– Ваша світлосте, поверніть нам волю, і це буде найкраще вибачення.

– Ви вільні і можете їхати навіть сьогодні.

– Дякую вашій світлості, – вельми здивувався мечник.

– Лише одну я маю умову, яку з Божої ласки ви не зможете відкинути.

– І яку? – поцікавився з острахом мечник.

– Щоб ви вислухали спочатку терпляче те, що я скажу.

– Якщо так, то слухатиму хоч би й до вечора.

– Не давайте мені відразу відповідь, подумайте з годинку-дві.

– Бог свідок, що свободу повернувши, прагнутиму миру.

– Вас волі, добродію, ніхто не позбавляв, але не знаю, чи скористатися нею захочете і чи настільки пильно буде вам негайно покинути мою оселю. Радий буду, якщо мій дім і всі Тауроги своїми будете вважати, але зараз вислухайте. Чи знаєте ви, пане добродію, з якої причини я протестував проти виїзду панни Білевичівни? Та тому, що відгадав, що втекти просто ви хочете, а я так у вашу небогу закохався, що тільки б на неї й дивився. Геллеспонт щодня перепливати готовий, як той Леандер до Гери…

Мечник почервонів моментально.

– І ви, ваша світлосте, смієте мені це казати?..

– Саме так, мій любий добродію.

– Пане князю! Шукайте щастя в невеликій садибі, а дворянської панни не чіпайте, бо зась вам! Можете її тримати у неволі, можете в темницю кинути, але ганьбити її не маєте права!

– Ганьбити не маю, – погодився князь, – але можу вклонитися старому Білевичу і попросити: «Послухайте, oтчe!

Віддайте мені свою небогу за дружину, бо мені життя без неї не миле».

Мечник так здивувався, що мову йому відняло, якийсь час лише вусами ворушив, й очі полізли йому з орбіт. Тому став їх собі кулачками протирати і дивитися то на князя, то по кімнаті, і нарешті сказав:

– Я що, сплю?

– Ні, ви не спите, добродію, не спите, і щоб краще переконатися, я повторю cum omnibus titulis40: Я, Богуслав, князь Радзивілл, конюший Великого князівства Литовського, прошу у вас, Томашa Білевичa, мечника расейняйськогo, руку вашої небоги, панни ловичівни Олександри.

– Що це таке? Заради бога! Ваша світлість усе зважила?

– Я зважив, а тепер ви зважте, добродію, чи кавалер гідний панночки…

– Бо від подиву мені аж подих заперло…

– Збагніть тепер, чи мав я якісь непорядні наміри…

– І ваша княжа світлість не зважатиме на наш нижчий стан?

– Такі вже Білевичі низькі, що й герб ваш шляхетний і стародавність роду не цінуєте? То це Білевич промовляє?

– Шановний князю, я знаю, що початки роду нашого в Стародавньому Римі шукати потрібно, але…

– Але, – зупинив його князь, – ні гетьманів, ні канцлерів серед вас немає. Та це дурниці! Ви ж електорами є, як і мій дядько бранденбурзький. Оскільки в нашій Речі Посполитій будь-який шляхтич королем обраний бути може, то й немає зависоких порогів на його ноги. Мене, пане мечнику, а дасть Бог, і дядечку, бранденбурзька принцеса народила, а батько мій із Острога, але дід, славної пам’яті Кшиштоф І, той, кого Блискавкою називали, великий гетьман, канцлер і віленський воєвода, одруженим був primo voto з Собківною, і митра йому з голови не впала, бо Собківна була шляхтянкою, такою ж, як й інші. Зате, коли татусь-небіжчик із eлекторівною одружувався, то подейкують, що на гідність не зважав, хоч із панівним домом поєднувався. Така у вас пекельна шляхетна пиха.

Ну, добродію, зізнайтеся, що не думаєте, щоб Собек за Білевичa був кращий? Ну?..

Кажучи це, став князь плескати запанібрата пана мечника по плечу, а шляхтич зм’як, як віск, і зронив:

– Бог вашій світлості заплатить за чесні наміри… Тягар спав мені з серця! Ех, шановний князю, якби ще не різниця у вірі!..

– Католицький священик буде шлюб давати, іншого я й сам не хочу.

– Все життя будемо за це вдячні, бо тут ідеться про благословення Господнє, яке, впевнений, Ісус відібрав би, якби якийсь паскудник…

Тут укусив себе за язика пан мечник, бо втямив, що неприємну для князя річ хотів сказати, але Богуслав цього не зауважив, більше того, усміхнувся ласкаво і додав:

– І щодо віри потомства не впиратимусь, бо немає такої речі, яку я б для вашої вродливиці не зробив…

Обличчя мечника просвітліло, немовби на нього промені сонця впали.

– Господь Бог уже для цієї юнки вроди не пошкодував… Це правда!

Богуслав знову поплескав його по плечу і, схилившись шляхтичеві до вуха, зашепотів:

– А якщо першим буде хлопець, то ручаюся, картинка, а не хлопець!

– Хи-хи!..

– Бо не може інший бути в Білевичівни.

– У Білевичівни за Радзивіллом, – додав мечник, насолоджуючись поєднанням цих прізвищ. – Хи-хи! Ото буде галасу в усій Жемайтії… А що пани Сіцинські, наші вороги, скажуть, коли Білевичі настільки піднімуться? А то вони навіть старого полковника не залишили у спокої, хоч це був чоловік римського штибу, в усій Речі Посполитій обожнюваний.

– Витуримо їх із Жемайтії, пане мечнику!

– Бoжe великий, Бoжe милосердний, недовідомі шляхи Твої, але якщо Твоя воля, щоб пани Сіцинські луснули зі злості… Нехай діється воля Твоя!

– Амінь! – докинув Богуслав.

– Шановний князю! Не беріть мені за лихе, що я гідно не відповів, як належиться, на пропозицію шлюбу, і що занадто явно радість виявляю… Адже ми жили в смутку, не знаючи, що нас чекає, і все найгірше собі пророкували. Дійшло до того, що ми й про вашу світлість погано думали, аж раптом виявилося, що страхи та підозри були хибні і нашому неспокою передих можна дати. Це, скажу вашій світлості, наче хто тягар мені з серця зняв…

– Панна Олександрa так само про мене думала?

– Вона? Навіть якби я був Цицероном, то все одно не зумів би гідно вашій світлості описати її позицію. Мені здається, що чесноти в ній лише й якась природна несміливість почуттям стояла на заваді. Але коли дізнається про щирі вашої світлості наміри, то я впевнений, що серце її зараз же віжки попустить і брикнути на пасовище кохання стрімко не забариться.

– Навіть Цицерон краще описати це не зумів би! – зауважив Богуслав.

– Бо при щасті й красномовство прокидається. Але оскільки ваша княжа світлість так вдячно слухає всього, що розповідаю, то я буду вже цілком щирий.

– Будьте щирі, пане мечнику…

– Бо хоч вона й молода дівчина, але hic mulier і геть чоловічий розум і, на диво, характер має. Там, де не одна досвідчена людина завагалася б, вона навіть мить не роздумуватиме. Що погане, то ліворуч, що добре, – праворуч… І сама також праворуч. Солодко це ніби, а коли раз собі дорогу обере, то навіть гармати не допоможуть! Бо вона зі свого не зійде. У діда і в мене вдалася. Батько був сумлінний жовнір, але м’який… Матінка ж, уроджена Войниллович, двоюрідна сестра панни Кульвецівни, також була з характером.

– Радий це чути, пане мечнику!

– Ви не повірите, шановний князю, наскільки вона люта на шведів. Бa, на всіх ворогів Речі Посполитої. Якби когось у зраді, навіть найменшій, запідозрила, то непереборну огиду до нього відчувала б, хоч би це навіть янгол був, а не людина… Ваша світлосте! Даруйте старому, котрий батьком вашим міг би за віком бути. І я б порадив покинути шведів… Tа ж вони гірша за татарів напасть для вітчизни! Виступіть проти сучих синів своїм військом, і не лише я, а й вона піде з вами в поле! Вибачайте, ваша світлосте, даруйте!.. Ось! Я сказав усе, що думав!

Богуслав змусив себе помовчати, відтак сказав:

– Пане мечнику, добродію! Годилося б вам ще вчора все викласти, а сьогодні вже виглядає, що це я вам хочу піску в очі насипати, повідомляючи, що й я на боці короля та батьківщини стою. Тому під присягою, як родичеві, повторюю: те, що спересердя сказав, все була щира правда. Я волів би вирушити в поле, бо мене до того поклик душі тягне, але що я бачив, що не в цьому порятунок, то з почуттям був змушений до іншого способу вдатися… І саме тому, можна сказати, нечуваних речей досяг, бо щоб після пропащої війни такий мир укласти, щоб переможна величність ішла ще на службу переможеної, цього навіть сам найхитріший із людей – Мазаріні – не посоромився… Панна Олександрa не самотня, я нарівні з нею огиду до ворогів відчуваю. Що, однак, робити? Як цю вітчизну врятувати? Nec Hercules contra plures! Тому я подумав собі так: «Загинути було б і легше, і достойніше, але потрібно її рятувати». А що я у справах такого типу у державних діячів навчився, електорові родич і в шведів, за намовою Янушa, добре зустрінутий, я й почав рознюхувати, куди був їхній cursus41 і яка для Речі Посполитої користь, але ви вже й самі знаєте: кінець війни, звільнення з-під католицьких утисків вашої віри, костелів, духівництва, шляхетного стану, простолюду, шведська допомога в московській і козацькій війнах, а також розширення кордонів… І за все це лише одна поступка, що Карл після Казимира королем має залишитись. Хто більше в ці часи для вітчизни зробив, нехай стане мені перед очі!