– Як же так? Я маю завдання, з яким мене послали, не виконати?! У житті мені такого не сталося і не станеться. Так бути не може! Хоч би пан Чарнецький і пробачив, я не зроблю такого за жодні скарби!
– То я витягну шаблю й путову кістку твоєму коневі підріжу, щоб за мною не встиг. Ти бачив колись, аби я схибив у тому, що власною довбешкою замислив? Кажи! Чи хоча б раз щось погане вийшло від фортелів Заглоби? Погано вийшло панові Міхалу? А твоїй Гальшці? І згадай, як я вас із рук Радзивіллa вирвав? Кажу ж тобі, що від цього листа може бути більше лиха, ніж добра, бо пан каштелян писав його такий збуджений, що три пера зламав. Врешті, сам із ним побалакаєш, якщо мої задумки не спрацюють. Слово даю, що сам тоді його віддам, але не раніше.
– Тільки б я міг його віддати, байдуже коли.
– Про більше й не прошу! Гайда тепер, бо дорога перед нами не близька!
Помчали коні і пустилися вчвал. Але не мали потреби їхати довго, бо передні маршальські чати минули вже не лише Радимно, а й Ярослав, і він сам уже перебував у Ярославі та стояв на давній квартирі шведського короля.
Знайшли магната за oбiдом із найвищими офіцерами. Але коли доповіли, то пан Любомирський наказав прийняти їх негайно, бо їхні прізвища знав, адже свого часу наробили чимало галасу в усій Речі Посполитій.
Погляди всіх присутніх звернулися на прибульців, коли ті увійшли. Споглядали з неабияким подивом і цікавістю на пана Скшетуськогo, маршалок же, привітавши їх вдячно, зараз же спитав:
– Чи це того славного лицаря я маю перед собою, котрий листи з осадженого Збаража королеві привіз?
– Це я прокрався, – підтвердив пан Ян.
– Дай же мені, Господи, таких офіцерів якнайбільше! Ні в чому іншому так панові Чарнецькому не заздрю, бо зрештою знаю, що і мої малі заслуги в людській пам’яті не згинуть.
– А я Заглобa! – назвався літній лицар, випинаючи груди.
Тут він повів оком по зібранню. Але маршалок, котрий кожного хотів собі узяти, зараз же вигукнув:
– Хто ж не знає про чоловіка, котрий Бурлая, ватажка варварів, зарубав, і котрий військо Радзивілла збунтував.
– І панові Сапєзі військо привів, яке, правду кажучи, мене, а не його, вождем собі обрало, – доповнив пан Заглобa.
– І як же ваша милість захотіла, маючи таку посаду, зректися її і в пана Чарнецькогo службу прийняти?
На це пан Заглобa скосив око на пана Скшетуського і відповів:
– Ясновельможний пане маршалку, з вашої гідності як я, так і вся країна приклад бере, як для загального добра зрікатися амбіцій та особистого.
Пан Любомирський зашарівся від задоволення, а пан Заглобa взявся в боки і вів далі:
– Пан Чарнецький навмисно нас прислав, щоб ми вашій гідності від його імені й усього війська вклонилися, й одночасно донесли про визначну вікторію, яку нам Господь Бог над Канненберґом отримати дозволив.
– Ми чули вже тут про це, – зронив доволі сухо маршалок, в якому вже прокинулася заздрість, – але охоче з вуст реального свідка ще раз послухаємо.
Почувши це, пан Заглобa зараз же взявся розповідати, лише з певними змінами, бо сили Канненберґa зросли в його устах до двох тисяч людей. Не забув літній шляхтич згадати і про Свено, про себе, і про те, як на королівських очах решту рейтарів зараз же біля річки вирізали, як обоз і триста гвардійців втрапили до рук щасливих переможців, словом, вікторія виросла в цій оповідці до неймовірних розмірів поразки шведів.
Слухали всі пильно, слухав і пан маршалок, але зітхав щораз частіше й обличчя його наче заледеніло, нарешті він сказав:
– Не заперечую, що пан Чарнецький знаменитий воїн, але ж він сам усіх шведів не з’їсть і для інших хоча б на ковток залишиться.
Пан Заглобa по слово далеко не пішов:
– Ясновельможний пане, це не пан Чарнецький цю вікторію здобув.
– А хто ж тоді?
– Пан Любомирський!
Настала хвилина загального здивування. Пан маршалок рота відкрив, повіками закліпав і дивився на пана Заглобу таким спантеличеним поглядом, немовби хотів його спитати: «Якої саме вам клепки бракує?»
Але пан Заглобa не дав збити себе з пантелику, а лише губу закопилив (цей жест він перейняв від пана Замойськогo) і промовив:
– Я чув, як пан Чарнецький особисто перед усім військом оголосив: «Не наші то шаблі б’ють, але, каже він, ім’я пана Любомирського б’є, бо, каже він, шведи як дізналися, що він наближається, то духом так занепали, що в кожному жовнірові маршалка бачать і, як барани, під ніж голови віддають».
Якби всі сонячні промені впали відразу на обличчя пана маршалка, то й тоді обличчя не посвітліло б більше.
– Тобто? – вигукнув він. – Сам пан Чарнецький таке сказав?
– Так і є, і багато інших речей, але не знаю, чи мені годиться повторювати, бо він це конфіденційно казав.
– Можете сказати! Кожне слово пана Чарнецькогo варте того, щоб його сто разів повторити. Непересічна це людина, я здавна це казав!
Пан Заглобa глипнув на маршалка, примружив одне око і пробурчав собі у вуса:
– Проковтнув гачок, зараз я тебе витягну.
– Що ви там бурмочете? – спитав маршалок.
– Я кажу, що військо так на честь вашої гідності салютувало, що й самого короля краще не вітало б, а в Пшеворську, коли ми всю ніч шарпали шведа, яка хоругва не наступала, то кричали: «Любомирський! Любомирський!» І кращий це мало вплив, ніж усі «алла» і «бий, убий». Є тут і свідок, пан Скшетуський, жовнір також неабиякий, котрий жодного разу в житті не збрехав.
Маршалок мимоволі зиркнув на пана Скшетуськогo, а той розчервонівся, як буряк, і щось собі бурмотів під носом.
Тим часом офіцери маршалка стали вихваляти вголос делегатів.
– Ось як дипломатично вчинив пан Чарнецький, таких ввічливих кавалерів посилаючи! Обоє славетні лицарі, а одному мед просто з рота тече!
– Завжди я міг порозумітися з паном Чарнецьким, котрий до мене такий доброзичливий, але тепер немає такої речі, якої я для нього не зробив би! – вигукнув маршалок, очі котрого аж затуманились від насолоди.
Пана Заглобу вже було не спинити:
– Ясновельможний пане! Хто б вас не обожнював, хто б вас не шанував, взірця всіх громадянських чеснот, котрий Аристидa справедливістю, а Сципіона мужністю нагадує! Купу книжок я в житті прочитав, багато що бачив, чимало зважував, і роздиралася мені душа від болю, від того, що я в нашій Речі Посполитій побачив! Ось пани Опалинський, Радзейовський, Радзивілл, котрі власну пиху, власні амбіції понад усе цінують, вітчизну були готові задля особистої користі продати. То я собі подумав: загинула наша Річ Посполита через негідників власних синів! І хто ж мене втішив, хто мене в смутку підбадьорив? Пан Чарнецький! «Та ні, – заспокоював він, – не загинула, адже в неї ще є пан Любомирський. Ті лише про себе, каже, думають, а цей тільки й дивиться, тільки й шукає, де б пожертву з особистого на загальному вівтарі міг би скласти. Ті висовуються, а цей усувається, бо прикладом хоче надихнути. Ось і зараз, каже, підходить із потужним і переможним військом, а вже, каже, я чую, що хоче й мені команду над ним здавати, щоб навчити інших, як амбіції, хоч і справедливі, необхідно вітчизні жертвувати. Їдьте, отже, каже, до нього, сповістіть йому, що я такої жертви не хочу, її не прийму, бо він завжди кращим за мене був вождем, тому, врешті, його не лише вождем, а, дай, Боже, нашому Казимирoвi довге життя, і королем готові обрати!.. І ми оберемо!»
Тут пан Заглобa сам трохи налякався, що, можливо, міру перебрав, і не дарма, бо після вигуку «оберемо» настала тиша. Але перед магнатом наче небо розступилося. Правда, він зблід трохи, потім став пекти раків, потім знову зблід і часто дихаючи грудьми, зронив після хвилини мовчання:
– Річ Посполита є і завжди буде в своїй волі, бо на цьому стародавній фундамент наших свобод спочиває. Але я лише слуга її, слуга, і Бог свідок, що не підіймаю очей на висоти, на які громадянин дивитися не повинен. Щодо командування військом, то пан Чарнецький прийняти його мусить. Бо я саме прагну дати приклад тим, кому старовинність роду підказує не визнавати жодної зверхності й як рrо publico bono потрібно про старовинність свого роду забути. Отже, хоч і так непоганим вождем мене не вважають, однак я, Любомирський, добровільно віддаюся під командування пана Чарнецькогo, лише Всевишнього просячи, щоб нам вікторію над ворогом отримати допоміг!
