– Тоді відступимо і королеві про ворога повідомимо. А тих, хто захоче нам відступ відрізати, розіб’ємо.

– Ночі я боюся! – задумався Свено.

– Будемо дотримуватися обачності. Харчів для людей і коней маємо на два дні, тому немає потреби квапитися.

Так що коли вони знову занурилися в густий ліс за Великими Очами, то пересувалися набагато обережніше. П’ятдесят коней пішло вперед. Вершники їхали з мушкетами напоготові, сперши приклади на стегна, й озиралися уважно на всі боки. Досліджували чагарники, хащі, часто зупинялися, прислухалися, часом з’їжджали з дороги набік, аби дослідити прибережний бір, але ні на дорозі, ні на узбіччях не було нікого.

Лише годиною пізніше, минувши закрут, доволі крутий, двоє рейтарів, котрі їхали попереду, побачили за чотириста кроків перед собою вершника на коні.

День був погожий і сонце світило ясно, тому того вершника було видно, як на долоні. Це був невисокий жовнір, одягнений дуже пристойно і по-чужоземному. Він здавався особливо малим, бо сидів на рослому буланому бахматі, відразу видно, що породистому.

Вершник їхав собі повільно, немовби не бачив, що військо за ним валить. Весняні повені прорили в дорозі глибокі канави, в яких шуміла мутна вода. Тому вершник зупиняв перед ровами коня, а той перескакував їх із пружністю оленя і знову йшов підтюпцем, мотаючи головою і фиркаючи час від часу бадьоро.

Двоє рейтарів притримали коней і стали оглядатися за вахмістром. Той якраз під’їхав, зиркнув і промовив:

– Це якийсь гончак із польської псарні.

– Я гукну по нього! – запропонував рейтар.

– Помовчи. Може їх тут бути більше. Давай до полковника!

Тим часом під’їхала решта авангарду, всі зупинилися; низькорослий лицар і собі притримав коня і розвернув його до шведів, немовби їм хотів дорогу заступити.

Якийсь час вони дивилися на нього, а він на них.

– Є й другий! Другий! Третій! Четвертий, ціла ватага! – враз загукали у шведських лавах.

Аж тут з обох боків дороги висипали вершники, спочатку поодинці, потім по двоє, по троє. Всі зупинялися біля того, котрий з’явився першим.

Тут і друга шведська варта зі Свенo, а відтак і весь загін із Канненберґом підійшли до форпосту. Канненберґ і Свено виїхали зараз же наперед.

– Я впізнаю цих людей! – зауважив, ледве глянувши, Свено. – Ця хоругва першою вдарила на графа Вальдемарa під Големб’єм, це люди пана Чарнецькогo. Він і сам мусить тут бути!

Ці слова справили враження, у лавах запанувала глибока тиша, лише коні дзеленчали мундштуками.

– Десь має бути якась засідка, – зауважив Свено. – Замало їх, аби нам протистояти, але в лісі мають ховатися й інші.

Тут він звернувся до Канненберґa:

– Ваша гідносте, повертаймося!

– Добре, пане, радите, – насупився полковник. – То варто взагалі було виїжджати, якщо, побачивши кількадесят обідранців, маємо повертатися? То чому, побачивши одного, було не налякатися?.. Вперед!

Шведська шеренга просувалася далі дуже обережно, за нею друга, третя, четверта. Відстань між двома загонами зменшувалася.

– Плі! – скомандував Канненберґ.

Шведські мушкети нахилилися, як один, залізні шиї витягнулися в бік польських вершників.

Але ще до того, як мушкети встигли дати залп, польські вершники завернули коней і кинулися навтьоки безладною гурбою.

– Вперед! – рикнув Канненберґ.

Загін рушив із місця ступом, аж земля задрижала під важкими копитами рейтарських коней.

Ліс наповнився криками переслідувачів та втікачів. Після чверті години гонитви, чи то шведські коні були кращі, чи то польські дорогою вимучені, але простір, що розмежовував два війська, катастрофічно зменшувався.

Але водночас сталося й щось дивне. Безладна спочатку польська гурба, у міру розвитку втечі, не лише не розпорошилася ширше, а навпаки, втікала в щораз кращому ладі, щораз рівнішими рядами, немовби сама швидкість коней шикувала вершників у лави.

Свено це помітив, розвернув коня і помчав до Канненберґa, гукаючи:

– Ваша гідносте! Це не пересічна партія, а регулярне військо, яке навмисно втікає, щоб у засідку нас привести.

– У цій засідці будуть демони чи люди? – відрубав Канненберґ.

Дорога підіймалася дещо вгору і ставала щораз ширшою, ліс рідів і на його краю виднілося ще незаросле поле, точніше величезна галявина, оточена зусібіч густим і сірим бором.

Польська хоругва пришвидшилась і виявилося, що раніше вона зумисне не розвивала повної швидкості, бо в коротку мить опинилася так далеко, що шведський командир збагнув, що ніколи вже її не наздожене. Діставшись до половини галявини і помітивши, що ворог уже майже іншого її кінця досяг, пригальмував своїх людей і наказав сповільнити біг.

Але, о, диво, польський загін, замість потонути в протилежному лісі, зробив на самому краю величезне півколо і розвернувся навскач до шведів, ставши відразу в такому взірцевому бойовому порядку, що здивував навіть свого ворога.

– Так і є! – вигукнув Канненберґ. – Це регулярне військо! Перешикувалися, як на муштрі. Чого ж вони хочуть до дідька?..

– Йдуть на нас! – пояснив Свено.

Натомість хоругва рушила вперед ступом. Субтильний лицар на буланому бахматі кричав щось до своїх, висувався вперед і знову притримував коня, шаблею знаки подавав, либонь, саме він був командиром.

– Вони справді атакують! – роззявив рота Канненберґ. А коні під нападниками розігналися та стригли вухами, витягувалися так, що заледве животами не торкалися землі. Вершники схилилися до ший тварин і сховалися за гривами. Шведи, котрі стояли в першій шерензі, відчували лише дихання сотні коней і бачили вибалушені очі. Вихор так не насувається, як мчала ця хоругва.

– Бог із нами! Швеція! Вогонь! – скомандував Канненберґ, підіймаючи вгору шпагу.

Гримнули всі мушкети, але цієї ж миті польська хоругва досягла шведів так стрімко, що розкидала праворуч і ліворуч перші їхні шеренги, врізалася в гущавину людей і коней, як клин входить у розщеплене дерево. Вчинився жахливий вир, броня вдарялася об броню, шабля об шаблю, а той брязкіт, кінське хропіння, лемент умираючих чоловіків розбудив таке відлуння, що весь дрімучий ліс відізвався битві, як круті гірські скелі вторують громам.

Шведи сторопіли на якусь мить, особливо що значна їхня кількість упала під першим натиском, але скоро оговтавшись, насіли потужно на супротивників. Фланги їхні перемішалися між собою, а що поляки і без того перли вперед, маючи намір пройти «штосом», то їх хутко оточили. Середина шведів прогиналася, натомість фланги напирали щораз дужче, однак не спромоглися розірвати ряди атакувальників, бо ті захищалися відчайдушно і з усією тією незрівнянною елегантністю, яка робила польську кавалерію такою страшною в рукопашній. Працювали шаблі проти рапір, трупи падали густо, але перевага вже стала схилятися на шведський бік, як тут з-під темної стіни бору викотилася ще одна хоругва і помчала з лементом на ворогів.

Праве крило шведів під командуванням Свено моментально розвернулося до нового ворога, в якому досвідчені шведські жовніри впізнали гусарів.

Вів її чоловік, котрий сидів на баскому тарантовому7 коні, одягнений у бурку та рисячу шапку з чаплиним пером. Видно його було чудово, бо їхав збоку, за кільканадцять кроків від жовнірів.

– Чарнецький! Чарнецький! – залунало у шведських рядах.

Свено поглянув із розпачем на небо, потім стиснув колінами коня і рушив лавою.

Пан Чарнецький підвів гусарів на кільканадцять кроків, і коли добряче розігналися, сам завернув.

Раптом із бору вигулькнула третя хоругва, командувач зараз же поскакав до неї й повів. Коли ж з’явилася четверта, булавою вказав, куди має вдарити. Хтось сказав би, що це господар веде женців і розподіляє між ними роботу.

А вже коли з’явилася п’ята, то пан Чарнецький особисто став на її чолі і повів вояків в атаку.

Однак гусари вже відкинули назад праве крило і за мить розірвали його повністю, три наступні хоругви оточили за татарською модою шведів і, здійнявши галас, стали рубати переляканих залізом, колоти списами, розбивати, топтати, а відтак гнати ворога з верещанням і різаниною.