Вирішив магнат сипонути їм негайно піском у вічі, і після звичайних вітальних компліментів заявив:

– Пане мечнику, добродію, ви, мабуть, чули вже, яке нещастя мене спіткало.

– Ваша світлість має намір говорити про смерть князя воєводи? – поцікавився мечник.

– Не лише про смерть. Удар такий жорстокий, але вже я здався на милість Божу, котрий наскільки можливо, всі кривди братові моєму щедро винагородив. Та на мене новий тягар упав, бо мушу громадянську війну вести, а для кожного громадянина, котрий любить батьківщину, гірка це доля…

Мечник промовчав, лише глипнув скоса на Олюньку. А князь не вгавав:

– Мою працю, мої труди лише Господь Бог знає, якою ціною я довів вже мир до логічного кінця. Майже до підписання трактатів дійшло. Мали шведи виходити з Польщі, ніякої контрибуції не вимагаючи, крім королівського дозволу та положення, щоб після смерті Янa-Казимирa Карл на польський трон був обраний. Він воїн такий великий і могутній, що порятунком став би для Речі Посполитої. Більше того, зараз же мав би надати допомогу у війні з Україною та Московією. Ми б навіть свої кордони розширили. Але панові Сапєзі це не до душі, бо не міг би він тоді гнобити Радзивіллів. Вже всі на такі умови пристали, лише він один озброєною рукою противиться. Ніщо йому вітчизна, тільки б особисті амбіції вдовольнити. Дійшло вже до того, що доведеться зброю проти нього застосувати, що саме на мене, за таємною згодою Янa-Казимирa та Карлa, покладено. Ось які справи! Я не домагався ніколи якоїсь служби, але цього разу мушу за це взятися, хоч не один буде про мене криво судити і подумає, що братовбивчу війну лише через особисту помсту починаю.

Мечник на це зауважив:

– Хто вашу світлість знає настільки добре, як ми, того балачки не одурять і він завжди справжні наміри вашої світлості збагнути зуміє.

Тут чоловік, захоплений власною хитрістю та політикою, підморгнув так виразно Олюньці, що та аж перелякалася, щоб ці знаки не помітив князь. Але він помітив.

«Не вірять мені», – подумав магнат. І хоч гніву на обличчі не показав, але зачепило це його в душі. Був він щиро переконаний, що не вірити Радзивіллoвi – це образа, навіть тоді, коли йому доводиться вигадувати.

– Патерсон казав мені, – зауважив вельможа за хвилину, – що ваша милість хоче свою готівку під відсотки мені віддати. Охоче в цьому допоможу, бо визнаю, що готовий гріш мені зараз потрібен. Коли настане мир, вчините, як захочете, або квоту отримаєте, або дам вам кілька сіл у заставу, щоб це вам вигідно було.

Тут звернувся князь до Олюньки:

– Даруйте, панно, що в присутності такої досконалої істоти ми про справи, а не про ідилії балакаємо. Неправильна це розмова, але такі часи, що любощам і вишуканим словам часу вділити не можна.

Олюнька опустила очі, вхопилася кінчиками пальців за сукню, зробила відповідний кніксен, не бажаючи нічого відповідати.

Тим часом мечник склав собі в мізках проект досить недолугий, але який йому чомусь сподобався. «І з дівчиною втечу, і грошей не позичу», – подумав він. Після чого відкашлявся і, погладивши оселедця, зронив:

– Мило мені буде вашій світлості прислужитися. Я не казав Патерсонoвi все, наприклад, про золоті червінці, окремо закопані, щоб у разі потреби всієї готівки не втратити. Крім цього, є й в інших Білевичів діжечки, але ці за моєї відсутності під наглядом цієї ось панночки закопували і вона одна зуміє вказати потрібне місце. Бо чоловік, котрий ним опікувався, помер. Дозвольте, ваша світлосте, їхати обом, то ми все й привеземо.

Богуслав кинув на нього швидкий погляд.

– Тобто? Патерсон сказав, що ви вже челядь відіслали, а позаяк вони вже поїхали, то мусять знати, де гроші.

– Але про решту ніхто не знає, лише вона.

– Ну, то скарби мусять бути закопані в якомусь конкретному місці, яке вказати на словах або накреслити на папері легко.

– Слова це вітер, – зауважив мечник, – а в кресленнях челядь не петрає. Ми поїдемо обоє і край!

– Заради бога, та ж ви мусите добре знати свої сади, то їдьте самі. Навіщо панна Олександрa має їхати?

– Сам не поїду! – відрубав пан мечник.

Богуслав вдруге глянув на нього допитливо, після чого сів зручніше і ціпком, який тримав у руці, став ляскати себе по чоботях.

– Ну, що ж, – промовив він. – Гаразд! Але тоді я дам вам два кавалерійські реґіменти, які вас відвезуть і привезуть.

– Не потрібні нам ніякі реґіменти. Самі поїдемо і повернемося. Це наші краї, нікого нам там не треба боятися.

– Як турботливий господар для добра своїх гостей не можу дозволити, щоб панна Олександрa їхала без озброєної охорони. Тому вибирайте, пане: або сам, або обоє з ескортом.

Пан мечник помітив, що потрапив у власну пастку, і тому так розгнівався, що забувши про будь-яку обачність, вигукнув:

– Нехай ваша світлість вибирає: або поїдемо обоє без реґіментів, або я грошей не дам!

Панна Олександрa кинула на дядька благальний погляд, але той уже почервонів і став пихтіти. Був він від природи обережний, навіть несміливий, любив мирно всі справи залагоджувати, але якщо хтось перебирав із ним міру, коли дуже вже йому хтось допікав або коли про честь Білевичiв ішлося, тоді з відчаєм і відвагою повставав, навіть проти наймогутнішого ворога.

От і тепер чоловік схопився рукою за лівий бік і, потрясаючи шаблею, заверещав:

– Це що, ясир? Ув’язнити хочуть вільного громадянина? Базові права потоптати?

Богуслав, спершись спиною на спинку крісла, дивився на нього уважно, без очевидних проявів гніву, лише погляд його ставав із кожною хвилиною крижаним, стеком щораз енергійніше хльостав по чоботях. Якби пан мечник знав його краще, то усвідомив би, що накликає на свою голову грізну небезпеку.

Стосунки з Богуславом були справді страшні, бо ніколи не було відомо, коли над придворним кавалером і дипломатом, котрий зазвичай добре володів собою, візьме гору вепр і невгамовний магнат, котрий із жорстокістю східного деспота ламає будь-який опір. Чудове виховання, вишуканість, здобуті при найперших європейських дворах, розважливість, якої навчився в людських стосунках, і проникливість були немов прекрасні та величні квіти, під якими таївся тигр.

Але мечник не знав про це і в своїй гнівній сліпоті лементував далі:

– Ваша світлість нехай не прикидається більше, бо вас знають!.. І зважте, що ні шведський король, ні електор, котрим проти вітчизни ви служите, ні ваше князівство від трибуналу вас не вбережуть, а шляхетні шаблі навчать дисципліни… Молодик!..

Після цього Богуслав піднявся, в одну мить поламав ціпок залізними руками і, кинувши уламки під ноги мечнику, промовив страшним і приглушеним голосом:

– Ось вам ваші права! Ось ваші трибунали! Ось ваші привілеї!

– Ви чините насильство! – обурився мечник.

– Мовчіть, паночку! – вигукнув князь. – Бо я вас у порох зітру!

І підійшов до нього, щоб схопити сторопілого шляхтича за барки і кинути ним об стіну.

Але тут Білевичівнa стала поміж ними.

– Що ваша світлість має намір зробити? – спитала вона. Князь зупинився.

Дівчина стояла, роздуваючи ніздрі, з розпашілим обличчям і вогнем в очах, як розгнівана Мінерва. Груди її здіймалися під стаником, як морські хвилі, і була панночка така вродлива у своєму гніві, що Богуслав аж задивився на неї, всі відтінки жаги віддзеркалилися на його обличчі, наче гадюки, в печерах душі заселені.

За мить гнів його вже минувся. Князь отямився, якийсь час ще споглядав на Олюньку, відтак його обличчя відтануло, чоловік схилив голову на груди та промовив:

– Даруйте, янгольська пaннo!.. Моя душа сповнена смутку та болю, тому втратив самовладання.

Зронивши це, чоловік вийшов із світлиці.

Тоді Олюнька заламала руки, а мечник, схаменувшись, схопився за чуба і вигукнув:

– Я все зіпсував, я став причиною твоєї погибелі!

Князь не показувався весь день. Навіть обідав у себе в компанії пана Саковича. Схвильований до глибини душі, чоловік не міг думати так ясно, як зазвичай. Мучила його якась гарячка. Було це провісником важкої лихоманки, яка мала незабаром трясонути ним із такою силою, що під час її нападів повністю ціпенів, так, що мусили його розтирати. Але магнат приписував ці симптоми надзвичайній силі свого кохання і вирішив, що або мусить жагу вдовольнити, або померти.