Дізнався також від них, що особливо електор був добряче нажаханий і про власну шкуру щораз більше задумувався, бо більшість війська його під Варшавою полягло. На решту кинулися хвороби такі страшні, що гірше за битви його винищували. Тим часом великополяки, прагнучи за Устя й усі кривди поквитатися, навалилися на саме Бранденбурзьке маркграфство, палили, різали, воду та землю лише залишаючи. За словами офіцерів, наближалася година, коли електор покине шведів і з сильнішим об’єднається.

«Отже, треба йому допекти, – подумав пан Анджей, – аби швидше це зробив».

Тож, маючи коней вже відпочилих, а також заповнені вакансії, знову перейшов через Доспаду і, як дух помсти, знищувати німецькі поселення кинувся.

Різні «партії» наслідували його приклад. Застав полковник опір уже слабший, тому вже зовсім розпоясався. Новини приходили щораз радісніші, такі оптимістичні, що й вірити в них було важко.

Ось, наприклад, подейкували, що Карл-Ґустав, котрий після варшавської битви аж до Радома просунувся, відступає тепер стрімголов до Королівської Пруссії. Що сталося? Чому відступає? На це не було якийсь час жодної відповіді, аж знову прогриміло по Речі Посполитій прізвище пана Чарнецькогo. Розбив під Липцем, розбив під Стшемешном, під самою Равою вирізав до ноги ар’єргард Карлa, що втікав. Після цього, дізнавшись, що дві тисячі рейтарів повертаються з Кракова, напав на них зустрічним боєм і жодного вісника поразки живцем не відпустив. Полковник Форґель, брат генерала, четверо інших полковників, троє майорів, тринадцятеро ротмістрів і двадцять три поручники потрапили в полон. Інші подавали вдвічі більше число, декотрі твердили навіть у піднесенні, що під Варшавою не поразку, а перемогу здобув Ян-Казимир, і що його похід углиб країни був лише фортелем для одурення ворога.

Навіть пан Кміциц став так думати, бо з юних років жовніром будучи, розумівся на війні, і ніколи не чув про таку перемогу, після якої переможцям гірше велося, ніж переможеним. А шведам, либонь, таки було гірше, і саме після варшавської битви.

Панові Анджею пригадалися тоді слова пана Заглоби, коли той під час останньої зустрічі казав, що вікторія не допоможе ніяк шведській справі, а один загальний програш може їх згубити.

«Голова в нього, як у канцлера, – подумав пан Кміциц, – що наче в книзі майбуття читати вміє».

Тут пригадалися йому й інші пророцтва пана Заглоби, як він, Кміциц, наразі Бабинич, до Таурогів дійде, Олюньку свою знайде, порозуміється, одружиться і потомство з нею на хвалу країни наплодить. Коли собі це згадав, вогонь пробіг його жилами. Вже навіть хвилини втрачати не хотів, вирішив різню і пруссаків на якийсь час покинути і до Таурогів летіти.

Але тут на Святвечір прибув до нього один ляуданський шляхтич із хоругви пана Володийовськогo з листом від субтильного лицаря.

Пан Анджей власним очам вірити не хотів і якийсь час навіть підозрював шляхтича, що його якийсь прусський або шведський комендант навмисно підіслав, аби його разом із загоном татар у засідку привести. Чого б це мав пан Ґосєвський ще раз до Пруссії тягнути? Неможливо було в це повірити. Але рука була пана Володийовськогo, герб пана Володийовськогo, та й шляхтича собі пан Анджей пригадав. Тому розпитувати його почав, де пан Ґосєвський перебуває і куди йти задумує?

Шляхтич був трохи пришелепуватий. Не йому знати, куди пан гетьман хоче йти. Знає лишень, що пан гетьман із тією литовсько-татарською дивізією перебуває за два дні дороги, а при ньому є й ляуданськa хоругва. Позичив її собі на якийсь час пан Чарнецький, але вже давно відіслав, то тепер ідуть туди, куди пан польний гетьман веде.

– Розповідали, – торочив шляхтич, – що до Пруссії підемо, і жовніри зраділи дуже. Але врешті наша справа слухати та битися.

Пан Кміциц, вислухавши реляцію, довго не роздумував, завернув загін татар і пішов великим походом до пана гетьмана, а через два дні, вже пізно вночі, опинився в обіймах пана Володийовського, котрий гаряче зустрів його і зараз же вигукнув:

– Граф Вальдек і князь Богуслав засіли в Простках, шанці насипають, щоб укріпленим табором підстрахуватися. Підемо на них.

– Сьогодні? – зрадів Кміциц.

– Завтра вдосвіта, тобто через дві чи три години.

Тут вони знову обійнялися.

– Так мені щось підказує, що його Господь Бог видасть у руки наші! – зронив зворушений пан Анджей.

– І я так думаю.

– Я присягнув собі до смерті цього дня постити, в який його зустріну.

– Боже заступництво не завадить, – погодився пан Міхал. – Я також не буду заздрити, якщо вам ця доля випаде, бо ваша кривда більша.

– Пане Міхале! Чеснішого за вас кавалера я не зустрічав!

– Дайте ж на вас, Єндрею, подивитися. Почорніли ви від вітру повністю, aлe відзначилися. З великим захопленням дивилася вся дивізія на вашу роботу. Нічого, лише пожарища і трупи. Природжений ви жовнір. Навіть самому панові Заглобi, якби він був тут, важко було б щось краще вигадати.

– Заради бога! А де ж пан Заглобa?

– При панові Сапєзі залишився, бо аж спух від ридань і з відчаю за Рохом Ковальським…

– То пан Ковальський загинув?

Пан Володийовський стиснув губи.

– І знаєте, хто його вбив?

– Звідки ж мені знати?.. Скажіть!

– Князь Богуслав.

Пан Кміциц зірвався з місця, немовби шилом вколотий, і став із шипінням втягувати в себе повітря, відтак заскреготів страшно зубами і, кинувшись на лавку, обхопив мовчки голову руками.

Пан Володийовський ляснув у долоні і наказав помічникові трунки принести, після чого сів навпроти пана Анджея, наповнив келихи і почав розмову:

– Рох Ковальський такою мужньою смертю загинув, що не дай боже жодному з нас гіршу. Досить сказати, що йому сам Карл після бою похорон влаштував і цілий реґімент гвардії салютувати над його труною поставив.

– Якби не від цієї руки, не від цієї пекельної руки! – бідкався пан Кміциц.

– Більше того, від особистої руки Богуслава. Я знаю це від очевидців, котрі власними очима цю трагедію бачили.

– То вас там не було?

– У битві місця не вибирають, лише стоять, де накажуть. Якби я там був, то або мене тут зараз не було б, або Богуслав не насипав би шанці в Простках.

– Розкажіть, як усе сталося. Злості тільки прибуде.

Пан Володийовський випив, обтер свої пшеничні вуса і правив далі:

– Вам, мабуть, не бракувало реляцій про варшавську битву, бо всі про неї розповідають. Тому не буду про неї занадто довго просторікувати. Наш милостивий король… дай йому Бoжe здоров’я і довгих років життя, бо під іншим монархом згинула б наша вітчизна в злиднях… виявився знаменитим полководцем. Якби був послух вождеві, якби ми були його гідні, хроніки записали б нову польську вікторію під Варшавою, рівну Грюнвальдській і під Берестечком. Коротко кажучи, першого дня ми били шведів. Другого почала фортуна то на той, то на інший бік терезів схилятися. Але ми все одно були горою. Тоді пішли в атаку литовські гусари, в яких і Рох служив під командуванням князя Полубинського, видатного воїна. Я бачив їх, коли йшли, як вас зараз бачу, бо я стояв із ляуданцями на височині біля шанців. Було їх тисяча двісті людей і коней, яких світ не бачив. Йшли за півстаї повз нас, і скажу я вам, земля двигтіла під ними. Ми побачили бранденбурзьку піхоту, яка хутко втикала списи в землю, щоб першу атаку зупинити. Інші били з мушкетів, аж дим затулив їх повністю. Глип: а гусари вже розчинилися на конях. Господи, що за стрімкість! Потрапили в дим і… зникли! Мої жовніри ану лементувати: «Розіб’ють! Розіб’ють!» Впродовж хвилини не було нічого видно. Аж загриміло щось і гуркіт вчинився, немовби в тисячі кузнях ковалі молотами вдарили. Аж гульк: Ісусе, Маріє! Eлекторці покотом уже лежать, як жито, через яке буря пройшлася, а наші вже ген за ними! Лише прапори мерехтять! Йдуть на шведів! Вдарили на рейтарів. Рейтари лягли! Вдарили на другий реґімент – пустка! А тут гуркіт, гармати гримлять… Побачили їх, аж коли вітер дим розвіяв. Зім’яли шведську піхоту. Всі втікають, все валиться, відступають, а вони йдуть, немов вулицею… Майже вже всю армію пройшли!.. Зіткнулися з полком кінної гвардії, поміж якої Карл стоїть… І гвардію, наче вихор розвіяв!..