Тисячі диких войовників, схилених на кінські гриви, мчали за ним.

Хвиля гостроверхих ковпаків підстрибувала в такт руху коней, луки розхитувалися на спинах, перед ними тупотіли бахмати, ззаду долітав глухий шум добігаючих литовських хоругв, схожий на шум ріки, що піднялася навесні.

І летіли так поміж розкішної ночі, зоряної, що вкрила дороги та поля, як якась велетенська зграя хижих птахів, які кров учули в далині.

Минали буйні поля, діброви, луги, аж врешті серп місяця зблід і схилився до заходу. Тоді сповільнили коней і стали на останній привал. Були вже не далі, як за пів німецької милі, від Простків.

Татари годували коней із рук ячменем, аби відновити їхні сили перед битвою. Пан Кміциц, пересівши на запасного скакуна-джанета, поїхав далі, щоб на табір ворога оком кинути.

Через півгодини дороги натрапив у лозах над річкою на той петигорський загін, який пан Корсак вислав на розвідку.

– І що? – спитав хорунжого пан Анджей. – Що чувати?

– Не сплять уже і гудуть, як бджоли у вулику, – відповів хорунжий. – Були б уже вирушали, але забракло їм підвод.

– Чи не можна десь поближче табір роздивитися?

– Можна oн із того узгір’я, вкритого кущами. Табір ген там лежить, вниз по річці. Хоче ваша милість поглянути?

– Ведіть туди!

Хорунжий рушив конем і вони виїхали на узвіз. Вже й зоріло небо, і повітря насичувалося золотим світлом, але вздовж річки, на другому, низькому березі, ще лежав сирий туман. Розвідники, криючись у кущах, вдивлялися в той рідіючий туман щораз пильніше.

Врешті-решт за дві стаї оголився в долині квадратний земляний форт, очі пана Кміцицa впилися в нього жадібно, але першої миті він побачив лише туманні обриси наметів і фір, які стояли всередині вздовж валів. Полум’я вогнищ вже не було видно, лише дим розсіювався високими смугами до неба на знак погоди. В міру того, як туман розсіювався більше, міг пан Бабинич за допомогою підзорної труби відрізнити позатикані на валах прапори: блакитні шведські та жовті прусські, потім гурти жовнірів, гармати та коней. Довкола була тиша, яку порушувало лише шелестіння кущів, які ворушив вітер, і веселі вранішні голоси сірого птаства. А з табору долинав приглушений гул.

Либонь, ніхто там уже не спав, мабуть, готувалися до походу, бо в середині окопів панував незвичайний рух. Цілі полки передислоковувалися з місця на місце, деякі виходили до валів. Навколо підвод вчинилася неймовірна метушня. Скочували також гармати з валів.

– Не інакше, як до походу готуються, – зауважив пан Кміциц.

– Всі язики це засвідчили. Хочуть зі своєю піхотою з’єднатися. Не сподіваються також, що пан гетьман на них наступатиме раніше, ніж увечері. А навіть якщо й наступатиме, воліють битву в чистому полі прийняти, ніж ту піхоту під ніж віддати.

– Ще зо дві години їм знадобиться, перш ніж вирушать, а за дві години і пан підскарбій тут буде.

– Хвала Всевишньому! – перехрестився хорунжий.

– Пошліть ще людей, щоб там не паслися занадто довго.

– Як накажете.

– Не посилали якихось роз’їздів на цей берег ріки?

– На цьому боці нікого не було. Посилали, але до своєї піхоти, яка з Eлка надходить.

– Гаразд! – промовив пан Анджей.

І з’їхав із пагорба. Наказавши роз’їзду затаїтися надалі в очереті, сам же подався хутко, скільки кінь міг витримати, назад до хоругви.

Пан Ґосєвський саме на коня сідав, коли пан Бабинич приїхав. Мерщій розповів йому молодий лицар, що бачив, та яка диспозиція в околицях. Гетьман вислухав реляцію з великим задоволенням і без зволікань наказав виступати.

Але цього разу вперед пішла ватага пана Бабинича, за нею литовські: пана Войнилловича, ляуданськa, власна пана гетьманa, три князя Міхалa Радзивіллa, одна пана Корсакa й інші. Орда залишилася за ними, бо на цьому Гассун-бей наполягав, остерігаючись, що його люди першу навалу важкої кавалерії не витримають. Мав він ще й інші причини.

Бо хотів, щоб у момент, як Литва ударить на головне військо, він із татарами міг захопити табір, в якому найбільшої здобичі сподівався. Пан гетьман дозволив, правильно вважаючи, що ординці удару кавалерією могли б і не витримати, а на табір нападуть, як шалені, і паніку розпалити можуть, особливо що прусські коні не призвичаєні до жахливого їхнього завивання.

Через дві години, як і передбачав пан Кміциц, стали вже біля того узвозу, з якого розвідники розглядали ворожі позиції, і який тепер похід усього війська заслоняв. Хорунжий, побачивши вояків, котрі наближаються, прискакав, як блискавка, з повідомленням, що ворог познімав варту з того боку річки, вже вирушив і що кінець хвоста табору саме виходить із шанців.

Почувши це, пан Ґосєвський витягнув булаву зі сакв при кульбаці та заявив:

– Тепер уже вони завернути не зможуть, бо фіри їм дорогу заступили. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Немає вже потреби більше ховатися!

Він кивнув бунчужному, а той бунчук підняв угору та став ним розмахувати на всі боки. На цей знак всі бунчуки захиталися, озвалися сурми та кривулі, заверещали татарські свищики, загуділи литаври і шість тисяч шабель блиснули в повітрі, і шість тисяч горлянок залементувало:

– Ісусе, Маріє!

– Алла-гу-алла!

Після чого хоругва за хоругвою стали виринати ступом з-за узвозу. У таборі Вальдека не сподівалися так швидко гостей, тому й загарячкували. Барабани почали гриміти, не зупиняючись. Полки розверталися фронтом до річки.

Вже навіть неозброєним оком можна було спостерігати генералів і полковників, котрі метушилися між реґіментaми. Всередині з’їжджалися щодуху гармати, щоб їх спрямувати в бік річки. За хвилину між обома військами не залишилося більше як тисяча кроків. Розділяла їх лише розлога оболонь, посеред якої пливла річка.

Ще хвилина, і перша смуга білого диму покотилася з боку пруссаків до поляків. Битва почалася. Пан гетьман сам підскакав до ватаги пана Кміцица.

– Наступайте, пане Бабиничу! Наступайте в ім’я Бoжe! Ось на цю стіну!

І булавою вказав на блискучий полк рейтарів.

– За мною! – скомандував пан Анджей.

І стиснувши коня острогами, поскакав чвалом у бік річки. Перш ніж на постріл із лука відійшли, коні вже розігналися до найбільшої швидкості, притиснувши вуха та витягнувшись, як хорти. Вершники, схилені на шиї, завивали, шмагали щодуху коней, які землі майже не торкалися. З усією ж стрімкістю заскочили в річку, яка їх не зупинила, бо натрапили на широкий брід, дуже плиткий і піщаний. Дісталися іншого берега і посунули лавою далі.

Побачивши це, полк панцерної рейтарiї виступив проти них, спочатку ступом, потім клусом, але більше не пришвидшувався, тільки коли ватага наблизилася на двадцять кроків, пролунала команда feuer55 і тисячі рук, озброєних пістолями, простяглися в бік атакувальників.

Смуга диму пролетіла з одного кінця ряду в інший, потім дві лави вершників і коней вдарилися одна об одну із страшним гуркотом. Коні здибилися в першому ударі. Над головами воїнів замиготіли через усю протяжність лінії шаблі, немовби блискуча змія пронеслася вздовж шеренги. Зловісний скрегіт заліза об шоломи та кіраси чули аж на другому боці річки. Здавалося, що це в кузнях молоти б’ють об сталеву бляху.

Рейтарська лінія вигнулася в одну мить у півмісяць, бо коли центр їхній відступив, зім’ятий першим натиском, фланги, на які менша напруга припала, залишилися на місці. Але й усередині закуті в броню жовніри не дозволили строєві розірватися і розпочалася жахлива січа. З одного боку велетні, закуті в залізо, опиралися всією потугою важких коней, а з другого – сіра тьма татарська напирала інерцією набутого розгону, рубаючи та ріжучи з такою незбагненною швидкістю, яку лише надзвичайна легкість і набута вправність дати можуть. Як гурт дроворубів накидається на ліс високих сосен і чути лишень стукіт сокир, і раз по раз якесь зрубане дерево падає додолу із жахливим тріском, так щомиті котрийсь із рейтарів схиляв блискучу голову та валився під коня. Шаблі Кміцицoвих вояків мерехтіли їм в очах, засліпляли їх, свистіли біля обличчя, очей і рук. Марно дужий жовнір підіймав угору важкий меч. Не встигаючи його опустити, вже відчував холодне вістря, що проникало в тіло, зброя випадала з його руки, а сам він валився із залитим кров’ю обличчям на кінську шию. І як зграя ос нападає в садах на людину, котра хотіла фрукти обтрусити, а тепер без успіху розмахує руками, звивається, ухиляється, комахи ж проникають до обличчя, шиї і кожна встромляє у бідолаху колюче жало, так і той запеклий, у стількох битвах загартований люд пана Анджея кидався, засліплював, різав, кусав, колов, поширював страх і смерть усе наполегливіше, тим самим перевершуючи своїх супротивників. Адже вправний майстер у своєму ремеслі завжди перевершить навіть сильнішого за себе селянина, котрому практики бракує.