Так побивався пан Заглобa, а тисячі людей слухали його, і гнів ворушив шляхті волосся на головах, а він їхав далі і знову голосив, і сорочку дер на собі, і груди оголяв. В’їхав він також у військо, яке охоче його скаргам вухо підставляло, бо справді жахливою була проти Віттемберґа в усіх серцях лють. Сум’яття вибухнуло б відразу, але стримав його сам пан Заглобa, остерігаючись, що коли зарано вибухне, то Віттемберґ ще зможе якось врятуватися, а якщо вибухне тоді, коли виїжджатиме з міста і на очі посполитому рушенню покажеться, то його на шаблі візьмуть, перш ніж хтось збагне, що діється.

Його розрахунки справдилися цілком. Побачивши недолюдка, неслухняна та п’яна шляхта ніби ошаліла, і вмент жахлива буря вибухнула. Сорок тисяч шабель заблищало на сонці, сорок тисяч горлянок заревіло: «Смерть Віттемберґу!», «Давайте його сюди!», «На січку! На січку!» До юрби шляхтичів приєдналися й натовпи розлюченої нещодавнім кровопролиттям челяді, навіть дисципліновані регулярні хоругви небезпечно почали ремствувати проти гнобителів і буря полетіла в нестямі на шведський штаб.

Першої миті всі втратили голови, хоч усі відразу ж второпали, про що мова.

– Що робити! – озвалися голоси при королеві.

– Милосердний Ісусе!

– Рятуй! Заступи!

– Ганьба за недотримання угоди!

Тут розлючений натовп увірвався між хоругви, натиснув на них, хоругви перемішалися, не маючи змоги залишатися на місці. Навколо виднілися шаблі, шаблі і ще раз шаблі, а під ними розпашілі обличчя, вибалушені очі, виючі роти. Гамір, галас і дикі вигуки наростали з жахливою швидкістю. Першими бігли челядники, обозні й усіляка військова голота, подібна більше на звірів, чи на демонів, ніж на людей.

Збагнув і Віттемберґ, що діється. Обличчя його зблідло, як полотно, рясний і холодний піт миттєво оросив його чоло. І, о диво, той фельдмаршал, котрий раніше всьому світові готовий був погрожувати, той поборник стількох армій, завойовник стількох міст, цей старий жовнір, злякався тепер жахливо виючої голоти, і присутність духу покинула його остаточно. Він затремтів усім тілом, руки опустив і застогнав. Слина потекла йому з рота на золотий ланцюг, а маршальська булава з руки випала. Тим часом жахливий натовп наближався все ближче і ближче. Вже жахливі постаті оточували нещасних генералів навколо, ще хвилина, і порубають усіх шаблями, що навіть одного цурпалка не залишиться.

Декотрі генерали добули шпаги, маючи намір померти зі зброєю в руках, як лицарям годиться, але старий гнобитель зовсім ослаб та заплющив очі.

Тут пан Володийовський кинувся штабові на виручку. Його хоругва, ідучи на повному скаку клином, розрізала тлум, як масло, як корабель, що пливе під усіма вітрилами, розштовхує нагромадження хвиль морських. Крики голоти, яку топтали, змішувалися з кличем ляуданців, але вершники спершу дісталися до штабу й оточили його миттю кільцем коней, муром власних грудей та оголених шабель.

– До короля! – крикнув субтильний лицар.

І вони рушили. Юрба оточила їх звідусіль, бігли з боків, ззаду, розмахували шаблями та дрючками, завивали щораз страхітливіше, а ляуданці сунули вперед, б’ючи шаблями плазом час від часу по боках, як відбивається могутній ординець, оточений вовчою зграєю.

А тут і пан Войниллович прискакав на допомогу панові Володийовському, за ним і пан Вільчковський із королівським полком, а за ним князь Полубинський й усі разом, згуртувавшись, привели штаб перед очі Янa-Казимирa.

Та сум’яття, замість поменшати, наростало все більше. Здавалося якусь мить, що голота, яка розгулялася, незважаючи на короля, хотітиме одержати в свої руки генералів. Віттемберґ дещо опритомнів, але страх не покинув його анітрохи, він зістрибнув із коня, як заєць, собаками оточений або вовками, намагається схоронитися аж під запряжені підводи. Так і він упав, незважаючи на подагру, під королівські ноги. Кинувся на коліна, вхопився за стремена і залементував:

– Рятуйте, милостивий пане! Рятуйте! Я маю ваше королівське слово, угода підписана, рятуйте, рятуйте! Змилуйтесь над нами! Не дозвольте мене вбити!

Король, побачивши таке приниження і таку ганьбу, відвів від огиди очі та промовив:

– Пане фельдмаршал, заспокойтеся!

Але сам мав засмучене обличчя, бо не знав, що й робити. Навколо збиралися щораз більші натовпи та напирали все настирливіше. Щоправда, й хоругви вишикувалися, наче до бою, а піхота замойська замкнула їх у грізний чотирикутник, але який мав бути всьому цьому кінець?

Король глянув на пана Чарнецькогo, але той лише бороду скубав від нестями, такий гнів охопив його душу через непокору посполитого рушення.

Тим часом канцлер Корицинський нагадав:

– Милостивий пане, потрібно угоду дотримати.

– Так і є! – промовив король.

Віттемберґ, котрий пильно зазирав їм у вічі, зітхнув із полегшенням.

– Ваша величносте! – вигукнув він. – Я вірив вашому слову, як Божому!

На це старий коронний гетьман, пан Потоцький зауважив:

– І чому ж тоді ви стільки присяг, стільки угод і капітуляцій порушили? Хто чим воює, від того й гине… Пам’ятаєте, як королівський полк Вольфa, всупереч капітуляції захопили?

– Це не я, це Міллер, це Міллер, – белькотів Віттемберґ. Гетьман глянув презирливо, після чого відвернувся до короля.

– Милостивий пане! Я не мав на увазі, що ваша королівська величність могла б угоду порушити, бо таке віроломство на їхню користь буде.

– То що маю робити? – спитав король.

– Якщо його тепер до Пруссії відішлемо, то з п’ятдесят тисяч шляхти рушить за ним, і навіть не встигне до Пултуськa дійти, як уже його порубають. Хіба йому цілий компут війська для охорони додати, а цього зробити ми не мoжeмо… Чуєте, ваша королівська величносте, як там завивають. Re vera36 є на нього, злість… Потрібно спочатку його особу забезпечити, і відіслати всіх тоді, коли цей вогонь ущухне.

– Інакше не можна! – підтримав канцлер Корицинський.

– Але де ж його сховати? Тут його тримати не можемо, бо ще, до лиха, громадянська війна вибухнути через нього може, – сказав своє слово пан руський воєвода.

Аж тут виступив і пан староста калуський, Собіпан, і закопиливши губу, вимовив зі звичайною для себе хвацькістю:

– А що ж! Милостивий пане! Дайте мені їх у Замостя, хай посидять, поки спокій не повернеться. Вже я його там від шляхти захищу… Бa! Нехай мені тільки спробують його з рук видерти! Ага!

– Але дорогою, як його ваша гідність захистить? – спитав канцлер.

– Га! Ще мене на пахолків вистачить. Чи я не маю піхоти або загону, чи що? Хай його в Замойського спробують видерти! Побачимо!

Тут він руки в боки брав, по стегнах себе вдаряв і на кульбаці на обидва боки почергово перехилявся.

– Немає іншої ради! – погодився канцлер.

– І я не бачу! – додав пан Лянцкоронський.

– То забирайте їх, пане старосто! – звернувся до пана Замойськогo король.

А Віттемберґ, побачивши, що вже життю його нічого не загрожує, визнав за доречне протестувати.

– Не цього ми сподівалися! – промовив він.

На що пан Потоцький, вказуючи в далечінь рукою, запропонував:

– Ну, то будь ласка, ми вас не затримуємо, дорога вільна! Віттемберґ замовк.

Тим часом канцлер розіслав кілька десятків офіцерів, аби ті повідомили схвильованій шляхті, що Віттемберґ не вільний, а буде відісланий до Замостя. Збурення не відразу, щоправда, вляглося, проте звістка подіяла заспокійливо. Перш ніж вечір упав, розум повернувся в інший бік. Війська стали заходити в місто і видовище поверненої столиці вселило в усі серця радощі тріумфу.

Втішився і король, проте думка, що не зміг ретельно дотримати умов угоди, зажурила його неабияк, як і вічна непокора посполитого рушення.

Пан Чарнецький душив у собі гнів.

– З таким військом ніколи не можеш бути в майбутньому впевнений, – сказав він королеві. – Часом б’ється погано, часом по-богатирськи, все від настрою залежить, а як тільки вітер подув, то і бунт готовий.