Незважаючи на великі труднощі, щодня прокрадалися до королівського табору міщани, доносячи, що в місті діється, і на колінах вимолювали прискорення штурму. Бо шведи мали ще достатньо продовольства, але люд умирав із голоду на вулицях, жив у злиднях, утисках, під жахливим терором гарнізону. Щодня відлуння доносили аж до королівського табору відголоси мушкетних пострілів у місті і втікачі доносили, що це розстрілювали міщан, підозрюваних у сприянні своєму королеві. Волосся від цих оповідок ворушилося на голові. Розповідали, що все населення, хворі жінки, новонароджені діти, люди похилого віку, всі ночують на вулицях, бо шведи повиганяли їх із будинків, в яких попробивали від муру до муру переходи, щоб гарнізон, у разі вступу королівського війська до міста, міг захищатися та відступати. На вигнанців падав дощ, у погожі дні палило сонце, а ночами дошкуляли холоди. Вогню не можна було мешканцям запалювати, і вони не могли хоча б ложки теплої страви зварити. Різні пошесті поширювалися щораз більше і забирали сотні жертв.

Королеві, коли слухав ці історії, серце завмирало, тому він посилав кур’єра за кур’єром, аби прибуття важких гармат поквапити. Але час збігав, спливали дні, тижні, але, окрім відбиття вилазок, не можна було нічого важливішого почати. Бадьорила лише облягаючих думка, що і в гарнізоні мусить врешті-решт вичерпатися провіант, тому що дороги були всі перекриті так, що й миша не змогла б дістатися до фортеці. Натомість обложені з кожним днем втрачали надію на допомогу. Армія Дуґласа, що стояла найближче, не лише не могла прийти на порятунок, а про власні мала думати шкури, бо король Казимир, маючи надмір сил, зміг і її заблокувати.

В очікуванні прибуття важких каронад, взялися обстрілювати фортецю з менших гармат. Пан Ґродзіцький із боку Вісли насипав перед собою, як кріт, земляні заслони, підсунувся за шість кроків до рову й заливав безперервним вогнем нещасне місто. Величний палац Казановських уже був зруйнований, і не жаліли його, бо зрадникові Радзейовськoму він належав. Ледве трималися ще порозколювані мури, що світили порожніми вікнами. На прекрасні тераси і сади падали вдень і вночі ядра, руйнуючи дивовижні фонтани, містки, альтанки, мармурові скульптури та полохаючи павичів, які жалібним вереском повідомляли про своє скрутне становище.

Пан Ґродзіцький заливав вогнем і дзвіницю Бернардинів, і Краківську браму, бо з цього боку вирішив штурм розпочати.

Тим часом табірні обозні стали проситися, щоб їм дозволили вдарити на місто, бо дуже вже прагнули першими до шведських скарбів дістатися. Король один раз відмовив, але врешті дозволив. Кілька відоміших офіцерів викликалися очолити атаку, а між ними і пан Кміциц, котрому не тільки обридла бездіяльність, а й узагалі місця собі не знаходив, бо Гасслінґ, важко занедужавши, вже кілька тижнів лежав без тями, тому балакати з ним було неможливо.

Нарешті зважилися на приступ. Пан Ґродзіцький протестував проти нього до останньої миті, переконуючи, що поки не буде зроблений пролом у стіні, місто взяти неможливо, навіть якщо не лише обозні, а й навіть регулярна піхота піде в атаку. Але оскільки король уже дав попередньо згоду, то був змушений поступитися.

Дня 15 червня зібралося близько шести тисяч табірної челяді, підготували драбини, пучки хмизу, великі мішки з піском, гаки, і надвечір натовп, озброєний переважно лише шаблями, почав стягуватися до місця, де підкопи та земляні укриття підходили найближче до рову. Коли вже зовсім стемніло, після команди підбігли пахолки з жахливим вереском до рову і стали його засипати. Пильні шведи зустріли їх убивчим вогнем із мушкетів, гармат і запекла битва закипіла на всій східній околиці міста. Обозні під завісою темряви закидали вмент рів і безладною зграєю дісталися аж до мурів. Пан Кміциц ударив двома тисячами на земляний форт, що його поляки назвали «кротовиною», який насипали неподалік від Краківської брами, і, незважаючи на відчайдушний захист, здобув його одним махом. Залогу порубали шаблями, нікого не жаліючи. Тоді наказав пан Анджей повернути гармати до брами, а частину до дальшого муру, щоб захистити трохи ті зграї, які намагалися на нього видряпатися.

Але їм пощастило не зовсім. Пахолки приставляли драбини і дерлися по них так хвацьки, що навіть найтренованіша піхота не зуміла б краще, але шведи, захищені за бійницями, засипали їх вогнем у самі обличчя, спихали приготованим камінням і колодами, під вагою яких ламалися на дрібні уламки драбини. Піхота ще й спихала штурмувальників за допомогою довгих списів, проти яких шаблі не могли нічого вдіяти.

Понад п’ятсот найвідважніших челядників лягло під стіну. Решта під безперервним вогнем сховалася знову через рів за польські шанці.

Штурм відбили, але той редут залишився за поляками. Даремно шведи стріляли в нього впродовж усієї ночі з найважчих карронад. Пан Кміциц відповідав їм моментально з тих гармат, які здобув. Лише над ранок, коли розвиднилося, порозбивали йому всі до останньої. Віттемберґ, котрому ця позиція була дуже важлива, послав тоді піхоту з наказом, щоб навіть не думали повертатися, не відшкодувавши втрати, але пан Ґродзіцький тут же послав панові Кміцицу підмогу, завдяки якій полковник не лише відбив піхоту, а й напав на неї і гнав аж до Краківської брами.

Пан Ґродзіцький настільки зрадів, що особисто побіг до короля з реляцією.

– Милостивий пане! – промовив він. – Я був проти вчорашньої затії, але тепер бачу, що дарма! Поки ця позиція була в їхніх руках, я ні на що не міг спромогтися проти брами, але тепер нехай лише важкі гармати підійдуть, в одну ніч пролом зроблю.

Король, котрий уже було зажурився, що стільки добрих пахолків убито, втішився від слів пана Ґродзіцькогo і зараз же спитав:

– А хто там на тій позиції командує?

– Пан Бабинич! – відповіли кілька голосів.

Король аж руками сплеснув.

– Той всюди мусить бути першим! Панове генерали, знаю я його! Дуже затятий це кавалер, його звідти не викурять!

– Провина була б непоправна, милостивий пане, – зауважив пан Ґродзіцький, – якби ми це дозволили. Я йому туди і піхоту послав, і гармати, бо що його звідти викурюватимуть, немає жодних сумнівів! Про Варшаву йдеться! Стільки цей кавалер золота вартує, скільки сам важить!

– Більше вартує! Бо це не перший і навіть не десятий його вчинок! – додав король.

Після цього наказав подати собі негайно коня, підзорну трубу і поїхав подивитися на той форт. Але через дим зовсім не було нічого видно, бо кільканадцять карронад засипало позицію безперервним вогнем, закидали ядрами, гранатами, снарядами з картеччю. А позаяк окоп той лежав близько до брами, то і з мушкетів стріляли. Тому й гранати видно було досконало, як підлітали, наче хмари, вгору й описуючи дугу, дуже вигнуту, падали в ту хмару диму, вибухаючи в ній зі жахливим гуркотом. Багато ядер падало аж за шанці, і це стримувало підхід підмоги.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – перехрестився король. – Тізенгаусе! Погляньте!

– Нічого не видно, ваша величносте!

– Купа перекопаної землі лише залишиться! Ніяк не інакше! Тізенгаусе, знаєте, хто там сидить?

– Знаю, милостивий володарю, пан Бабинич! Якщо живий вийде, зможе сказати, що за життя у пеклі побував.

– Потрібно йому туди ще свіжих людей послати! Панове генерали!..

– Накази вже віддані, але важко їм підійти, бо гранати перелітають далі і дуже густо з цього боку форту падають.

– З усіх гармат у мури бийте, щоб диверсію організувати! Пан Ґродзіцький стиснув коня острогами та поскакав до шанців. За хвилину почалися дії на всій лінії, а дещо пізніше виявилося, що свіжий загін мазурської піхоти вийшов із рову і побіг до «кротовини».

Король весь час стояв і дивився. Врешті-решт він звелів:

– Годилося б пана Бабиничa підмінити. Хто з вас, шановне панство, захоче його добровільно замінити?

Ні панів Скшетуських, ні пана Володийовськогo не було цієї миті при особі короля, тому запала хвилина мовчання.

– Я! – озвався нарешті пан Топір Ґрилевський, товариш із легкої кавалерії примаса.