Нарешті підійшов і найстрашніший з усіх пан Чарнецький, і він був уже близько. У шведському ар’єргарді, коли озиралися позад себе, бачили вершників, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два постріли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.
Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неї шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Він чекав слушної нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокі партії, немовби сокола на водне птаство.
Так вони йшли одні за одними. Бувало, однак, що пан каштелян київський минав шведів, випинався і перетинав їм шлях, симулюючи, що шикується до зіткнення. Тоді сурми грали радісно з одного кінця шведського табору в інший і – о диво! – нові сили, новий дух враз оживляв потомлені ряди скандинавів. Хворі, намоклі, безсилі, на Лазарів схожі, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зіницях. Списи та мушкети рухалися з такою чіткістю, немовби залізні тримали їх руки, військові команди лунали так гучно, немовби із найздоровіших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.
Та пан Чарнецький ударив раз і другий, а коли загриміли гармати, відводив війська, залишаючи шведам даремні зусилля, ще більшу нехіть і розчарування.
А там, де гармати встигнути не могли, і лише спис і шабля могли у чистому полі розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашній шведська кавалерія навіть добровольцям протистояти не зможе.
І знову Віттемберґ пропонував королю відступити, щоб себе і військо не згубити, але той у відповідь кривив рот, вогнем сипав із очей і вказував рукою на південь, де в руських землях сподівався знайти Янa-Казимирa, відкрите для перемог поле, відпочинок, провіант, фураж для коней і багату здобич.
Тим часом, на його нещастя, польські полки, які служили йому до цього часу, єдині, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведів. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичі, а лише сліпе прив’язання до хоругви та жовнірська вірність тримали дотепер при Карлові. «Подякував» таким чином, що розбив полк драгунів Міллера, половину людей вирізав і зник. Після нього «подякував» пан Калинський, по шведській піхоті проїхавшись. Пан Сапєгa ставав що не день то пригніченішим, щось у душі переживав, щось планував. Сам ще не пішов, але люди з його хоругви втікали щодня.
Йшов таким чином Карл-Ґустав на Нароль, Цєшанув та Олешиці, щоб до Сяну дістатися. Підтримувала його надія, що Ян-Казимир заступить йому дорогу та битву нав’яже. Перемога ще могла шведську долю поправити і фортуну на свій бік схилити. Тим більше, що поширилися чутки, що Ян-Казимир вирушив зі Львова з кварцяним військом і татарами. Але розрахунки Карла підвели, тому що Ян-Казимир волів зачекати об’єднання військ і приходу литовців пана Сапєги. Зволікання було його найкращим союзником, бо він дужчав із кожним днем, а Карл із кожним днем слабшав.
– Не військо на нас іде, і не армія, а похоронна процесія! – подейкували старі воїни в таборі Яна-Казимира.
Таку ж думку поділяла і більшість шведських офіцерів.
Сам же король повторював, що на Львів іде, але дурив і себе, і своїх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, він навіть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львові перебуває, бо міг відступити хоч на Поділля, щоб вивести за собою ворога в далекі степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.
Пішов Дуґлас під Перемишль долю випробувати, чи не захотіла б принаймні ця фортеця здатися. Повернувся не лише ні з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повільно, але невблаганно. Всі чутки, що долинали до шведського табору, були тільки її підтвердженням. Щодня надходили нові і щоразу грізніші.
– Пан Сапєгa йде, він уже в Томашевi! – повідомляли одного дня.
– Пан Любомирський насувається з Передгір’я з військом і горянами! – інформували наступного.
І знову потім:
– Король веде кварту6 і сто тисяч орди! З паном Сапєгою з’єднався!
Були між цими депешами життя і смерті як правда, так і дезінформація, але всі сіяли жах. Дух війська впав. Колись, як тільки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вітали тисячоголосі вигуки, в яких звучала надія на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухі та німі. Зате біля вогнищ зголоднілі та потомлені смертельно солдати більше гомоніли про пана Чарнецького, ніж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна річ! Коли впродовж кількох днів не зник жоден роз’їзд, коли кілька ночей спливло без тривог, без вигуків «Алла» і «Бий, убий», неспокій наростав ще більший.
– Чарнецький зачаївся. Бог зна, що він задумав! – повторювали солдати.
Карл зупинився на кілька днів у Ярославі, міркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржі хворих жовнірів, котрих у таборі було безліч, і відсилали рікою до Сандомирa, найближчого укріпленого міста, яке ще залишалось у шведських руках. Після завершення цієї роботи, коли саме прийшли звістки про те, що Ян-Казимир залишив Львів, вирішив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебуває.
З цією метою полковник Канненберґ із тисячею вершників перейшов Сян і подався на схід.
– Можливо, що долю війни і нас усіх ви тримаєте у руках, – сказав йому король на прощання.
І справді, багато від цього роз’їзду залежало, адже в найгіршому разі Канненберґ мав забезпечити табір провіантом. А якби точно розвідав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король міг би негайно вирушити з усіма силами проти польського Дарія, розбити вороже військо, а якщо пощастить, то і його самого полонити.
Тому Канненберґ отримав найбоєздатніших солдатів і найкращих коней. Вибір був зроблений тим старанніший, що полковник не міг із собою брати ні піхоту, ні гармати, тому були потрібні такі люди, котрі могли б у чистому полі з шаблею в руці протистояти польській кінноті.
Дня 20 березня роз’їзд відбув. Коли проходили через міст, безліч офіцерів і солдатів їх проводжали до передмостового укріплення:
– Боже, веди вас! Боже, дай вам вікторію! Боже, дай вам щасливе повернення!
Вони розтягнулися довгою мотузкою, бо було їх тисяча, йшли двійками, по свіжовідновленому мосту, один прогін якого ще не був закінчений, як-небудь вистелений дошками, щоб тільки пройти могли.
Добра надія світилася в їхніх обличчях, бо були нарешті ситі. Іншим відняли, а їх нагодували, і горілки налили їм до фляг. Тому їхали, весело покрикуючи та хизуючись перед солдатами, що зібралися біля передмостя:
– Самого Чарнецькогo на аркані притягнемо!
Телепні! Не знали, що йшли, як ідуть воли на забій до різниці!
Все складалося їм на погибель. Як тільки пройшли, відразу ж шведські сапери розібрали після них тимчасовий поміст, аби покласти міцніші балки для майбутнього проходження гармат.
А експедиція завернула, підспівуючи собі тихо, до Великих Очей, шоломи вояцькі виблискували на сонці, на закрутах раз і другий, потім вони занурилися в густий дрімучий ліс. Проїхали півмилі – нічого! Тиша навколо, лісові глибини були цілком спорожнілі. Тому зупинилися, щоб дати передихнути коням, після чого рушили повільно далі. Так дісталися до Великих Очей, в яких також не знайшли жодної живої душі.
Ця порожнеча здивувала Канненберґa.
– Либонь, нас тут сподівалися, – зауважив він майорові Свено. – Але пан Чарнецький мусить бути деінде, бо не влаштував нам засідку.
– Чи ваша гідність накаже відступати? – поцікавився Свено.
– Ні, підемо вперед, навіть під сам Львів, до якого не так уже далеко. Треба язика схопити і королеві про Яна-Казимира якусь звістку привезти.
– А якщо на переважаючі сили наткнемося?
– Навіть якщо зустрінемо й кілька тисяч цієї галайстри, яку вони посполитим рушенням називають, то з такими жовнірами дамо собі раду.
– Але можемо натрапити і на регулярне військо. А в нас немає гармат, а гармати проти них – головне.
