– Правду кажете… Сліпий би побачив… Станові шляхетному лише дуже сумно буде, що вільних виборів більше не буде.

– А що важливіше, вибори чи вітчизна?

– Усе одно, шановний князю, це ж базовий фундамент Речі Посполитої… А що ж таке батьківщина, якщо не збірник прав, привілеїв і вольностей, шляхетного стану тих, хто служить?.. Пана собі і під чужим пануванням знайти можна.

Гнів і туга пронеслися блискавкою по обличчю Богуслава. – Карл, – сказав він, – підпише pacta conventa42, як і попередники його підписували, а після його смерті оберемо собі того, кого захочемо. Хоч би й навіть Радзивіллa, котрого Білевичівна народить.

Мечник стояв цілу хвилину, засліплений цією думкою, відтак підняв руку догори і вигукнув із великим запалом:

– Consentior!..43

– І я так думаю, що ви не станете заперечувати, якщо спадковий трон у нашій родині залишиться, – промовив із злостивою посмішкою князь. – Всі ви такі!.. Але це буде пізніше. Тим часом треба ще, щоб угоди були підписані… Розумієте, пане дядьку?

– Потрібно, ще б пак, потрібно! – повторив із глибоким переконанням мечник.

– Підписані можуть бути тому, що я є вдячним його шведської величності посередником, і знаєте, пане, чому?.. Карл має одну сестру за Делаґарді, а друга, біпонтійська принцеса, ще панна, і він хоче її за мене видати, щоб із домом нашим поріднитися і готову партію мати в Литві. Звідси і його до мене прихильність, до якої його й дядько електор схиляє.

– Щось не второпав, – занепокоївся мечник.

– Пане мечнику, та за вашу голубку я віддав би всіх біпонтійських принцес гамузом, разом із князівством їхнім Двох Мостів, але й усіх на світі переправ. Однак мені дражнити шведську бестію не випадає, тому вдаю тихий для їхніх вух рокіт. Але як тільки трактат підпишуть, то ми вже побачимо!

– Бa! То можуть і не підписати, коли дізнаються, що ваша світлість одружилися?

– Пане мечнику, – промовив довірливо князь, – ви запідозрили мене в нещирості до батьківщини… Але я, як сумлінний громадянин, запитую у вас тепер: чи маю я право задля особистого добром Речі Посполитої жертвувати?

Пан Томаш слухав.

– Отже, що буде?

– Подумайте самі, що має бути.

– Заради бога, я бачу лишень, що шлюб мусить бути відкладений, а прислів’я каже: «Все, що на завтра відкладається, сьогодні розкрадається».

– Я серце не зміню, бо на все життя покохав, а можу вам заявити, що вірністю навіть терплячу Пенелопу міг би присоромити.

Мечник ще більше заплутався, бо цілком протилежну про княжу вірність мав інформацію, яку і загальна репутація підтверджувала. Але князь, немовби несамохіть, додав:

– Але має ваша милість слушність у тому, що про своє майбутнє ніхто не має певності: я можу занедужати. Бa, навіть уже це могло статися, бо я вчора так стерпнув, що мене заледве пан Сакович вирятував. Можу й померти, загинути на війні проти пана Сапєги, а скільки буде марудств, домагань, розчарувань, цього б навіть на пергаменті не записав би.

– На Божі рани, порадьте щось!

– Що я можу порадити? – засмутився князь. – Я й сам був би радий обручку якнайскоріше одягнути.

– А може, так… Взяти шлюб, а потім нехай буде, що буде… Богуслав схопився на рівні ноги.

– На святе Євангеліє! Та зі своїм розумом ви литовським канцлером мали б стати. Я впродовж трьох днів такого не вигадав, а вам вмент до голови прийшло! Так і є! Точно! Взяти шлюб і тихо сидіти. Але у вас і голова! Я через два дні на пана Сапєгу вирушаю, бо мушу! А на цей час таємний перехід до світлиці панночки влаштується, а потім у путь! У вас голова державного діяча! Двох-трьох довірених до таємниці допустимо і за свідків візьмемо, щоб шлюб формально відбувся. Шлюбний договір напишемо, посаг забезпечимо, до нього навіть допишу, і до певного часу – ша! Пане мечнику, добродію! Дякую від щирого серця, дякую! Ходіть у мої обійми, дядьку, бо вам найкращою порадою завдячую. Не я протестуватиму! Ходіть у мої обійми, а потім гайда до мого кохання.

Я буду відповіді її чекати, як на жаринках! Тим часом пана Саковичa по священика відправлю! Будьте здоровий, батьку, дасть Бог, незабаром і дідусю Радзивіллa!

Сказавши це, князь відпустив ошелешеного шляхтича з обіймів і залишив кімнату.

– Заради бога! – промовив сам собі, очунявши, мечник. – Я дав таку розумну пораду, якої навіть Соломон не посоромився б. Але я бажав би, щоб без неї обійшлося. Таємниця таємницею… А тут, суши собі мізки, товчися головою об стіну, а як інакше?.. Гм! Ніяк не виходить! Навіть сліпий побачить! Бодай би цих шведів мороз скував і заморозив до смерті!.. Якби не ті угоди, то шлюб відбувся б з усіма церемоніями, щоб уся Жемайтія на весілля з’їхалася. А тут до власної дружини чоловік мусить у повсті ходити, щоб галасу не вчинити. Тьху, до біса! Не так хутко ще Сіцинські від заздрощів луснуть, але хвала Богові, що це їх не мине…

Зронивши це, чоловік пішов до Олюньки.

Князь тим часом радився далі з паном Саковичeм.

– Танцював шляхтич на задніх лапах, як ведмідь, – реготав магнат. – Але ж він мене вимучив! Уф! Я обійняв його за те, аж йому ребра затріщали, і так тряс ним, що думав, що йому чоботи разом із онучами відваляться… А коли я йому сказав «дядьку», то він на очах набухав, немовби його цілою діжкою біґосу напхав. Тьфу-тьфу! Зачекай! Зроблю ще з тебе дядька. Я таких дядьків маю копами по всьому світу… Саковичу! Бачу вже, як вона мене у своєму покої чекає і приймає, очка заплющивши і рученята схрестивши… Чекай і ти! Розцілую я ці очка… Саковичу! Ви отримаєте у довічне володіння Пруди замість Oшмян! Коли Пляска може сюди прибути?

– Надвечір! Дякую вашій світлості за Пруди…

– Дурниці! Надвечір? Тобто вже незабаром… Якби можна було залагодити все ще сьогодні, навіть опівночі той шлюб узяти. Маєте готовий шлюбний договір?

– Маю. Щедрим я був від імені вашої світлості. Біржі панні в посаг відписав… Буде мечник вити, як собака, коли йому місто потім заберуть.

– Посидить у льосі, то й заспокоїться.

– Навіть у цьому не буде потреби. Коли шлюб виявиться несправжнім, то й усе решта також. Чи не казав я вашій світлості, що погодяться?

– Не докладав навіть найменших зусиль… Цікаво, що вона скаже… Щось його не видно!

– Упали собі в обійми і з розчулення ридають, і благословляють вашу світлість, добротою та красою вашою захоплюються.

– Не знаю, як там із красою, бо якось мізерно я виглядаю. Досі нездоровий і боюся, щоб учорашня задерев’янілість знову не повторилася.

– Ех, треба вашій світлості тепла триматися…

Князь уже стояв перед дзеркалом.

– Очі маю підпухлі і вигин брів Фуре мені сьогодні криво почорнив. Погляньте, чи не криво? Я накажу йому пальці переламати, а мавпу зроблю своїм камердинером. Що ж таке, що мечника досі немає?.. Я хотів би вже до панни! Адже хоча б цілуватися перед шлюбом дозволено… Поцілувати… поласувати… Як швидко сьогодні сутеніє… А для Пляски, якби відмовлявся, потрібно кліщі на вогні розжарити…

– Пляска не буде пручатися, він шельма з-під темної зірки!

– І шлюб дасть шельмівський.

– Шельма шельму по-шельмівськи одружить.

Князь був у доброму гуморі.

– Де звідник за дружбу, не може бути іншого шлюбу.

На хвилину замовкли і зареготали обоє, але сміх їхній якось зловісно лунав у темній кімнаті. Ніч западала щораз глибша.

Князь походжав по покою, постукуючи голосно топірцем, на який спирався сильно, бо від останнього заціпеніння ноги йому ще не дуже добре служили.

Аж тут пахолки внесли канделябри зі свічками і вийшли, але струмінь повітря нахилив полум’я свічок так, що ще довго не могли горіти прямо, тому топили рясно віск.

– Гляньте, як свічки горять, – зауважив князь. – Що б це означало?

– Що ще одна чеснота розтопиться сьогодні, як віск.

– Диво, як довго триває це хилитання.

– Може, душа старого Білевичa пролітає над полум’ям.