Пан Сапєгa, тримаючи булаву в руці, вийшов пішо на той порожній майдан, за ним ішли кільканадцятеро вищих чинів і цивільних сановників. З іншого боку, від коронних військ, під’їхав король на коні, на прекрасному фризі, подарованому йому ще в Любомлi паном маршалком Любомирським, одягнений, як до битви, в блакитну легку броню із золотими узорами, з-під якої виднівся чорний оксамитовий кафтан, з викладеним аж на панцер мереживним жабо. Тільки замість шолома монарх мав на голові звичайний шведський капелюх із чорним пір’ям, натомість на руках були бойові рукавиці, а на ногах довгі, кольору хрущів ботфорти, високі, що аж за коліна заходили.

За ним їхав нунцій, владика архієпископ львівський, владика єпископ кам’янецький, владика номінат луцький, владика Цецішовський, пан воєвода краківський, пан воєвода руський, барон Лісолa, граф Петтінґен, пан каштелян кам’янецький, московський посол, пан Ґродзіцький, генерал артилерії, Тізенгаус і багато інших. Під’їхав пан Сапєгa, як колись коронний маршалок, до монаршого стремена, але король, не чекаючи, сам зіскочив легко із сідла, підбіг до пана Сапєги і, не промовивши жодного слова, згріб його в обійми. А обійнявши, тримав довго, на очах обох військ. Лишень мовчав, а сльози пливли йому струмком по обличчю, бо притискав він до грудей найвірнішого слугу свого та батьківщини, котрий хоч і генієм не рівнявся з іншими, котрий хоч часом і блукав манівцями, але приклад чесності показав усім громадянам Речі Посполитої, у вірності ніколи не завагався, жертвував, не думаючи, свої скарби і з самого початку війни груди за свого монарха та за свою країну підставляв.

Литовці, котрі раніше шепотіли, що за те, що випустив Карлa з-під Сандомирa і за останню варшавську необачність можуть зустріти пана Сапєгу докори, або щонайменше холодний прийом, побачили ту королівську доброту, здійняли на честь доброго сюзерена галас, такий потужний, що луна аж небес досягла. Відповіли їм зараз же одним гуркотом королівські війська й якийсь час крізь гамір капели, крізь гарчання барабанів, крізь грім пострілів чути було лише вигуки:

– Vivat Joannes Casimirus!

– Vivat коронні!

– Vivat литовці!

Так вони вітали один одного під Варшавою. Тремтіли мури, а за мурами й шведи.

– Я заридаю! Як мені Бог милий, заридаю! – зворушився пан Заглобa. – Я цього не витримаю! Ось наш сюзерен! Батько! Шановне панство! Я вже ридаю! Батько!.. Наш король, ще недавно блукач, всіма покинутий, а тепер… а тепер… Та тут сто тисяч шабель відізвалося на заклик!.. О Боже милосердний!.. Я не можу від сліз… Вчора був блукачем, а сьогодні… Навіть німецький імператор не має кращого війська!

Тут відкрилися шлюзи в очах пана Заглоби і він хлипав раз по раз, а відтак звернувся до Рохa:

– Тихо будь! А ти чого ревеш?

– А дядько не реве? – відповів запитанням Рох.

– Правда, як мені Бог милий, правда!.. Мені соромно було, шановне панство, за нашу Річ Посполиту… Але тепер її на жодну іншу націю не проміняю!.. Сто тисяч шабель, як голубові з горла!.. Нехай таке інші покажуть!.. Господь дав схаменутися. Всевишній дав! Бог дав!..

Пан Заглобa не дуже помилився, бо насправді стояло під Варшавою близько сімдесяти тисяч людей, не враховуючи дивізії пана Чарнецькогo, яка ще не підійшла, і не рахуючи обозної табірної челяді, яка за потреби ставала до справи і якої неозора тьма волочилася за кожним табором.

Після привітання та побіжного огляду військ король подякував сапєжинцям, поміж загального запалу, за вірну службу і від’їхав до Уяздовa. А війська займали позиції, які їм було визначено. Деякі хоругви залишилися на Празі, інші розпорошилися навколо міста. Велетенський табір підвод переправився ще до наступного полудня через Віслу.

Наступного дня околиці міста забіліли наметами так, наче їх сніги вкрили. Незліченні стада коней іржали по найближчих видолинках. За військом тягнулися вірменські, єврейські й татарські крамарі. Друге місто, більше і гамірніше від обложеного, виросло на рівнині.

Шведи, налякані з перших же днів могутністю польського короля, більше не наважувалися на вилазки, так що пан Ґродзіцький, генерал артилерії, міг спокійно об’їжджати місто і план облоги складати.

Наступного дня челядь подалася тут і там шанці насипати за його наказом. Затягували на вали менші гармати, бо більші мали лише за кілька тижнів надійти.

Король Ян-Казимир послав листа до старого Віттемберґa, закликаючи його здати місто, скласти зброю, і на таких привабливих умовах, які, коли про них дізналися, спричинили незадоволення у війську. Поширював чутки головним чином пан Заглобa, котрий мав особливу до тогo генерала ненависть.

Віттемберґ, як легко було передбачити, відкинув ці умови і вирішив захищатися до останньої краплі крові і, мабуть, вважав за краще загинути під уламками міста, ніж віддати його в королівські руки. Кількість облягаючих військ не лякала його зовсім, бо він знав, що велике число є скоріше перешкодою, ніж допомогою в облозі. Вранці також донесли йому, що в королівському таборі немає жодної облогової гармати, тоді як шведи мали їх більш ніж досить, не беручи до уваги майже невичерпні запаси амуніції.

Можна було сподіватися, що захищатимуться запекло. Бо Варшавa служила їм дотепер складом здобичі. Адже всі незміримі скарби, награбовані по замках, костелах, монастирях і містах усієї Речі Посполитої, звозили до столиці, звідки відправляли все партіями водою до Пруссії і далі до Швеції. Тепер же, коли вся країна піднялася, і замки, що їх захищали менші шведські гарнізони, вже не гарантували безпеки, тим більше здобич везли до Варшави. Шведський солдат охочіше жертвував життям, ніж здобиччю. Убогий люд, дорвавшись до скарбів багатої країни, настільки злакомився, що світ не бачив зажерливіших хижаків. Сам король прославився жадібністю, генерали наслідували його приклад, але всіх перевершував Віттемберґ. Коли про зиск ішлося, не стримували його ні офіцери, ні дворянська честь, ні високе становище. Брали, витискали, грабували все, що тільки було можна. У самій Варшаві полковники високих рангів і шляхетного походження не соромилися продавати горілку і тютюн власним підлеглим, лише б тільки напхати кишені їхньою платнею.

До запеклого захисту могло спонукати шведів і те, що найкращі вояки були зараз зачинені у Варшаві. І перший серед них сам Віттемберґ, другий головний після Карла командувач, і перший, хто перетнув кордон Речі Посполитої і до занепаду її під Устям призвів. Чекав на нього за це підготовлений у Швеції тріумф як завойовника. Крім нього, був у місті канцлер Оксеншернa, діяч на весь світ відомий, за чесність свою навіть ворогами шанований. Називали його королівською Мінервою, бо саме його порадам завдячував Карл усі свої на перемовах перемоги. Були також і генерали: молодший Вранґель, Горн, Ерскін, ще один Левенгаупт, і безліч шведських дам шляхетного походження, котрі за чоловіками своїми до цієї країни як до нових шведських володінь приїхали.

Тож мали шведи що захищати. Розумів також король Ян-Казимир, що облога, особливо через брак важких гармат, буде довгою та кровопролитною. Розуміли це й гетьмани, але не хотіли думати про це війська. Як тільки пан Ґродзіцький сякі-такі шанці понасипав, як тільки до мурів трохи підсунувся, стали надходити посланці до короля від усіх хоругв, аби добровольцям штурм дозволили. Довго мусив тлумачити король, що шаблями фортеці не здобуваються, перш ніж запал втихомирив.

Тим часом просувалися, наскільки було можна, земляні роботи. Військо, не маючи змоги йти на штурм, взяло у них посилену участь. Товариші з-під усіх прапорів, бa, навіть офіцери особисто возили тачками землю, зносили верболіз, працювали при земляних підкопах. Не раз шведи пробували перешкоджати роботам і жоден день не минав без вилазки, але як тільки шведські мушкетери показувалися з воріт, поляки, котрі працювали при шанцях, кидали тачки, пучки хмизу, лопати, кирки і летіли із шаблями до бою так відчайдушно, що вилазка з найбільшим поспіхом ховалася назад у фортецю. Труп падав після тих сутичок густо, рови та майдани аж до валів наїжачилися могилами, в які ховали під час коротких пауз полеглих. Врешті й часу забракло хоронити, тому лежали тіла назовні, обвіваючи жахливою задухою місто й облягаючих.