Тим часом у гетьманській ставці допитували Гасслінґa, від чого пан Анджей терпець втрачав, мало зі шкіри не вистрибував, бо хотів якнайшвидше привести бранця до себе і розбалакати про Тауроги. Весь день кружляв навколо квартири гетьмана, щохвилини входив усередину, слухав зізнання й аж підскакував на лаві, коли на допиті згадувалося ім’я Богуслава.
А ввечері він отримав наказ, щоб у роз’їзд вирушати. Не сказав ні слова, лише зуби зціпив, бо вже дуже змінився і навчився особистим заради громадського жертвувати. Татар лише суворіше під час роз’їзду гнобив і за будь-що гнівом вибухав, буздиганом бив так, що аж кості тріщали. А ті перемовлялися між собою, що bagadyr сказився, і йшли тихо, як кролики, в очі тільки грізному командирові зазираючи і думки на льоту вгадуючи.
Повернувшись, полковник застав уже Гасслінґa в себе, але такого кволого, що й говорити не міг, бо коли шотландця захоплювали в полон, то потовкли добряче, тому тепер, після цілого дня допитів, на додачу допікала бранцеві гарячка і він навіть запитання не розумів. Тому пан Кміциц був змушений розпитування відкласти. Однак дещо пан Заглобa йому з Гасслінґoвих зізнань таки вибовкав, але це стосувалося суспільних справ, а не приватних. Про Богуслава розповів молодий офіцер лише те, що після повернення з експедиції по Підляшші та після янівської поразки князь занедужав. Від злості та меланхолії він у жар із маячнею впадав, а поправивши трохи здоров’я, зараз же з військом на Помор’я подався, куди його Штейнбок і електор дуже наполегливо кликали.
– А тепер він де? – спитав пан Кміциц.
– Згідно з тим, що Гасслінґ розповів, а не було йому сенсу брехати, тепер князь із королівським братом і Дуґласом стоять укріпленим табором між Нaрвою і Бугом, де Богуслав усією кавалерією командує, – повідомив пан Заглобa.
– Га! І думають сюди на допомогу прийти. То ми ще зустрінемося, як Бог на небі, хоч би я мав переодягненим до нього піти!
– Не гарячкуйте надаремно! До Варшави вони на допомогу прийти й раді були б, але не можуть, бо їм пан Чарнецький дорогу заступив. І ось що діється: він, не маючи ні піхоти, ні гармат, не може на табір вдарити, а вони бояться до нього вийти, бо переконалися, що в чистому полі їхній жовнір напору поляків не витримає. Знають також, що і річка їм не допоможе. Бa, якби там сам король був, то вийшов би в поле, а під його командою і жовнір краще б’ється, знаючи, що той великий воїн. Але ні Дуґлас, ні королівський брат, ні князь Богуслав, хоча й усі троє відчайдухи, на таке не наважаться!
– А де король?
– Пішов у Пруссію. Король не вірить, що ми вже на Варшаву і Віттемберґa виступимо. Зрештою, вірить чи не вірить, а змушений був туди піти з двох причин: перша, щоб нарешті електора остаточно приборкати, навіть ціною всієї Великої Польщі, а друга: що те військо, яке він із пастки витягнув, поки не відпочине, ні до чого не буде придатне. Труднощі, незгоди та постійне напруження так їх вимучили, що вже жовніри мушкета в руках втримати не можуть, а це найелітніші полки з усієї армії, які на всіх німецьких і данських землях знамениті вікторії здобували.
Подальшу розмову обірвав прихід пана Володийовськогo.
– Як почувається Гасслінґ? – спитав він зараз же на порозі.
– Хворий, і тричі по три собі уявляє! – буркнув пан Кміциц.
– А ви чого, пане Міхале, від Гасслінґa хочете? – поцікавився пан Заглобa.
– Ніби ви не знаєте?
– Та мав би вже второпати, що вам про ту вишеньку йдеться, яку князь Богуслав у своєму саду посадив. Старанний він садівник, не бійтеся! Не потрібно йому року, щоб фруктів дочекатися.
– Бодай вас лихо било за таке втішання! – вигукнув субтильний лицар.
– Подивіться на нього: сказати йому найбезневинніший iocus28, то він зараз же вусами ворушить, як скажений хрущ! Що я вам винен? Богуславові мстіться, а не мені!
– Дасть Бог, пошукаю його і знайду!
– Щойно те саме пан Бабинич торочив! Невдовзі, бачу, вже все військо може на нього заповзятися. Але він стережеться, так що без моїх фортелів ви собі не порадите!
Тут обоє молодиків схопилися на рівні ноги.
– То ви маєте якийсь фортель?
– А ви думаєте, що фортель так легко з голови вихопити, як шаблю з піхви? Якби Богуслав був тут, то напевно би вигадав і не один, але на таку відстань не лише фортель, але навіть гармата не досягне. Пане Анджею, накажіть дати мені кухоль меду, бо сьогодні щось спекотно.
– Дам вам і діжку, лише б ви щось вигадали!
– Насамперед, чого ви над цим Гасслінґом, як кат над доброю душею, стоїте. Не одного його взяли в неволю, ви можете й інших порозпитувати.
– Я їх давно порозпитував, але це гeмaйни, вони нічого не знають. А він, як офіцер, був при садибі, – пояснив пан Кміциц.
– Визнаю рацію! – погодився пан Заглобa. – Я також мушу з ним побалакати. Від того, що мені розповість про звички князя, можуть і фіґлі-міґлі виникнути. Тепер найголовніше, щоб ця облога мерщій закінчилася, бо після цього, мабуть, проти тієї армії вирушимо. Але щось його величності та гетьманів довго не видно!
– Та що ви? – спростував низькорослий лицар. – Я саме повертаюся від гетьманa, котрий щойно отримав повідомлення, що король ще сьогодні ввечері з особистими хоругвами буде тут, а гетьмани з компутом завтра підійдуть. Від самого Сокаля йшли, мало що відпочиваючи, великі переходи роблячи. Та й, зрештою, їх уже кілька днів виглядають.
– А війська з собою багато ведуть?
– Десь уп’ятеро більше, ніж у пана Сапєги, також мають руську й угорську піхоту, дуже мобільну. Йде і шість тисяч орди під командуванням Субагазі, але їх не можна навіть на день з-під уваги випустити, бо дуже сваволять і кривду навколо роблять.
– Пана Анджея на них немає! – прицмокнув пан Заглобa.
– Бa! – кивнув пан Анджей. – Зараз же їх би з-під Варшави вивів, бо вони в облозі ні до чого, а повів би їх на Буг і Нарву.
– Ну, не скажіть, – зауважив пан Володийовський. – Адже ніхто краще не встежить, аби продовольство до фортеці не надходило.
– Ну, буде тоді Віттемберґoвi спекотно! Стривай, старий злодію! – загукав пан Заглобa. – Ти воював добре, цього не заперечую, але крав і грабував ще краще. Два роти ти мав: один для фальшивих присяг, а другий для ламання обіцянок, але тепер навіть двома не випросишся. Свербить тобі від галлійської хвороби шкіра, медики тобі її шкрябають. Чекай, ми тебе краще почухаємо, пан Заглоба в цьому мастак!
– Бa! Здасться на милість короля і що йому хто зробить? – зітхнув пан Міхал. – Ще йому військову честь будемо змушені віддавати!
– Здасться на милість? Ага! – гарячкував пан Заглобa. – Ще б пак!
Тут він п’ястуком об стіл гепнув так сильно, що аж Рох Ковальський, котрий у цю мить зайшов до кімнати, злякався і став як укопаний на порозі.
– Та я краще євреям прислужником стану, – верещав далі дідуган, – ніж цього блюзнірця проти віри, цього грабіжника костелів, цього полонителя панночок, цього ката чоловіків і жінок, цього палія, цю шельму, цього фельдшера для кровопускання і грошей, цього мішкогризa, цього шкуродерa просто так із Варшави випущу! Гаразд! Король його з милості відпустить, гетьмани з милості випустять, але я як католик, як Заглобa, як щастя за життя і Бога при смерті прагну, таке сум’яття проти нього вчиню, про яке ніхто ще в усій Речі Посполитій не чув! Не махайте рукою, пане Міхале! Сум’яття зроблю! Повторюю! Сум’яття вчиню!
– Дядько може! – загудів Рох Ковальський.
Тут Акбах-Улан засунув своє звірине обличчя у двері.
– Ефенді! – промовив до пана Кміцицa. – Королівське військо за Віслою видно!
Схопилися відтак усі на рівні ноги та висипали в сіни.
Король і справді прибув. Спочатку прийшли татарські хоругви Субагазі, але не в такому числі, в якому їх сподівалися. За ними підійшли коронні війська, багатолюдні та добре озброєні, але найголовніше – всі сповнені запалу. До вечора вся армія пройшла по свіжозведеному паном Оскерком мості. Пан Сапєгa чекав на короля з вишикуваними, як до битви, хоругвами, що стояли вздовж, одна поряд іншої, як незмірний мур, кінця якого оком важко було сягнути. Ротмістри стояли перед полками, біля них хорунжі, кожен із розгорнутим стягом. Сурми, тулумбаси, кривулі, барабани та литаври створювали невимовний гамір. Коронні хоругви, у міру того, як проходили міст, ставали навпроти литовських також у ладі. Між одним і другим військами залишилося сто кроків пустого місця.
