– Точно так було! Ніщо інше! – озвався пан Заглобa.
– І я так вважаю, – погодився Гасслінґ. – Але слухайте далі. Коли так між собою надворі язики чесали, враз, як грім, пролунало, що панночка розвіяла всі сумніви, як шаблею, бо відмовила рішуче.
– Бoжe її благослови! – зойкнув пан Кміциц.
– Відмовила рішуче! – повторив Гасслінґ. – Досить було глянути на князя, щоб це второпати. Він, котрому принцеси корилися, не терпів опору і мало не збожеволів. Небезпечно йому було на очі показуватися. Ми всі знали, що так довго тривати не може і що князь рано чи пізно, але силу свою застосує. Наступного ж дня схопили пана мечника і замкнули в Тільзіті, вже за кордоном електорським. Того ж дня панночка вблагала офіцера, котрий чатував перед її дверима, щоб їй набиту кроцицю дав. Офіцер їй у цьому не відмовив, бо був шляхтичем і чесною людиною, тому відчував жалість до нещасної дівчини, а також був захоплений її вродою та стійкістю.
– І хто ж був той офіцер? – спитав пан Кміциц.
– Я! – сухо відповів Гасслінґ.
Пан Анджей схопив його за плечі так, що молодий шотландець, слабким іще будучи, аж зойкнув від болю.
– Нічого більше! – вигукнув пан Кміциц. – Ви більше не військовополонений, а мій брат і товариш! Кажіть, чого бажаєте? Заради бога, кажіть, чого хочете?
– Дайте мені відпочити! – важко дихав Гасслінґ.
Він замовк, тиснув лише руки, які йому подали пани Володийовський і Заглобa, але помітивши, що всі аж палають від цікавості, розповідав далі:
– Я застеріг її також, про що всі знали, що княжий медик готував якісь безоари і дурманні дeкoкти30. Тим часом побоювання виявилися безплідними, бо втрутився в справи Господь Бог. Він, торкнувшись князя пальцем, скинув його на ложе болю і місяць не відпускав. Ви здивуєтесь, шановне панство, але упав так, немовби його косою з ніг зрізали, того ж самого дня, коли мав намір на чесноту цієї панночки посягати. Божа рука, скажу я вам, нічого більше! Сам він про це, мабуть, подумав і перелякався, а може, також у хворобі згоріла в ньому вся жага, або чекав відновлення сил. Досить лише, що, очунявши, дав їй спокій, і навіть мечника з Тільзіту дозволив повернути. Щоправда, відпустила його важка хвороба, але не лихоманка, яка йому досі, як кажуть, докучає. Правда також і те, що незабаром після того, як піднявся з ліжка, був змушений іти з експедицією під Тикоцин, де поразки зазнав. Повернувся зі ще більшою пропасницею, відтак електор закликав його до себе… А тим часом у Таурогах відбулися такі зміни, про які і дивно, і смішно розповідати. Досить, що князь не може там уже на вірність жодного офіцера чи придворного розраховувати, хіба що на дуже старих, котрі погано бачать і не дочувають, але від таких користі мало.
– Що ж там такого сталося? – поцікавився пан Заглобa.
– Під час тикоцинського рейду, ще до поразки під Яновом, схопили таку собі панну Ганну Борзобагату-Красенську, і прислали її до Таурогів.
– Маєш, бабо, радість! – вигукнув пан Заглобa.
Але пан Володийовський почав очима кліпати й енергійно вусами ворушити, аж нарешті сказав:
– Пане кавалере, тільки не кажіть про неї нічого лихого, бо після одужання матимете справу зі мною.
– Навіть якби й хотів, то не зможу нічого поганого про неї сказати, але якщо це вашої милості наречена, то скажу лишень, що погано за нею стежите, а якщо родичка, то занадто добре її знаєте, щоб те, що я розкажу, могли б заперечити. Досить того, що впродовж тижня закохала ця панночка в себе всіх поголовно, старших і молодших, нічим іншим, лише стріляниною очима з додатком якихось чародійських мистецтв, в яких я вже нічого не петраю.
– Вона! Навіть у пеклі я б її по цьому впізнав! – пробурмотів пан Володийовський.
– Дивна річ! – промовляв Гасслінґ. – Адже панна Білевичівнa рівна їй вродою, але така в ній солідність і неприступність, немов у якоїсь княгині, що простий чоловік навіть не посміє й очей підняти, не те що якусь там надію мати. Самі ж знаєте, що бувають різні панночки: одні, як стародавні весталки, інші ж – що заледве глянеш, то вже хотів би…
– Прошу пана! – небезпечно глипнув пан Володийовський.
– Не треба, пане Міхале, бо він правду каже! – заспокоїв його пан Заглобa. – Самі ж біля неї ногами перебираєте, як молодий когут, і очі вам мало з орбіт не вилазять, а що баламутна, то це ми всі знаємо і ви мало не сто разів це казали.
– Залишмо цю тему, – запропонував Гасслінґ. – Я хотів лише вам пояснити, чому в панну Білевичівну закохалися лише дехто, справжню незрівнянну її досконалість оцінити годні, – тут Гасслінґ знову зашарівся, – а в панну Борзобагату майже всі. Як мені Бог милий, сміх брав, бо здавалося, наче якась пошесть полонила хлопські серця. А скільки сварок і поєдинків затіяли раптово. І за що? За що? Бо варто знати, що немає нікого, хто би взаємністю цієї панночки міг похвалитися, зате кожен сліпо вірить, що рано чи пізно він один чогось добитися зможе.
– Вона, наче намальована! – зітхнув пан Володийовський.
– Зате обидві панночки дуже близько заприятелювали, – продовжував Гасслінґ. – Одна без іншої й кроку не ступить, і тепер панна Борзобагатa править, як сама хоче, в Таурогах…
– Тобто? – не зрозумів низькорослий лицар.
– Бо вертить там усіма. Пан Сакович навіть у рейд не поїхав, такий закоханий, а пан Сакович же повновладний господар в усіх княжих маєтках. Через нього править і панна Ганна.
– То й він закохався? – поцікавився пан Володийовський.
– І найбільше з усіх, бо він людина дуже впливова.
– А прізвище його Сакович?
– Ваша милість, бачу, хоче добре його запам’ятати?
– Ще б пак! – зронив наче недбало пан Володийовський, але так при цьому зловісно вусами поворушив, що панові Заглобі сиротами спина вкрилася.
– Я тільки ще хотів додати, – зауважив Гасслінґ, – що якби панна Борзобагатa наказала панові Саковичу князя зрадити, а її та подрузі втечу облегшити, то гадаю, зробив би це не вагаючись. Але наскільки я знаю, бажає вона це за спиною пана Саковичa зробити, може, й на зло йому… Хто зна… Досить, що відкрився мені один офіцер, мій співвітчизник, тільки не католик, що там уже цілий почет пана мечника з панночками складений, всі офіцери до змови залучені… Незабаром це має настати…
Тут Гасслінґ закашлявся, бо втомився і рештки сил віддав.
– Ну, це в основному все, що я мав вам розказати! – додав він поспішно.
Пани Володийовський і Кміциц аж за голови схопилися.
– Куди хочуть втікати?
– У пущу і лісами хочуть до Біловежжя дістатися… Дихання мені запирає!..
Дальшу розмову обірвав прихід ординарця пана Сапєги, котрий вручив панам Володийовському та Кміцицу по аркушу паперу, складеного вчетверо. Як тільки розгорнув свого пан Володийовський, одразу ж повідомив:
– Наказ, щоб позиції до завтрашньої роботи займати.
– Чуєте, як карронади ревуть? – звернув увагу пан Заглобa.
– Ну, вже завтра! Завтра!
– Уф! Спекотно! – промовив пан Заглобa. – Поганий день для штурму… Хай дідько вхопить таку спеку. Мaтінкo Бoжa… Нехай хоч завтра та спека спаде, але не вистигнуть ті, хто Тобі доручаються, Заступнице наша… Але ж гримлять гармати!.. Застарий я вже до штурмів… Чисте поле – це дещо інше.
Раптом новий офіцер з’явився у дверях.
– Є тут такий собі пан Заглобa? – спитав він.
– Це я!
– За наказом всемилостивого короля маєте, пане, завтра залишатися при його особі.
– Га! Хочуть мене від штурму зберегти, бо знають, що першим стариган подасться, хай лише сурми заграють. Добрий пан, пам’ятає, не хотів би я його засмутити, але чи витримаю, не знаю, бо як мені охота засвербить, то вже нічого не пам’ятаю і прямо в дим б’ю… Така вже в мене вдача!.. Добрий наш пан!.. Чуєте, вже й сурми через мундштук грають, щоб кожен на позицію вирушав. Ну! Завтра! Вже завтра матиме і святий Петро роботу. Вже списки готувати мусить… В пеклі також для шведів казани зі свіжою смолою для купання вже розставили.. Уф! Уф! Завтра!..
