Князь Богуслав розумів це, вочевидь, так само добре, як і пан підскарбій, і саме тому не дуже схвалював плани Вальдека. Але був надто марнославний, щоб не поступитися перед звинуваченням у зайвій обережності. Врешті й він не відзначався терплячістю. Можна було майже напевно вважати, що набридне йому сидіння на валах й у відкритій битві слави та перемоги шукатиме. Пан підскарбій мав лише поквапитись, аби кинутися на ворога саме тієї миті, коли той буде шанці залишати.
Такої думки дотримувався і він сам, й інші полковники, такі, як Гассун-бей, котрий ордою командував, і пан Войниллович із королівського штандарту, пан Корсак, полковник петигорський, пани Володийовський, Котвич і Бабинич. Всі зійшлися в одному, що потрібно дальший перепочинок відкласти і проти ночі, тобто за кілька годин, вирушати. Тим часом пан Корсак послав негайно свого хорунжого Беґанськогo, щоб ішов під Простки і військам, які надходили, щогодини повідомляв, що в таборі відбувається. Пани Володийовський і Бабинич забрали до своєї квартири фон Ресселя, щоб про Богуслава щось більше від нього дізнатися.
Ротмістр спочатку дуже перелякався, бо ще лезо пана Кміцица відчував на горлі, але незабаром вино розв’язало йому язика. Ще колись, служивши в Речі Посполитій у чужоземному легіоні, навчився по-польськи, тому міг і на запитання невисокого лицаря, котрий не знав німецької, відповідати.
– Давно служите в князя Богуслава? – спитав пан Міхал.
– Я в надвірному війську князя не служу, – пояснив фон Рессель, – лише в eлeктoрському полку, який під його команду віддали.
– То ви й пана Саковичa не знаєте?
– Пана Саковичa я бачив у Крулевці.
– То він не при князеві?
– Немає його. У Таурогах залишився.
Субтильний лицар зітхнув і вусами поворушив.
– Не маю я щастя, як зазвичай! – промовив він.
– Не засмучуйтесь, пане Міхале, – зауважив пан Бабинич. – Знайдете його, а якщо ні, то я відшукаю.
Після чого звернувся до фон Ресселя:
– Ви старий жовнір, бачили обидва війська, а нашу кавалерію знаєте здавна. Як гадаєте, на чиєму боці буде вікторія?
– Якщо вам поле дадуть за шанцями, то на вашому, але шанців без піхоти і гармат не здобудете, особливо що там усе з голови князя Радзивіллa діється.
– За такого великого маєте його полководця?
– Не лише я, це загальна думка в обох військах. Подейкують також, що під Варшавою serenissimus rex Sueciae54 у всьому слідував його порадам і тому велику битву виграв. Князь як поляк краще знає ваш спосіб воювати і швидше зарадити цьому може. Я сам бачив, як король шведський після третього дня битви перед фронтом військ князя обіймав і цілував. Правда, що йому життям завдячував, бо якби не княжий постріл… Ну! Страшно подумати!.. Лицар при цьому він незрівнянний, із яким ніхто жодною зброєю мірятися не може.
– Гей! – озвався пан Володийовський. – Може, один такий і знайшовся б…
Видихнувши це, вусами грізно заворушив. Фон Рессель глянув на нього і враз почервонів. Якусь мить здавалося, що або кров його заллє, або реготом вибухне. Але врешті він згадав, що перебуває у полоні, тому зараз же опам’ятався.
Пан Кміциц також глянув на нього пильно своїми сталевими очима і промовив, стискаючи трохи губи:
– Завтра все з’ясується…
– А чи здоровий уже Богуслав? – поцікавився пан Володийовський. – Бо його та пропасниця довго трясла й ослабити мала б…
– Здоровий уже, як бик, і ніяких ліків не приймає. Хотів йому медик спочатку давати різні настоянки, але саме після першої ж і трапився відразу напад. Щоправда, не повторювався більше. Князь Богуслав наказав також покидати медиком у простирадлах і це йому допомогло, бо медик сам лихоманку від страху одержав.
– Кидати в простирадлах? – задумався пан Володийовський.
– Я сам бачив, – підтвердив фон Рессель. – Склали два простирадла докупи, всередину поклали медика, після чого четверо кремезних драбантів взяли простирадла за кінчики і коли стали підкидати бідолаху, то, скажу вашим милостям, мало не на десять ліктів вгору підлітав, а вони ледве його упіймати могли і знову вгору. Генерал Ізраель, граф Вальдек і князь за боки хапалися від сміху. Ми, офіцери, також дивилися на те видовище, поки медик не зомлів. А недугу князеві потім, наче хтось рукою відняв.
Хоча пани Володийовський і Бабинич і ненавиділи Богуслава, не могли, однак, також втриматися від сміху, вчувши про цю витівку. Пан Бабинич бив себе по колінах і репетував:
– От, шельма, як собі порадив!
– Потрібно буде панові Заглобi про ці ліки розповісти, – зронив низькорослий лицар.
– Від пропасниці це допомогло, – підтримав фон Рессель. – Але якщо після того князь прагнення крові не пригальмує, то не доживе до поважного віку.
– І я так думаю, – буркнув крізь зуби пан Бабинич. – Такі, як він, довго не живуть.
– Він і в таборі ще собі дає волю? – спитав пан Міхал.
– Як же ж ні? – кивнув фон Рессель. – Сміявся неодноразово граф Вальдек, розповідаючи, що його світлість покоївок зі собою возить… Я й сам двох гладких панночок бачив, про котрих казали мені придворні, що для прасування жабо вони призначені… Але не моя це справа!
Пан Анджей, почувши це, почервонів і зблід, миттю зірвався на рівні ноги й, ухопивши фон Ресселя за плечі, став ним сильно трясти.
– Вони польки чи німкені? Кажіть!
– Точно не польки, – забелькотів переляканий фон Рессель. – Одна прусська шляхтянка, а друга шведська, котра раніше в дружини генерала Ізраеля служила.
Пан Бабинич зиркнув на пана Володийовського і глибоко зітхнув. Невисокий лицар зітхнув також і припинив вусами ворушити.
– Дозвольте мені, ваші милості, піти спочити, – попросив фон Рессель. – Дуже вже я втомився, бо дві милі мене татарин на аркані тягнув.
Пан Кміциц ляснув у долоні за Сорокою і доручив йому військовополоненого, після чого повернувся швидким кроком до пана Володийовськогo.
– Досить уже цього! – промовив він. – Я волію загинути, бажаю сто разів загинути, ніж жити в цій постійній тривозі та невпевненості. Ось і зараз, коли фон Рессель згадав про тих дівуль, мені здалося, що наче хтось обухом у скроню заїхав.
На це пан Володийовський дзенькнув рапірою.
– Час кінчати! – погодився він.
Раптом засурмили біля гетьманської ставки і скоро по всіх литовських хоругвах відгукнулися сурми, а в татарських загонах – свищики. Військо стало збиратися і за годину вже було на марші.
Перш ніж пройшли милю, підбіг посильний від хорунжого Беґанськогo, з хоругви пана Корсака, з повідомленням для гетьманa, що впіймали кількох рейтарів із більшого загону, який із цього боку річки забирав усі підводи і селянських коней. Допитали їх на місці і дізналися, що табір і все військо мало покинути Простки завтра о восьмій годині ранку і що накази вже віддані.
– Хвалімо Бога і поганяймо коней, – сказав на це пан підскарбій. – До вечора не буде вже цього війська!
Відіслали відтак орду стрімголов наперед, щоб якнайскоріше спромоглася опинитися між військом Вальдека і тією піхотою прусською, що поспішає на підмогу. За нею литовські хоругви пішли клусом. Найбільше було серед них легких, тому рухалися так швидко, що майже за ордою встигали.
Пан Кміциц пішов у першій варті ординців і гнав свою ватагу, аж із коней пара йшла. Дорогою припадав до кульбаки, чолом бив об кінську шию і молився від усієї душі:
– Не за мої кривди дай мені, Христe, помститися, але за плюндрування, вітчизні заподіяне! Я грішник, я милості Твоєї не гідний, але змилуйся наді мною, дозволь мені цю єретичну кров пролити, то на хвалу Твою служитиму і бичуватиму себе щотижня цього дня довіку життя мого!
Потім себе Найсвятішій Матінці Божій Ченстоховській, котрій власною кров’ю служив, і покровителю своєму святому ще доручав, а протекцію їхню собі забезпечивши, відчув одразу, що величезна надія вступає в його душу, що надзвичайна сила проймає все його тіло, така сила, перед якою в порох впаде будь-що. Здавалося парубку, що з плечей виростають йому крила. Радість охопила його і вихором летів на чолі татар, аж іскри сипалися з-під копит коня полковника.
