Сонце вже хилилося до заходу, коли першою хоругва лаудянська, що йшла в авангарді, побачила вежі столиці. Від цього видовища радісний вигук вирвався з грудей жовнірів:

– Варшавa! Варшавa!

Вигук цей пролетів, як грім, через усі хоругви й уже за якийсь час чутно було аж на дві милі повторюване по всій дорозі слово: «Варшавa! Варшавa!»

Багато лицарів пана Сапєги ніколи не були в столиці, багато з них ніколи її не бачили, тому вигляд міста справив на них надзвичайне враження. Мимоволі притримали всі коней. Дехто познімав шапки, інші стали хреститися, декому сльози струмком полинули з очей і вони стояли зворушені та мовчазні. Аж тут пан Сапєгa з’явився на білому коні з останніх загонів і помчав уздовж хоругв.

– Шановне панство! – закликав воєначальник гучним голосом. – Ми тут перші, нам щастя! Нам честь!.. Виженемо ж шведа зі столиці!..

– Виженемо! – підтримало дванадцять тисяч литовських горлянок. – Виженемо! Виженемо! Виженемо!

І зчинився галас і гамір. Одні кричали без угаву: «Виженемо»! Інші вже репетували: «Бий, хто доброчесний!» Ще інші: «На них, плюгавців!» Дзенькіт шабель перемішувався з лементом лицарів. Очі жбурляли блискавки, з-під строгих вусів блистіли зуби. Сам пан Сапєгa спалахнув, як смолоскип. Враз булаву підняв угору і вигукнув:

– За мною!

Неподалік від Праги зупинив пан воєвода свої хоругви і наказав сповільнити похід. Столиця виринала щораз чіткіше зі синьої далечіні. Вежі вимальовувалися довгою лінією в блакиті. Нагромаджені дахи Старого Міста, вкриті червоною черепицею, відсвічували у вечірньому блиску. Нічого прекраснішого не бачили ніколи в житті литовці, ніж ті білі та високі мури, з безліччю прорізних вузьких бійниць, що нависали, як плакучі верби над водою. Будинки ніби виростали одні з одних, високо і ще вище. Над тією збитою і тісною масою тинів, стін, вікон, дахів стриміли в небо височенні вежі. Ті із жовнірів, хто вже бував у столиці або на виборах, або приватно, пояснювали іншим, що яка будівля означала і яку мала назву. Особливо пан Заглобa, як бувала людина, повчав своїх ляуданцiв, а ті слухали його уважно, дивуючись словам літнього шляхтича та самому місту.

– Дивіться он на ту башту в самій середині Варшави, – торочив він. – Це arx regia20! Щоб я стільки жив, скільки обідів я там із королівського столу спожив, що самого Матузалa21 за пояс заткнув би. Не мав також король ближчої за мене довіреної особи, я міг вибирати між староствами, як між горіхами, а роздавати їх так само легко, як цвяхи. Купі людей я посприяв, а коли входив, то сенатори мені кланялися в пояс, по-козацькому. Поєдинки я також на королівських очах проводив, бо мене він любив бачити в роботі, а маршалок мусив затуляти очі.

– Гарна споруда! – зауважив Рох Ковальський. – І тільки подумати, що все це ті песиголовці мають у руках!

– І грабують надміру! – додав пан Заглобa. – Я чув, що навіть колони з мурів видирають і до Швеції вивозять, бо вони з мармуру й іншого коштовного каміння. Не впізнаю милі закутки, а цей замок слушно різні scriptores22 восьмим дивом світу вважають, бо порівняно з ним французький король має стодолу, а не замок!

– А що це за друга вежа там праворуч?

– Це Святий Ян. Є в замку до нього внутрішня галерея. У цьому костелі я мав одкровення, бо якось пізно залишився, і чую голос з-під склепіння: «Заглобо, буде війна з таким сином, шведським королем, і великі calamitates23 настануть!» Я щодуху помчав до короля і розповідаю, що почув, а тут владика примас як лусне мене патерицею по плечах: «Не кажи дурниць, бо ти був п’яний!» Мають тепер… Той другий костел, зараз там збоку, це Єзуїцька колегія, третя вежа віддалік це – курія, четверта праворуч – маршальська, а той зелений дах – це Домінікани. Всього й не назву, хоч би язиком так умів вертіти, як шаблею.

– Навряд чи є друге таке місто на світі! – вигукнув один із жовнірів.

– Тому й усі нації нам заздрять.

– А та чудова будівля ліворуч від замку?

– За Бернардинами?

– Авжеж.

– Це палац Радзейовських, колись Казановських. Вважають його дев’ятим дивом світу, але там зараза завелася, бо саме в цих мурах почалося нещастя Речі Посполитої.

– Тобто? – спитало водночас кілька голосів.

– Бо як заповзявся пан підканцлер Радзейовський із дружиною сваритися та воювати, а король за неї заступився.

І знаєте, панове, що про це люди балакали, а це точно, бо й сам підканцлер вирішив, що його дружина в короля закохалася, а король у неї. Після чого він через invidia24 до шведів утік і війну затіяв. Щоправда, я сидів тоді на селі і кінця цієї справи не бачив, лише з чуток, але точно знаю, що вона не королеві, а комусь іншому бісики очима пускала.

– Кому?

Пан Заглобa покрутив вуса.

– Тому, на котрого всі, як мурахи на мед, лізли, лише мені це прізвище не годиться називати, бо завжди гребував плітками… Та й посоліднішав чоловік, постарів, обдерся, як мітла, вимітаючи ворогів батьківщини, але колись не було більшого за мене оповідача та царедворця, нехай Рох Ковальський підтвердить…

Тут спохопився пан Заглобa, що Рох ніяк не міг ті часи пам’ятати, тому лише рукою махнув і вимовив:

– Врешті, що він там знає!

Після чого показав ще товаришам палац Oссолінських і Кoнeцпольських, який за величністю майже Радзейовському був рівний, нарешті й прекрасний villa regia25, але тут сонце зайшло, і нічні сутінки накрили роздолля.

Гуркіт пролунав на мурах варшавських і сурми озвалися довго та протяжно, щоб сповістити, що ворог наближається.

Пан Сапєгa і собі ознаменував власне прибуття стріляниною із самопалів, аби дух мешканців столиці підняти, після чого тієї ж ночі став переправляти війська за Віслу. Першою переправилася ляуданськa хоругва, за нею пана Котвичa, за нею татари пана Кміцица, за нею пана Ваньковича, загалом вісім тисяч людей. Таким чином були шведи разом із накопиченою здобиччю оточені та позбавлені постачання. А панові Сапєзі нічого більше не залишалося, як чекати, поки з одного боку пан Чарнецький, а з іншого король разом із коронними гетьманами підійдуть. Тим часом стежили, щоб до міста ніяке підкріплення не пройшло.

Перші звістки надійшли від пана Чарнецькогo, але не над-то сприятливі. Бо він інформував, що військо і коні має такі потомлені, що зараз не зможуть в облозі жодної взяти участі. Від часу битви під Варкою день у день доводилося битися, а з перших місяців року відбулася двадцять одна велика битва зі шведами, не рахуючи сутичок із роз’їздами і нападів на менші загони. Піхоту на Помор’ї не одержав, до Ґданська дістатися не зміг. Обіцяв, що найбільше, що зможе, то тримати під контролем ту шведську армію, яка під командуванням Радзивілла, брата короля, і Дуґласа стоїть у Нарві, і зважує, як би обложеним прийти на допомогу.

Натомість шведи готувалися до захисту з притаманною їм мужністю та ретельністю. Ще до приходу пана Сапєги спалили Прагу, тепер почали жбурляти гранати на всі передмістя – на Краківське, Новий Світ, а з іншого боку – на костел Святого Юрія та Діви Марії. Вже горіли подвір’я, будівлі та церкви. Вдень дими розвівалися над містом густими та чорними хмарами. Уночі ті хмари ставали червоними і снопи іскор вибухали з них у небі. За мурами блукали натовпи міщан, котрі залишилися без даху над головою і без шматка хліба, жінки оточили табір пана Сапєги з благанням про милосердя. Бачили людей, котрі висохли від голоду, як тріски, бачили дітей, які вмирали від відсутності поживи, в обіймах змарнілих матерів. Околиця перетворилася на море сліз і злиднів.

Пан Сапєгa, не маючи піхоти та гармат, усе чекав на прибуття короля, тим часом приходив, скільки міг, на допомогу вбогим, відсилаючи їх партіями в не такі знищені околиці, в яких хоч якось могли прогодуватися. Турбувався він також немало в очікуванні важкої облоги, адже вчені шведські інженери перетворили Варшаву в неприступну фортецю. За мурами сиділо три тисячі вишколених жовнірів, ними командували фахові та досвідчені генерали, та й узагалі шведи вважалися майстрами в облозі та захисті всіляких фортець. Аби розвіятись, влаштовував собі пан Сапєгa щодня бенкети, під час яких підіймалися густо келихи, бо мав цей чесний громадянин і незвичайний воїн таку ваду, що веселу компанію та брязкання склом над усе любив, часто навіть службу задля радощів занедбуючи.