас і тих невимовних прикрощів нам завдав?.. У цьому загоні були татари…
Дальшу розповідь офіцера припинив писк Ганнусі, котра, кинувшись раптом Олюньці на шию, закричала:
– Пан Бабинич!
Офіцер здивувався, почувши це прізвище, але вирішив, що це переляк і ненависть видобули гідній панночці з грудей цей вигук, тому, помовчавши, зауважив:
– Кому Бог дав велич, тому дав і чимало важких часів для терпіння. Тому спробуйте, панно, заспокоїтись! Саме таке ім’я того пекельника, котрий долю всієї експедиції змінив і незліченних ще шкод став причиною. Прізвище його, яке ваша гідність із такою дивовижною швидкістю вгадала, повторюють тепер усі вуста з жахом в нестямі в нашому таборі…
– Того пана Бабиничa я бачила в Замості, – мерщій виправилася Ганнуся. – І якби ж я знала…
Тут вона замовкла, і тому ніхто не дізнався, що у такому разі сталося б…
Офіцер знову помовчав і правив далі:
– Прийшла відлига і тепло, всупереч, можна сказати, природному порядку, бо ми мали повідомлення, що на півдні Речі Посполитої зима ще тримається сувора, а ми натомість чалапали у весняній бовтанці, яка нашу важку кавалерію до землі прикувала. А він, маючи лише легку кінноту, тим більше наїжджав. Щокроку ми втрачали підводи та гармати, так що наприкінці без обозу йти довелося. Навколишні мешканці в сліпій ненависті своїй явно сприяли нападникам… Буде, що Господь Бог захоче, але в стані відчаю я залишив весь табір і самого пана князя, котрого на додачу злостива пропасниця не полишає і на цілі дні сил позбавляє. Генеральна битва відбудеться вже незабаром, але як обернеться, лише Бог знає… І покерує… Дива потрібно сподіватися.
– А де ви покинули князя?
– За день дороги від Сокілки. Князь має намір окопатися в Суховолі або в тамтешньому Янoвi, щоб битву прийняти. А пан Сапєгa був за два дні дороги. Коли я від’їжджав, ми мали перепочинок, бо від спійманого язика дізналися, що пан Бабинич поїхав до головного табору, а без нього татари не насмілювалися наступати, концентруючись на шарпанні роз’їздів. Князь, котрий як незрівнянний полководець, всі надії на генеральну битву покладає, але це коли здоровий, а коли його лихоманка вхопить, мусить інакше думати, найкращим доказом чого є те, що мене послав до Пруссії.
– А з якою метою ви туди їдете?
– Або князь битву виграє, або програє. Якщо програє, вся Пруссія електора залишиться без захисту і може так трапитись, що пан Сапєгa перейде кордон, аби електора на бік польського короля схилити… Тому (кажу це, бо тут таємниці немає жодної) й прямую застерегти, щоб якийсь захист тим провінціям вигадали, бо непрошені гості можуть у занадто численній компанії прийти. Електора це справа і шведів, із якими пан князь перебуває в союзі і від яких також має право порятунку виглядати.
Офіцер закінчив.
Ганнуся закидала його ще безліччю запитань, із труднощами дотримуючись відповідної позиції, зате коли вийшов, дала собі нарешті волю, стала руками по накидці ляскати, на закаблуках, як дзиґа, вертітися, Олюньку в очі цілувати, а пана мечника за відкидні рукави тягати і закликати:
– А що? А що я казала? Хто зганьбив князя Богуслава? Може, пан Сапєгa?… Дулю, пан Сапєгa! Хто шведів так само гноїть? Хто зрадників викорінює? Хто найкращий кавалер і найбільший лицар? Пан Анджей! Пан Анджей!
– Який пан Анджей?.. – раптово зблідла Олюнька.
– Хіба я не казала, що його Анджей звати? Він сам мені це сказав. Пан Бабинич! Пан Бабинич! Хай живе пан Бабинич!.. Навіть пан Володийовський краще не зумів би!.. Що з тобою, Олюнько?
Білевичівнa аж затрусилася, наче прагнучи скинути з себе тягар важких спогадів.
– Нічого! Я думала, що це ім’я лише зрадники носять. Бо був один такий, хто короля вихвалявся живого або мертвого шведам або князеві Богуславoвi продати, і його ім’я також було… Анджей.
– Хай його Бог судить! – вигукнув мечник. – Що нам зрадників проти ночі згадувати. Радіймо краще, бо є причина!
