Палац Казановських, монастир і дзвіниця були здобуті. Сам Пйотр Опалинський, підляський воєвода, з’явився в закривавленому натовпі перед палацом на коні.
– Хто нам прийшов на допомогу з палацу? – вигукнув він, бажаючи перекричати гомін і людське завивання.
– Той, хто палац здобув! – відповів кремезний чолов’яга, з’являючись враз перед воєводою. – Я!!!
– Як ваше прізвище?
– Заглобa.
– Vivat Заглобa! – заревіли тисячі горлянок.
Але страхітливий пан Заглобa показав забризканим кінцем шаблі на Краківські ворота.
– Цього не достатньо! – крикнув він. – Туди! До брами! Гармати до мурів і на браму, а ми – вперед! За мною!
Розлючений натовп кинувся у напрямку брами, і раптом – о, дивo! – вогонь шведів, замість того, щоб посилитись, ослаб.
Водночас голос, дуже гучний, пролунав несподівано з верхівки дзвіниці.
– Пан Чарнецький уже в місті! Я бачу наші хоругви!!!
Шведський вогонь ще більше ослаб.
– Стій! Стій! – скомандував воєвода.
Але натовп його не чув, усі бігли наосліп. І тут білий прапор з’явився і на Краківській брамі.
І справді, пан Чарнецький, пробивши стіну Ґданського дому, влетів, як ураган, у пролом фортеці, а коли палац Данілловичiв уже також був здобутий, коли хвилиною пізніше і литовські прапори замайоріли з боку костелу Святого Духа на мурах, визнав Віттемберґ, що дальший опір даремний. Могли, щоправда, шведи ще захищатися в горішніх будинках Старого та Нового Міста, але вже й міщани схопилися за зброю: оборона закінчилася б жахливою різаниною шведів, без надії на перемогу.
Сурмачі подали сигнал на мурах і замайоріли білі стяги. Побачивши це, польські командири припинили штурм, після чого генерал Левенгаупт, в оточенні кількох полковників, виїхав Новоміською брамою і помчав щодуху до короля.
Ян-Казимир мав уже місто в руках, але добрий монарх прагнув припинити пролиття крові християнської, тому запропонував Віттемберґу такі ж умови, які висував раніше. Місто він був змушений здати з усією накопиченою в ньому здобиччю. Кожному шведові дозволялося забрати лише те, що зі Швеції з собою привіз. Гарнізон з усіма генералами та зі зброєю в руках мав право вийти з міста, підібравши хворих і поранених, а також шведських дам, кілька десятків котрих були у Варшаві. Полякам, котрі шведам ще служили, дали амністію, з огляду на те, що між ними вже не залишилося тих, хто прислужувався добровільно. Виняток становив лише Богуслав Радзивілл, на що Віттемберґ погодився з легким серцем, бо князь стояв зараз із Дуґласом над Бугом.
Умови підписали негайно ж. Всі дзвони в костелах повідомили місту та світові, що столиця переходить знову до рук законного монарха. Годиною пізніше висипала юрба найбіднішого люду з-за валів шукати милосердя та хліба в польських таборах. Бо вже всім, крім шведів, бракувало в місті продовольства. Король наказав дати, що було можна, сам же від’їхав подивитися на вихід шведського гарнізону.
Він стояв, оточений духовними та світськими вельможами, з такою прекрасною свитою, що людські очі засліплювала. Майже всі війська, коронні гетьманів, дивізія пана Чарнецькогo, литовська пана Сапєги і незліченні натовпи посполитого рушення разом із челяддю, зібралися біля його величності, бо всім кортіло побачити тих шведів, із якими ще кілька годин тому так люто та кровопролитно воювали. Біля всіх брам, із моменту підписання угоди, стояли польські комісари. Їм було доручено наглядати, чи шведи якоїсь здобичі не вивозять. Окрема комісія була зайнята відбиранням награбованого в самому місті.
Першою з’явилася шведська кавалерія, якої було небагато, тим більше, що кінноті Богуслава вихід заборонили. За нею йшла польова артилерія з легкими гарматами, бо важкі мали залишитися полякам. Йшли жовніри біля гармат із запаленими ґнотами. Над ними розвівалися розгорнені стяги, які перед польським королем, ще недавно вигнанцем, на знак пошани схиляли. Артилеристи поводилися гордо, дивлячись відверто в очі польському лицарству, немовби хотіли сказати: «Ми ще зустрінемось!» А поляки дивувалися їхніми зарозумілими поставами та непохитним у нещасті духом. Після них з’явилися підводи з офіцерами та пораненими. На першій лежав Бенедикт Оксеншернa, канцлер, перед котрим король наказав піхотинцям виструнчитися, бажаючи показати, що навіть до ворога з честю та повагою поставитися може.
Потім, під звуки барабанів і з розгорненими прапорами йшли каре до того непереможної шведської піхоти, схожі, як сказав Субагазі, на ходячі замки. За ними з’явився чудовий кортеж рейтарів, закутих у залізо від стіп до голови, з блакитним стягом, на якому золотий лев був вишитий. Рейтари ці оточили головний штаб. Побачивши їх, пішов поголос у натовпі:
– Віттемберґ їде! Віттемберґ!
Це справді їхав сам фельдмаршал, а при ньому молодший Вранґель, Горн, Ерскін, Левенгаупт і Форґель. Очі польських лицарів жадібно дивилися в їхній бік, а особливо на обличчя Віттемберґa. Але воно більше не нагадувало того страхітливого воїна, котрим він був у своїй сутності. Було це обличчя старигана, бліде, знищене хворобою. Зморшки мав густі, над ротом носив рідкий і малий вус, задертий кінчиками догори. Скривлений рот і загострений, довгий ніс надавали йому подоби старого зажерливого скнари. Одягнений у чорний оксамит і в чорний капелюх, виглядав скоріше, як учений астролог або медик, і лише золотий ланцюг на шиї, а також діамантова зірка на грудях і булава фельдмаршальська в руці зраджували його високу гетьманську посаду.
Їдучи, полководець кидав неспокійні погляди на короля, на королівський штаб, на вишикувані хоругви, після чого зір його охоплював незчисленні натовпи посполитого рушення, й іронічна посмішка з’являлася на його блідих губах.
А в цій юрбі гомін наростав щораз більший і слово «Віттемберґ» було в кожного на вустах.
За мить гомін перейшов у глухе бурмотіння, але грізне, як рокіт моря перед бурею. На якусь мить затихав, а потім ген удалині, в останніх лавах, чувся якийсь менторський голос. Цьому голосу відповідали інші, відповідало все більше людей, вигуки лунали щораз потужніші, розбігалися щораз ширше, немовби якесь відлуння зловісне. Можна було присягнутися, що це буря йде здалеку, що вибухне з усією силою.
Сановники збентежилися і стали неспокійно зиркати на короля.
– Що таке? Що це означає? – спитав Ян-Казимир.
Тим часом буркотіння перейшло в гуркіт, такий страшний, немовби громи в небі стали воювати між собою. Незміримі натовпи посполитого рушення насували бурхливо, як лан збіжжя, коли ураган зачепить його своїм велетенським крилом. Раптом кількадесят тисяч шабель заблистіли на сонці.
– Що таке? Що це означає? – спитав повторно король.
Ніхто не міг дати відповідь.
Аж тут пан Володийовський, котрий стояв близько біля пана Сапєги, вигукнув:
– Це пан Заглобa!
Пан Міхал вгадав. Як тільки умови капітуляції були оголошені та дійшли до вух пана Заглоби, старий шляхтич розлютився так відчайдушно, що мову йому від того на якийсь час відняло. Очунявши, він почав із того, що ускочив між ряди посполитого рушення і став усіх ворохобити. Слухали його охоче, бо всім здалося, що за стільки мужності, за стільки трудів, за стільки крові, пролитої під мурами Варшави, вони мали право ворогу помститися. Оточили пана Заглобу тісні кола неслухняної та розбурханої шляхти, а він цілими жменями кидав розпечене вугілля на порох і своєю промовою роздмухував щораз більшу пожежу, яка тим легше охоплювала голови, що вже і так мало не димілися від дурману.
– Шановне панство! – виголошував пан Заглобa. – Ось ці старі руки п’ятдесят років уже працюють для вітчизни, п’ятдесят років проливали ворожу кров біля всіх стін Речі Посполитої, а тепер дивіться, я маю свідків, це вони палац Казановських і костел Бернардинів здобули! А коли, шановне панство, шведи втратили дух, коли на капітуляцію погодилися? Та тоді, коли гармати від Бернардинів на Старе Місто повернули. Не жаліють тут нашої крові, браття, щедро її змарнували, а пожаліли лише самого супостата. То ми, браття, власність залишили без господаря, челядь без пана, дружину без чоловіка, діточок без батька… Ви мої діти, бо з вами тепер моя доля пов’язана. І ми кидаємося сюди з голими грудьми на гармати, й яка ж нам за це винагорода? Ось яка: Віттемберґ вільно йде і ще йому віддають пошану на дорогу. Втікає кат нашої вітчизни, втікає гнобитель нашої віри, самої Матінки Божої запеклий ворог, палій наших будинків, викрадач наших останніх скарбів, убивця дружин і діточок наших!.. О, мої діти, то де ви тепер? Ганьбитель духовенства і панночок, Богові присвячених… Горе тобі, батьківщино! Ганьба тобі, шляхто! Гноблення тобі нове, вірo наша свята! Горе вам, костели сплюндровані, плач тобі і нарікання, Ченстоховo! Бо Віттемберґ відходить вільно та повернеться вже незабаром сльози та кров вичавлювати, добивати, кого не добив, палити, що ще не спалив, ганьбити, кого ще не зганьбив. Плач, Короно і Литва, ридайте всі стани, як я плачу, старий жовнір, котрий уже однією ногою в могилі, а на ваше приниження дивитися мусить… Горе тобі, Іліоне, місто старого Пріама! Горе! Горе! Горе!
