– А ви ще не були в нього? – спитав субтильного лицаря пан Кміциц.
– Не був, бо часу не мав. Хто там перед штурмом про щось інше думає?
– То ходімо зараз.
– Краще йдіть спочатку поспіть, – буркнув пан Заглобa.
– Правда! Правда! Бо ледве на ногах стою!
Коли повернувся до себе, вирішив пан Анджей послухатися цієї поради, тим більше, що й Гасслінґa застав сплячого. Натомість увечері прийшли його навідати пан Заглобa з паном Володийовським і засіли в просторому курені, який татари для свого баґадира встановили. Кемличі налили їм меду старого, столітнього, який король панові Кміцицу прислав, і друзі попивали його oхочe, бо спека стояла надворі. Гасслінґ, блідий ще і кволий, здавалося життя і сили черпав у цьому цінному напої. А пан Заглобa язиком плямкав і піт із чола обтирав.
– Гей! Як уже ті карронади гримлять, – сказав, прислухаючись, молодий шотландець. – Завтра підете на приступ… Щасти вам!.. Бoжe вас благослови! Я чужої крові і служив, кому був винен, але вам кращого бажаю! Ах, що це за мед! Життя, життя до мене повертається…
Так кажучи, відкидав своє золоте волосся назад і блакитні очі підіймав до неба. А личко мав гарненьке, ще напівдитяче. Пан Заглобa споглядав на парубка з певним розчуленням.
– Ви так добре по-польському балакаєте, пане кавалере, як і кожен із нас. Станьте поляком, полюбіть нашу вітчизну, порядну річ зробите і меду вам не бракуватиме! Індигенат29 жовнірові у нас також не так важко отримати.
Гасслінґ погодився:
– Тим більше, що й я шляхтич. Бо моє прізвище повністю – Гасслінґ-Кетлінґ Елджинський. І моя родина з Англії походить, хоч і в Шотландії осіла.
– Далекі це і заморські краї, а тут якось пристойніше людині жити, – заохочував пан Заглобa.
– Мені також тут добре!
– Але нам погано, – промовив пан Кміциц, котрий вертівся вже з самого початку нетерпляче на лавці, – бо нам хочеться почути, що в Таурогах відбувалося, а ви тут про родоводи торочите.
– Питайте, а я відповім.
– Ви бачили панну Білевичівну?
По блідому обличчю Гасслінґa пронісся рум’янець.
– Щодня! – сказав він.
Пан Анджей зараз же став на нього пильно зиркати.
– З чого б це така довіра? Що ви зашарілися? Щодня? Як це щодня?
– Бо знала, що я був її доброзичливцем і кілька послуг їй надав. Це ви з подальшої розповіді дізнаєтесь, а тепер краще спочатку почати. Може, ви, панове, не знаєте, але мене не було в Кейданах у той час, коли князь конюший приїхав і цю панночку до Таурогів забрав. Чому так сталося, не буду повторювати, бо різне казали, лише скажу, що як тільки приїхали, всі зараз же помітили, що князь по вуха закоханий.
– Бодай би його Бог скарав! – не втримався пан Кміциц.
– Настали забави, яких раніше ніколи не бувало, і гонитва за перснем, і турніри. Можна було подумати, що зараз найспокійніші часи, а тут щодня листи приходили, приїжджали делегати від електора, від князя Янушa. Ми знали, що князь Януш, паном Сапєгою та конфедератами притиснутий, про порятунок заради Божого милосердя благає, бо йому знищення загрожує. А ми – нічого! На кордоні готові війська електора стоять, капітани рекрутів ведуть, а ми на допомогу не йдемо, бо князеві до панни душа лежить.
– То це тому Богуслав братові з допомогою не прийшов? – здивувався пан Заглобa.
– Саме так. Tе ж казав і Патерсон, і всі його наближені. Дехто ремствував на це, інші ж рaдi були, що Радзивілли згинуть. Пан Сакович замість князя публічні обов’язки виконував. І на листи відповідав, і з депутатами радився. А князь всього лише уяву напружував, щоб вигадати якусь забаву, або кінну кавалькаду, або полювання. Грошима він, скнара, на всі боки сипав, ліси казав цілі вирубати, щоб панночці з вікон був кращий пейзаж, словом, квіти їй під ноги сипав і так її приймав, ніби вона була шведською принцесою, нічого кращого і не вигадаєш. Жаліли її з цього приводу багато людей, бо казали: «Все це їй на згубу, одружитися князь не одружиться, а нехай її лише за серце вхопить, то її куди захоче заведе». Aлe виявилося, що це не така панночка, яку можна завести туди, де чеснота не ходить. Ой, ні!
– Ще б пак! – зірвався пан Анджей. – Я це знаю краще за інших!
– Як же панна Білевичівнa ту королівську увагу приймала? – спитав, своєю чергою, пан Володийовський.
– Спочатку ввічливо, видно було по ній, що якусь печаль у серці носить. Бувала на ловах, на маскарадах, кавалькадах, турнірах, думаючи, що це такі звичайні придворні в князя порядки. Але таки нарешті допетрала, що це все заради неї. Раз було, що князь, напруживши уяву для нових витребеньок, забажав панні сцену війни показати: запалили для цього поселення біля Таурогів, піхота захищала, а князь штурмував. Певна річ, він велику вікторію здобув, після якої вихвалявся, впав, як подейкують, панночці до ніг і взаємності в почуттях благав. Невідомо, що там докладно відбувалося, але з того часу скінчилася їхня дружба. Вона стала дядька свого, пана мечника расейняйськогo, вдень і вночі за рукав тримати, а князь…
– Став їй погрожувати? – вигукнув пан Кміциц.
– Та де там! У грецького пастиря перебирався, Филемона. Спеціальні кур’єри літали до Крулевця за вбраннями пастушків, за стрічками та перуками. Князь відчай вдавав, під її вікнами ходив і на лютні грав. І тут скажу я вам, що насправді думаю: кат це був на чесноту затятих панянок і смiливo можна про нього сказати, що в нашій вітчизні про схожих людей говорять, що його зітхання не одне вітрило панночки подерло. Але цього разу він справді закохався, що й не дивина, бо панночка більше богиню, ніж жительку грішної землі нагадує.
Тут Гасслінґ знову став пекти раків, але пан Анджей цього не помітив, бо, взявшись від задоволення і гордощів у боки, споглядав переможно на панів Заглобу та Володийовськогo.
– Ми знаємо її, вона вилита Діана, лише їй місяця у волоссі бракує! – промовив субтильний лицар.
– Що там Діана?! Власні собаки на Діану вили б, якби її побачили! – вигукнув пан Кміциц.
– Тому я й сказав: «не дивина», – підтримав Гасслінґ.
– Гаразд! Вже навіть за ці зазіхання я б слабким вогнем його припікав. За цю нахабність цвяхами його підкувати наказав би…
– Дайте, пане, спокій! – замахав руками пан Заглобa. – Спершу його схопіть, а тоді фантазуйте, тепер дайте цьому кавалерові слово мовити.
– Не раз я стояв на чатах перед кімнатою, в якій він спав, – правив далі Гасслінґ. – Тому знаю, як він на ложі вертівся, і зітхав, і балакав сам до себе, і сичав, наче від болю, так його, либонь, жага пекла. Змінився дуже, весь висох. Може, йому також і та хвороба допікала, яка пізніше його звалила. Тим часом розлетілися по всій садибі звістки, що князь настільки захопився, що має намір одружитися. Дійшло це і до княгині Янушевої, котра з княжною в Таурогах замешкала. Почалися гніви та дорікання, бо, як вам відомо, мав Богуслав, за угодою, одружитися з донькою Януша, як тільки та доросте. Але той про все вже забув, таке мав поранене серце. Княгиня Янушева рознервувалася і виїхала з донькою до Курляндії, а він освідчився панні Білевичівні того ж самого вечора.
– Освідчився?! – роззявили роти пани Заглобa, Кміциц і Володийовський.
– Атож! Спочатку панові мечникoвi расейняйському, котрий не менше від вас здивувався і власним вухам віри не йняв, але повіривши нарешті, від радощів аж руки потирав, бо це для цілого дому Білевичів велика честь із Радзивіллaми породичатися. Щоправда, казав Патерсон, що і так є якась спорідненість, але давня та забута.
– Розказуйте далі! – нетерплячився пан Анджей.
– Вони обоє подалися до панночки з усією серйозністю, яка в таких випадках доречна. Вся садиба аж тряслася. Прийшли лихі звістки від князя Янушa, лише пан Сакович листа прочитав, зрештою, ніхто на нього не зважав, як і на самого пана Саковичa, бо в той час милості позбувся б за те, що сватанню нашкодив. У нас же одні казали, що це не в новину Радзивіллам із шляхтянками одружуватися, що в усій Речі Посполитій уся шляхта рівна, а дім Білевичів аж римських часів сягає. І це казали ті, котрі вже собі хотіли майбутні милості в майбутньої пані заробити. Інші ж твердили, що це лише фортель князя, щоб до більшої прийти з панночкою близькості (як то між нареченими часто буває) і за нагоди квітку дівочу зірвати.
