Та не лише жорстокі почуття він у серці плекав, бо, крім побожності, оживляло його ще й зворушення, пов’язані пам’яттю з давніми роками. Часто пригадувалися ті часи, в яких Хованськогo з такою великою славою шарпав, і давні компанійці ставали, як живі, перед його очима: Кокосінський, велетень Кульвець-Гіпокентавр, рябий Раницький із сенаторською кров’ю у жилах, Углік, котрий грає на чекані, Рекуць, на котрому людська кров не тяжіла, і Зенд, котрий птаство й усілякого звіра вправно наслідував.
– Всі вони, крім хіба одного Рекуця, в пеклі смажаться. Але от! Якби досі були живі, то в крові б викупалися, гріха на душу не беручи і з користю для Речі Посполитої!..
Тут зітхав пан Анджей від думки, якою згубною річчю є сваволя, оскільки вже на початку молодого шляху до прекрасних вчинків навіки-віків дорогу зачиняє.
Але найбільше зітхав за Олюнькою. І чим глибше заходив у Прусські землі, тим запекліше палили його рани сердечні, немовби ті пожежі, які розпалював, і до давнього кохання вогню додавали. Тож майже щодня промовляв у своєму серці до дівчини:
«Голубко наймиліша, може, про мене ти й забула, а якщо й згадуєш, то лише відраза тобі серце заливає, але я, далеко чи близько, уночі і вдень, в роботі для добра батьківщини, про тебе безперервно думаю і душа летить до тебе через бори та води, як утомлений птах, щоб лише до ніг твоїх упасти. Речі Посполитій і тобі одній я віддав би всю кров свою, але гірко мені, якщо в серці на віки вигнанцем мене ти оголосиш!»
Так міркуючи, йшов щораз далі на північ прикордонною смугою, палив і різав, нікого не жалів. Туга душила його жорстока. Хотів би вже завтра бути в Таурогах, а тим часом дорога була ще така далека і така важка, що врешті стали бити в усі дзвони в усій провінції Прусській.
Хто живий, брався за зброю, щоб вчинити опір страшним нападникам. Приводили залоги навіть із дуже віддалених міст, формували полки навіть із міських підлітків, і незабаром всюди могло стати двадцять селян проти одного татарина.
Кміциц навалювався на ті команди, як блискавка, громив, розпорошував, вішав, викручувався, ховався і знову вигулькував на хвилі вогню, однак не міг уже йти настільки блискавично, як раніше. Не раз доводилося татарським способом нападати і таїтися цілими тижнями в гущавині або очереті над берегами озер. Населення накидалося щораз густіше, немов на вовка, а той також кусав, як вовк, що одним ударом іклів смерть завдає, і не лише захищався, а й зухвалої війни не занехаяв.
Мав багато роботи, часом, незважаючи на погоню, так довго не йшов із якоїсь околиці, поки її мечем і вогнем на кілька миль навколо не винищив. Прізвище його дісталося, хтозна-яким робом, до людських вуст і гриміло, вкрите жахом і розпачем, аж до берегів Балтики.
Міг, щоправда, пан Бабинич знову перейти кордон Речі Посполитої і повз шведські команди поспішити до Таурогів, але не хотів цього зробити, бо прагнув не собі лишень, а й усій Речі Посполитій послужити.
Тим часом надійшли звістки, які місцевим мешканцям додали сил для захисту та помсти, а серце пана Бабиничa наповнили неспокоєм. Прогуділо про велику битву під Варшавою, яку польський король начебто програв. «Карл-Ґустав та електор розбили всі війська Казимирові, – повторювали в Пруссії радісно. – Варшаву знову взяли! Найбільша це в усій війні вікторія і тепер буде вже кінець Речі Посполитій!»
Усі люди, котрих схоплювали і клали на вогонь для допиту татари, повторювали те саме. Були і перебільшені чутки, як зазвичай в непевні часи війни. Згідно з цими чутками війська були повністю розбиті, гетьмани загинули, а Ян-Казимир потрапив у полон.
Отже, все скінчилося? То вся повстала і звитяжна Річ Посполита була лише порожнім маревом? Стільки могутності, стільки війська, стільки видатних людей і знаменитих воїнів: гетьмани, король, пан Чарнецький зі своєю непереможною дивізією, пан коронний маршалок, інші вельможі зі своїми почтами, все пропало, все, як дим, розвіялося? І немає вже інших захисників цієї країни нещасної, крім обширних повстанських партій, які, мабуть, від звістки про поразку, як туман, розвіються?!
Пан Кміциц волосся з чуприни рвав і руки заламував, хапав вогку землю жменями і до розпашілої голови притуляв.
– Поляжу й я! – казав молодик собі. – Але спершу ця земля кров’ю стече!
І став воювати, як шаленець. Не ховався більше, не крився по лісах та очеретах, смерті шукав, кидався, як біснуватий, на сили, втричі більші, і розбивав їх у пух і прах шаблями та копитами. У татарах його померли всі рештки людських почуттів. Вони перетворилися на зграю диких тварин. Хижий, але не дуже придатний до боротьби у відкритому полі люд, не втративши нічого зі своїх здібностей до засідок і підступу, через безперервне вправляння, через постійну боротьбу такий здобули досвід, що навіть найкращій у світі кінноті міг груди в груди втримати поле і розбити каре навіть далекарлійської шведської гвардії. У сутичках з озброєними масами пруссаків сотня цих татар розбивала з легкістю двісті і триста дужих, озброєних мушкетами та списами бійців.
Пан Анджей відучив їх перевантажуватися здобиччю, брали лише гроші, і то саме золото, яке зашивали в кульбаки. Тому, коли хтось поліг, інші запекло билися за його коня та сідло. Багатіючи таким робом, не втратили нічого зі своєї майже надлюдської летючості. Второпавши, що під командуванням ніякого іншого у світі вождя не жнивували б так рясно, прив’язалися до пана Бабиничa, як гончаки до мисливця, і зі справжньою магометанською чесністю передавали після битви у руки Сороки та Кемличів левову частку здобичі, яка призначалася для bagadyr-а.
– Алла! – промовляв Акбах-Улан. – Мало їх Бахчисарай побачить, але ті, котрі повернуться, мурзами всі стануть.
Пан Бабинич, котрий уже давно навчився з війни годуватися, зібрав великі багатства. Натомість смерті, якої більше, ніж золота, шукав, не знайшов.
Сплив знову місяць у бійках і протистояннях, міра яких переважала людські можливості. Бахматам, ячменем і прусською пшеницею відгодованих, потрібно було дати хоч кілька днів відпочинку. Тому молодий полковник, бажаючи також звістки отримати та прогалини в людях новими добровольцями затулити, відступив біля Доспади в межі Речі Посполитої.
Звістки незабаром прийшли, причому такі радісні, що пан Кміциц мало з глузду не з’їхав. Виявилося правдою, що наскільки відважний, настільки невдатний Ян-Казимир програв велику триденну битву під Варшавою, але з якої причини?
Значна частина посполитого рушення розійшлася раніше по домівках, а та, що залишилася, не билася вже так запекло, як тоді, коли штурмували Варшаву і третього дня битви стався переполох. Натомість упродовж двох перших днів перемога таки схилялася на польський бік. Регулярне військо вже не в партизанській роз’їзній війні, а у великій битві з найкращим в Європі вишколеним жовніром проявили таке вміння та витривалість, що навіть шведських і бранденбурзьких генералів подив охопив.
Король Ян-Казимир безсмертну славу здобув. Подейкували, що виявився рівним Карлoвi-Ґуставу вождем і що якби всі його накази виконані були, ворог би втратив ініціативу в битві і війна закінчилася б.
Пан Анджей отримав усі ці новини з вуст безпосередніх очевидців, бо наштовхнувся на шляхту, яка, служивши в ополченцях, брала в битві участь. Один із них розповів йому про чудовий удар гусарів, під час якого сам Карл, котрий, незважаючи на благання генералів, відступати не хотів, мало не загинув. Усі також підтверджували, що неправда й те, що війська були розбиті або що гетьмани полягли. Навпаки, всі сили, крім посполитого рушення, вціліли та відступили в доброму порядку вглиб країни.
На варшавському мосту, який завалився, впустили лише гармати, але «дух через Віслу перенесли». Все військо присягалося, що під командуванням такого вождя, як Ян-Казимир, поб’ють у наступній битві Карлa-Ґуставa, електора і кого буде треба, бо ця битва – це була лише проба, дещо невдала, але доброго духу на майбутнє повна.
Пан Кміциц ламав голову, звідки ж ті перші звістки могли бути такі страшні. Пояснили йому, що Карл-Ґустав навмисно порозсилав фальшиві новини, бо достоту не дуже знав, що робити. Шведські офіцери, котрих пан Анджей тижнем пізніше відловив, підтвердили цю інформацію.
