Давні його провини великі, але і свіжі заслуги чималі. Так він піднявся із занепаду, і гріха пішов спокутувати не на паперті, а в полі, не в попелі, а в крові. Захищав найсвятішу Богородицю, вітчизну, короля, і тепер відчуває, що йому на душі легше, веселіше. Бa! Навіть гордістю наповнюється юнацьке серце, бо не кожен так би собі порадив, як він!
Стільки ж є запальної шляхти, стільки кавалерів у цій Речі Посполитій, то чому ж жоден на чолі такої могутності не стоїть – ні пан Володийовський, ні пан Скшетуський? Хто при цьому Ченстохову захистив, а короля в ярах прикрив? Хто Богуслава здолав? Хто перший приніс меч і вогонь до Пруссії eлeктoра?! А тепер уже в Жемайтії немає більше ворогів.
Тут пан Анджей відчув те, що відчуває сокіл, коли, розкинувши крила, підіймається все вище і вище! Хоругви вітали його гучними вигуками, а той голову підняв і питав сам себе: «Куди ж я долечу?» Й обличчя йому палало, бо цієї миті здалося молодикові, що гетьманa в собі носить. Але ця булава, якщо його й знайде, то знайде в полі, в ранах, через заслуги та славу. Не заступить йому вже її жоден зрадник, як свого часу це зробив Радзивілл. Лише вдячна батьківщина вкладе йому в руки булаву з королівської волі. А йому не треба турбуватися, коли це станеться, лише бити й лупцювати – бити завтра, як робив це вчора!
Тут багата парубоцька уява повернулася до дійсності. Куди найкраще податися з Траупів, в якому новому місці шведів винищувати?
Тут полковник згадав про листа, який йому віддав Акбах-Улан, й який знайшли при тілі Гемілтонa. Сягнув молодик рукою за пазуху, витягнув його, глянув і обімлів. На листі стояв чіткий напис, залишений невідомою рукою: «До його милості пана Бабиничa, полковника татарського і добровольчого війська».
– Мені?.. – не повірив пан Анджей.
Печатка була зламана і він мерщій відкрив листа, розрівняв долонею папір й узявся читати.
Але не встиг закінчити, як йому руки затряслися, змінився весь на обличчі і вигукнув:
– Нехай славиться ім’я Твоє, Господи! Бoжe милосердний! Ось і нагорода приходить мені з рук Твоїх!
Тут він обхопив підніжжя хреста обома руками і чолом став битися в цоколь. Інакше дякувати Богові зараз не вмів, на більше слів молитви не наважився, бо радість обійняла його, на вихор схожа, й аж до неба понесла.
Лист цей був від Ганнусі Борзобагатої. Шведи надибали його при Юрові Білевичу, а тепер через іншого покійника він дійшов рук пана Кміціца. У голові парубка тисячі думок пролетіли зі швидкістю татарських стріл.
Отже, Олюнька була не в пущі, а в партії мечника Білевича? І саме він її врятував, а разом із нею ті Волмонтовичі, які колись за компанійців із димом пустив! Либонь, Божа рука керувала його діями так, аби за одним замахом винагородив за всі кривди й Олюньку, і Ляуду. Тепер змиті його провини! Чи може тепер вона йому не пробачити, або та сіра братія ляуданськa? Чи зможуть його не благословити? І що скаже кохана дівчина, котра його зрадником вважає, коли дізнається, що той пан Бабинич, котрий Радзивіллa з коня скинув, котрий по лікті вимазаний німецькою кров’ю та шведською, котрий по всій Жемайтії ворога розвіяв і винищив, до Пруссії й Інфлянти загнав. Це він, це Кміциц, але вже не забіяка, не вигнанець, не зрадник, а лише захисник віри, короля та вітчизни!
Мав би зараз же після перетину жмудинського кордону пан Анджей на всі чотири сторони світу проголосити, ким насправді є той славетний Бабинич, і якщо цього не зробив, то тільки з побоювань, що лише на звук його справжнього прізвища всі від нього відвернуться, всі його підозрюватимуть, відмовлять у допомозі та довірі. Адже заледве два роки минуло, як запаморочений Радзивіллом молодик нищив хоругви, які разом із князем проти короля та батьківщини повстати не захотіли. Всього два роки тому він був правицею великого зрадника!
Але тепер змінилося все! Тепер, після стількох перемог, при такій славі, має парубок право прийти до дівчини і сказати їй: «Я Кміциц, але ваш рятівник!» Має право кинути всій Жемайтії: «Я Кміциц, але ваш рятівник!»
Волмонтовичі ж зовсім недалеко! Тиждень переслідував пан Бабинич Гемілтонa, але пан Анджей набагато швидше, ніж за тиждень, впаде до ніг Олюньки.
Тут підхопився він, блідий від зворушення, з палаючими очима, з променистим обличчям, і гукнув пахолку:
– Коня мені мерщій! Хутко! Хутко!
Пахолок карого підвів джанетa і сам поквапився стремено притримати, але зупинився і промовив:
– Ваша милосте! Якісь чужі люди до нас від Трауп із паном Сорокою їдуть і скачуть клусом.
– Зараз мені не до них! – відрубав пан Анджей.
Тим часом два вершники наблизилися на кільканадцять кроків, потім один із них у супроводі Сороки поскакав уперед, наблизився і, скинувши рисячу шапку, показав руду, як вогонь, чуприну.
– Бачу, що перед паном Бабиничeм стою! – промовив він. – Дуже радий, що вас знайшов.
– З ким маю честь? – нетерплячився пан Кміциц.
– Я Вершулл, колишній ротмістр татарської хоругви князя Яреми Вишневецького. Прибуваю в родинні краї, щоб тут на нову війну рекрутів набирати. Крім цього, я привіз лист для вашої милості від пана великого гетьманa Сапєґи.
– На нову війну? – насупив брови пан Анджей. – Що ж ви таке кажете?
– Цей лист краще за мене вам усе пояснить, – вклонився пан Вершулл, подаючи гетьманського листа.
Пан Кміциц гарячково зламав печатку. У листі пана Сапєги він прочитав таке:
«Вельмишановний пане Бабиничу! Новий потоп заливає нашу вітчизну! Новостворена ліга шведів із Ракочі з’явилася і готує поділ Речі Посполитої. Вісімдесят тисяч угорців, трансільванців, волохів і козаків готові от-от перетнути південний кордон. Тому треба останні сили напружити, щоб хоча б славетне ім’я після нашого народу на майбутні віки залишилося. Посилаю вашій милості цей наказ, згідно з яким Ви маєте, не гаючи жодної хвилини, відразу ж на південь коней повернути і короткими дорогами до нас прямувати. Застанете нас у Бресті, звідкіля, не гаючись, далі Вас пошлемо. Тим часом periculum in mora! Князь Богуслав видерся з неволі, а пан Ґосєвський наглядає за Пруссією та Жемайтією. Поквапитись Вашій милості дуже рекомендую, бо впевнений, що любов до гинучої батьківщини найкращою буде для вас спонукою».
Пан Анджей закінчив читати і впустив листа на землю. Він витер рукавом зволожене своє обличчя, глянув затуманено на пана Вершуллa і спитав тихим, здавленим голосом:
– І чого ж це пан Ґосєвський має в Жемайтії залишатися, а я вирушати на південь?
Пан Вершулл стенув плечима.
– Спитайте, ваша милосте, пана гетьманa в Бресті про причини! Я ж нічого не скажу.
Страшний гнів раптом схопив полковника за горло, очі його заблистіли, обличчя посиніло і він скрикнув страхітливим голосом:
– А я звідси не піду! Втямили?!
– Отакої, – відреагував пан Вершулл. – Моїм завданням було наказ передати, а решта – ваша справа! Що ж, вітаннячко! Я хотів до вас на кілька годин у компанію напроситись, але після того, що почув, волію пошукати іншої.
Зронивши це, він розвернув коня і від’їхав.
Пан Анджей сів знову під фігурою і став бездумно розглядати небо, немовби погоду хотів відгадати. Пахолок відсунувся з кіньми подалі і тиша зробилася навколо.
Ранок був погожий, блідий, напівосінній, а наполовину уже й зимовий. Вітер не віяв, але з беріз, що росли неподалік від хреста, налітали без шелесту рештки пожовклого та скрученого від холоду листя. Незліченні зграї ворон і галок літали над лісами, деякі сідали з гучним карканням зовсім поряд фігури, бо на полі і на дорозі лежало ще повно непохованих тіл шведських. Пан Анджей дивився на те чорне птaствo, кліпаючи очима, наче хотів його перелічити. Потім склепив повіки і довго сидів нерухомо. Нарешті сіпнувся, насупив брови, притомність повернулася на його обличчя, і він заговорив:
– Інакше ніяк не можна! Поїду за два тижні, але не зараз. Хай роблять, що хочуть! Не я Ракочі привів. Я не можу! Що занадто, це не здорово!.. Мало я товкся, калатав, мало безсонних ночей у сідлі провів, кров свою та чужу проливав? То така за це нагорода?!. Якби ще хоча б того листа не отримав, то пішов би. Але обидва прийшли тієї ж години, наче для більшого болю, більшої печалі для мене… Нехай хоч світ западеться, а я не піду! Не згине за два тижні вітчизна, зрештою, вочевидь, Божий гнів тяжіє над нею, і не в людській моці це змінити. Господи Бoжe! Гіперборейці, шведи, пруссаки, угорці, трансільванці, волохи, козаки, все нараз! Хто ж цьому протистоятиме? О Всевишній, що Тобі завинила ця вітчизна нещасна, цей побожний король, що Ти відвернув від них обличчя і ні милосердя, ні порятунку не даєш, і лиха щораз нові засилаєш? Мало ще крові? Мало сліз? Tа ж тут люди вже як веселитися забули, та тут вітри не віють, лише стогнуть… Tа тут дощі не падуть, лише плачуть, а Ти шмагаєш і шмагаєш! Милосердя, Господи! Порятунку, Отче!.. Ми грішили… але мало б прийти поліпшення!.. Ось ми поступилися своєю пихою, сіли на коня і б’ємося, і б’ємося! Відмовилися від сваволі, відмовилися від особистого… Чому ж нас не відпустиш? Чому не втішиш?
