Водночас вдерлися через вікна і розпочалася жахлива січа холодною зброєю всередині палацу. Здобували покій за покоєм, коридор за коридором, поверх за поверхом. Стіни вже були такі порозколювані й ослаблені, що стелі в кількох покоях завалилися з гуркотом, вкриваючи уламками поляків і шведів. Але мазури насувалися, як пожежа, проникали всюди, б’ючи осьниками32, рубали та кололи. Ніхто зі шведів не просив пощади, бо це було даремно. У деяких коридорах і переходах мертві тіла так щільно завалили дорогу, що шведи поробили собі з них барикади, але нападники витягали трупи за ноги, волосся та викидали через вікна. Кров пливла струмками по сходах. Гурти шведів захищалися ще тут і там, відбиваючи мліючими руками скажену навалу. Кров заливала їм обличчя, в очах темніло, не один сповзав уже на коліна, але ще воював. Їх тиснули з усіх боків, душили натовпи супротивників, і вмирали мовчки скандинави, не осоромили свою славу, як жовнірам годиться. Кам’яні фігури богів і давніх героїв, забризкані кров’ю, споглядали мертвими очницями на цю смерть.
Рох Ковальський шаленів, в основному, нагорі, а пан Заглобa кинувся зі своїм загоном на тераси і, порубавши тамтешніх захисників-піхотинців, звалився з терас у ті дивовижні сади, які в усій Європі були славні. Дерева були вже там вирубані, дорогі кущі винищені польськими ядрами, зруйновані фонтани, земля зорана гранатами, словом, всюди порожнеча та руйнація, хоча шведи не приклали до цього своєї хижої руки, через ставлення до особи пана Радзейовськогo. Тепер бій і там закипів запеклий, але тривав він лише хвилину, бо вже слабкий чинили опір шведи. Різали їх під особистим керівництвом пана Заглоби, після чого жовніри розбіглися по садах і всьому палацу за здобиччю.
А пан Заглобa подався аж до кінця саду, в місце, де мури створювали затишний закуток і куди не доходило сонце, бо хотів грізний лицар відпочити трохи і піт із чола витерти. Тут поглянув він і помітив якихось дивних мoнстрів, що на нього з-за залізних ґрат клітки зловороже глипали.
Клітка була вмурована в нішу, так що падаючі ззовні ядра не могли її досягти. Двері до неї широко були відчинені, але ті змарнілі й огидні істоти навіть не думали звідти вилазити. Мабуть, були добряче налякані гамором, свистом куль і жорстокою різнею, на яку хвилину тому дивилися, забившись у глибину клітки та поховавшись у солому, лише муркотінням сповіщали тварини про свій переляк.
– Simiae33 чи чорти? – запитував себе пан Заглобa.
Враз гнів на нього напав, мужність зміцніла в його грудях, і замахнувшись шаблею, чоловік побіг до клітки.
Жахливий переполох став відповіддю на перший удар його меча. Мавпи, з якими шведські жовніри добре поводи-лися й яких зі своїх хирлявих пайків годували, бо тварини їх забавляли, так перелякалися, просто шаленіючи від жаху, що пан Заглобa аж остовпів. А позаяк він заступив їм двері, то взялися примати неприродними стрибками кидатися по клітці, чіплятися за прути, стелю, верещати, скреготати, аж нарешті одна стрибнула в нестямі панові Заглобi на карк, вхопила його за голову і притиснулася до бідолахи щодуху. Друга причепилася йому до правого плеча, третя спереду вхопила за шию, четверта підвісилася до рукавів, що зав’язаних ззаду. Шляхтич придушений, спітнілий, даремно кидався, безнадійно назад намагався продертись шаблею, незабаром йому забракло повітря, очі з орбіт полізли і чоловік розпачливо заверещав:
– Шановне панство! Рятуйте!
Вереск приманив кільканадцятьох товаришів, котрі не могли збагнути, що відбувається, і бігли на допомогу із закривавленими шаблями, але тут же встали зачудовані, перезирнулися і, немовби під впливом чар, зайшлися гомеричним реготом. Підбігло більше жовнірів, цілий натовп, але сміх, як зараза, передавався всім. Тому качалися, як п’яні, хапалися за боки, вимазані людською сукровицею обличчя морщилися їм спазматично і чим більше метушився пан Заглобa, тим більше вони реготали. Лише Рох Ковальський підбіг згори та розштовхавши натовп, звільнив дядька з мавпячих обіймів.
– Шельми! – верещав задихавшись пан Заглобa. – Бодай би вас повбивали! То ви смієтеся, побачивши католика в халепі від африканських монстрів? Хай вас шляк трафить! Бо якби не я, то ви досі буцали б головами в браму, бо чогось кращого не гідні! Най вас качка копне, бо ви навіть цих мавп негідні!
– Хай вас копає, володарю мавп! – вигукнув товариш, котрий стояв найближче.
– Simiarum destructor!34 – підтримав його другий.
– Victor! – додав третій.
– Та де там victor, хіба лише victus35.
Тут Рох знову прийшов на допомогу дядькові і найближчого п’ястуком так гупнув у груди, що той аж беркицьнувся і кров’ю харкнув. Інші відступили перед гнівом чоловіка, дехто за шаблю вхопився, але подальшій сварці запобігли верески та постріли, що долинали з боку монастиря Бернардинів.
Либонь, штурм тривав там ще запекліший і, судячи з густої мушкетної стрілянини, шведи й не думали здаватися.
– На допомогу! Під костел! Під костел! – залементував пан Заглобa.
Сам же побіг до палацу нагору, бо там із правого крила видно було костел, який міг згоріти у вогні. Натовпи штурмувальників вилися під ним конвульсивно, не маючи змоги дістатися досередини і гинучи без користі в перехресному вогні, бо і від Краківської брами сипалися на них кулі, як пісок.
– Гармати до вікон! – наказав пан Заглобa.
І більших, і менших гармат було в палаці Казановських удосталь, і їх хутко приволокли до вікон. З уламків дорогих меблів, з постаментів скульптур повлаштовували лафети і вже через півгодини кільканадцять пащек визирнули крізь порожні очниці вікон у бік костелу.
– Роху! – дратувався пан Заглобa. – Я мушу чогось значного досягти, бо інакше вся моя слава піде нінащо! Через ці мавпи, щоб їх холера побила, все військо мене на кпини візьме, і хоч мені слів у роті не бракує, але ж усім не зараджу. Я мушу цю конфузію затерти, інакше, як Річ Посполита широка, мавпячим королем мене проголосять!
– Дядько мусить цю конфузію затерти! – повторив гучним голосом Рох.
– І перший спосіб буде, коли палац Казановських здобуду. Нехай хтось лише скаже, що це не я!..
– Нехай хтось лише скаже, що це не дядько!.. – повторив відлунням «небіж».
– Я й цей костел здобуду, в чому мені, Господи, допоможи, амінь! – докінчив пан Заглобa.
Після чого він обернувся до своєї челяді, яка вже стояла біля гармат.
– Вогонь!
Шведів, котрі розпачливо захищалися в костелі, полонив страх, коли раптом вся бічна стіна затряслася. На тих, що сиділи у вікнах, біля бійниць, прорубаних у стіні, на внутрішніх зламах карнизів, біля слухових віконець, через які стріляли в нападників, посипалися цегла, галька та вапно.
Неймовірна курява заслонила дім Божий і перемішалася з димом, стала душити спрацьованих людей. Людина людину не могла вздріти в темряві, вигуки «Задихаємося, задихаємося» посилили весь цей жах. А тут ще й костел хитається, мури тріщать, цегла падає, ядра свистять, залітаючи у вікна, скриплять свинцеві ґрати, що падають на підлогу, жар, людські випари перетворили Божу оселю в земне пекло. Перелякані жовніри вискакували з воріт, вікон і бійниць. Переполох переріс у паніку. Знову нелюдські голоси закричали «Задихаємося! Повітря! Води!» Аж сотні горлянок заревіли одночасно:
– Білий прапор! Білий прапор!
Командувач Ерскін ухопив його власноруч, щоб вивісити назовні, але тут ворота затріщали і лава штурмувальників увірвалася, як лавина демонів, і почалася різня. Тиша раптом зробилася в костелі, чути було лише звірине дихання воюючих, скрегіт заліза об кістку, об кам’яну підлогу, зойки, булькання крові. Часом якийсь голос, в якому не було нічого людського, кричав «Зжальтесь! Зжальтесь!» Через годину боротьби дзвін на дзвіниці загудів, і гудів, гудів – мазурам на перемогу, а шведам на погибель.
